До певної міри написання цієї статті спровоковане інтерв’ю під назвою «Як Олександр Довженко став в Одесі знаменитим», яке дав Вадим Костроменко, директор Музею кіно Одеського відділення Спілки кінематографістів, заслужений діяч мистецтв Української РСР, оператор та режисер, з нагоди 120-річчя від дня народження О.П. Довженка, що розміщене на інтернет-порталі «Одесская жизнь» (odessa-life.od.ua), випуск № 37 за 2014 рік.

В. Костроменко стверджує (мій переклад з російської), що «майбутній основоположник українського кінематографа за освітою повинен був стати вчителем. Після Громадянської війни (1917—1923 роки) Олександр Довженко жив у Харкові, тодішній столиці України. Там працював письменником і малярем-карикатуристом. Одружився. Жив із сім’єю незаможно. В Одесу його привели неприємності, пов’язані з дружиною, в 1926 році.

— Дружину звали Варварочка Крилова. Коли вони каталися на човнику, молодий Довженко якось незграбно ворухнув веслом і травмував їй колінце. Колінце набрякло. Болить-болить, лікарі обколюють, але нічого не допомагає. Йому радять: «Одвези ж ти її в Одесу. Там куяльницькі грязі, вони цілющі, можливо, їй допоможуть».

Довженко дослухався до поради лікарів, привіз дружину в Одесу, влаштував її у санаторій «Куяльник». І поки дружина отримувала лікувальні грязеві ванни під наглядом одеських лікарів, Олександр Довженко відверто байдикував — прогулювався містом, мріяв. Під час однієї з таких безцільних прогулянок Довженко зустрів свого харківського друга Юру Яновського, котрий у той час на Одеській кінофабриці був головним редактором. І Яновський йому каже:

— Ніби все у нас на студії добре. Ми випускаємо сімнадцять фільмів за рік, а мене все одно як головного редактора лають, тому що ми не продукуємо жодного фільму для дітей. А не виробляємо тому, що ніхто не напише сценарій. Сашко, виручай, ти ж людина грамотна, ти педучилище в Глухові закінчував, ти в школі викладав, дітей знаєш. Гроші тобі потрібні?

— Звичайно, — відповідає Довженко.

— Давай, швидко пиши сценарій, ми у тебе його купимо...»

Ну і так далі, в такому ж повчально-зневажливому дусі...

Задля аргументації такої версії інтерв’юер не посилається на будь-які документи, а лише на факт того, що він «на початку 50-х років, навчаючись на операторському відділенні в Москві, іноді відвідував лекції Олександра Довженка на режисерському відділенні ВДІК (Всесоюзний державний інститут кінематографії), які всесвітньо відомий режисер читав українською мовою».

Погодьтеся, що таке трактування фактів біографії О. Довженка виглядає досить дивним або навіть сум-нівним, особливо, якщо взяти до уваги вік самого В. Костроменка, який порівняно нещодавно відзначив свій ювілей — 80-річчя (з чим його, безумовно, вітаємо).

Але в пошуках істини звернемося до матеріалів інших, ґрунтовних до-сліджень, а також спогадів сучасників Олександра Довженка. Тим паче, що протягом всього життя великому режисерові ніколи не бракувало ні друзів, ні ворогів. Адже його багатогранна творча діяльність ви-кликала щире захоплення в одних та лиховісну неприязнь, підступну заздрість або ж відверту ненависть — в інших.

Тож про О. Довженка. Спочатку про освіту. В автобіографії Олександр Петрович писав: «Вчився: народна школа, початкова, вища, учительський інститут, 4 роки викладання: фізика, природознавство, гімнастика. Далі університет — природничий факультет — півтора року, три роки в Комерційному інституті, де кожного семестру переводився з економічного факультету на технічний і навпаки, аж поки, здогадавшись, не облишив навчання.

Брав участь в організації відділу Наросвіти на Київщині, довгий час був секретарем і зав. відділом мистецтв. Одночасно працював членом правління Робмису (Київ)». (М.Бажан. О.Довженко (Нарис про митця). К., вид-во ВУФКУ, 1930, с. 10).

Далі звернемося до книги статей та есе відомого поета і перекладача Миколи Бажана «Думи і спогади» (К., 1982), де з-поміж інших був розміщений диптих «Олександр Довженко». Зауважимо, що написаний він ще у далекому 1929 році, а вийшов окремою книжкою у наступному, 1930-у. З плином часу автор лише частково доповнив його через сорок два роки — у 1971-у.

У диптиху М. Бажан повідомляє про своє знайомство та спільну працю з О. Довженком у Харкові, де останній з 1923 року обіймав посаду художника-ілюстратора республіканської газети «Вісті ВУЦВК». Більше того, вони мешкали в сусідніх кімнатах. Отже, М. Бажан не тільки спілкувався з О. Довженком, а й з його сім’єю у побуті. Вже перші карикатури, підписані псевдонімом «Сашко», викликали широкий резонанс.

М. Бажан пізніше зазначав: «Сашко стає улюбленцем читацької маси, своєрідним ватажком українських карикатуристів». Максим Рильський теж захоплювався «гострим олівцем», тонкою кмітливістю, спостережливістю Сашка, з кого «міг вирости справжній високої міри майстер образотворчого мистецтва».

Пізніше до їхньої спільноти долучився Юрій Яновський, який після переїзду з Києва до тодішньої столиці УРСР Харкова, був залучений на роботу до сценарного відділу ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління — державна кінематографічна орга-нізація у 1922—1930 роках) редактором. Їх творча дружба — унікальне явище в історії мистецтва та літератури. А поява Довженка як великого Майстра зі світовим ім’ям багато чим завдячує цій тріаді нерозлучних друзів.

Ю. Яновський, переїхавши до Харкова, довго «тинявся по найманих кутках», не маючи постійної квартири. М. Бажанові ж пощастило оселитися в будинку, де мешкали співробітники редакції газети «Вісті ВУЦВК» на Пушкінській вулиці, між ними й

О. Довженко. Туди ж часто почав приходити Ю. Яновський. Отак і перезнайомилися. Нерідко сходились у залі на сцені, де зав’язувалися гарячі бесіди про мистецтво. Багато сперечалися «про кіно, про його місце в системі мистецтв, про українську національну форму в кіно, про те, що розвиток української культури далі неможливий без розвитку кінематографа» (Микола Бажан. «Думи і спогади». К., 1982, с. 91).

У цих розмовах брав активну участь і Ю. Яновський. Після захворювання Варі Крилової — першої дружини О. Довженка та її від’їзду до санаторію в Крим на лікування (а не в Одесу) — саме Ю. Яновському Олександр Петрович запропонував перебратися до нього в кімнату, на що той охоче погодився.

Їхнє знайомство переросло в дружбу, у взаємне захоплення. «Який він не був стриманий, але не міг приховати своєї закоханості в Сашка, своєї радості від бесід з ним, від спілкування з ним. Сашко ж, знаючи глибоку внутрішню коректність, ви-тримку, тактовність Юри, не сумнівався, що матиме чулого, уважного, милого компаньйона... Вони були прекрасними друзями й однодумцями» (там же, с. 92).

У той час О. Довженко ще не відійшов від своїх справ художника, але «вже марив про кіно і думав про нього глибше й запальніше за нас» (там же, с. 17). Він відвідував кінодискусії, які тоді були дуже модними і бурхливими, виступав на них, малював уже кіноплакати і пробував писати кіносценарії. Поки що пробував. М. Бажан у своїх спогадах згодом веде мову про ці перші кроки О. Довженка до кіно. У нарисі про Ю. Яновського читаємо: «Він (О.Довженко) читав нам уривки, і ми, знаючи попервах Довженка як обдарованого живописця й графіка, не могли не чудуватися з його винахідливого, вигадливого, дотепного і неповторного хисту літератора-сценариста».

У нарисі про О. Довженка читаємо приблизно те ж: «Кожний новий побачений фільм, нова книга, поезія, театральна прем’єра ставали темами наших нічних суперечок... Там Сашкова оповідь яскраво і поривисто розгорнула перед нами й перші сцени його гострих, гіперболізовано комедійних сценаріїв (тоді ще — тільки кіносценаріїв, про режисуру в кіно не мовилось)».

У той період О. Довженко розкрив своїм друзям і задум комедії про Васю-реформатора та сценарний план фільму «Ягідка кохання». Це було найвищим виявом довіри і приязні. Ю. Яновський високо цінував душевні якості свого нового друга, його тактовність і відчуття міри. Будучи вразливим на будь-яку ущипливість до своєї особи, Довженко ніколи не сердився на Юрія. Принаймні М. Бажан не навів такого випадку.

Яновський з великою надією ставився до таланту свого старшого однодумця. І тому, коли в 1925 році Юрій «виїхав до Одеси, став головним редактором Одеської кінофабрики, він кликав до Одеси Сашка», стверджує Микола Бажан (там же, с. 96).

А ось на які обставини зважав сам О. Довженко: «Обережність і вузькість літературного життя і панування тоді в лефівських журнальчиках ідеї про непотрібність живопису взагалі, як мистецтва застарілого, яке цілком замінить фотографія, і неекономічність живописної природи щодо впливу на глядача в розумінні його кількісного охоплення, і ускладнене родинне життя, і цілий ряд, очевидно, ще якихось причин... примусило мене все більше і більше схилятися до кінематографії, як до наймасовішого, найдемократичнішого мистецтва» (Олександр Довженко. Твори в трьох томах. Т. 1. К., 1958, с. 19—20).

1935-го Олександр Петрович згадував: «Влітку 1926 року, в червні, після безсонної ночі, оцінивши в думках все зроблене мною в житті, я взяв папку, чемодан і поїхав до Одеси, щоб ніколи більше не повертатися в свою колишню квартиру. Я залишив у цій квартирі всі свої полотна, весь інвентар. Я стояв на березі Чорного моря, сказати б, голою людиною, якій уже тридцять два роки» (там же, с. 177). Відтоді О. Довженко розпочав новий етап життя — праця в кіно на Одеській кінофабриці ВУФКУ.

Щоправда, для приїзду О. Довженка на кінофабрику була ще й інша конкретна причина, про яку відомо з архівних документів. У виявленому листі Олександра Петровича від 20 червня 1926 року до бюро Колективу режисерів, літераторів і сценаристів (КОРЕЛІС), членом якого він був, писалося: «Доводжу до відома орга-нізації, що... я виїжджаю на кінофабрику і таким чином не буду присутнім на засіданнях на протязі цілого місяця... Картина моя «Вася-реформатор» зіпсована через неправильний вибір типажу і неправильне тлумачення художньої сторони постановки режисером. Я мушу розглянути 3/4 зробленої картини і приймати участь у перезйомці деяких сцен, а може, й частини і в закінченні картини... Режисера Лопатинського знімають з роботи... Між іншим, тижнів два тому я питав у т. Лівшиця (тодішній головний редактор ВУФКУ) — як моя картина? «Нічого, прилічно», — відповів він мені. Про мою командировку ні слова. Чого картина за два тижні стала «неприлічною» — не розумію» (А.І. Щербак. Кіно Миколи Бажана. Сторінки історії українського радянського кіно. К., 1986, с. 85—86).

Про факт виклику О. Довженка на Одеську кінофабрику свідчить також протокол об’єднаних зборів представників ВАПЛІТЕ (Всеукраїнська асоціація пролетарської літератури), УТОДІК (Українське товариство драматургів і кінематографістів), місцевкому письменників, правління

ВУФКУ та КОРЕЛІСу, які відбулися 29 червня 1926 року. Виступаючи, представник КОРЕЛІСу різко розкритикував організацію правління ВУФКУ роботи над фільмом «Вася-реформатор»:

«Правління ВУФКУ не погодило з автором «Васі-реформатора» О. Довженком режисерської розробки, підбору типажу, ...не допускало автора Довженка на фабрику, незважаючи на прохання й побоювання за свій сценарій.

...Сценарій було зіпсовано у постановці через неправильний вибір типажу, що помітило правління лише тоді, коли сценарій на 3/4 було вже відзнято, і тому змушене було просити автора О.Довженка терміново їхати на фабрику «рятувати фільм»...

Є всі підстави вважати, що Ю. Яновський, ставши головним редактором кінофабрики, був безпосередньо причетний до виклику О. Довженка для роботи над фільмом «Вася-реформатор». Зокрема, це підтверджує О. Швачко, який працював на Одеській кінофабриці, пише: «За порадою Яновського... з Харкова викликали автора сценарію Сашка Довженка (так його всі називали тоді), щоб допоміг завершити зйомки» (там же, с. 86).

Отже, на противагу В. Костроменку можна цілковито стверджувати, що переїзд в Одесу був для Довженка свідомим вибором і про жодне «байдикування» не може бути й мови. Щодо дружини Варвари Крилової, то вона в той час перебувала в Криму, в Євпаторії, де постійно мешкала її сестра Ліза.

(Далі буде.)