Одеська національна наукова бібліотека як науковий та інформаційний центр приділяє велике значення дослідженню раніше замовчуваних сторінок нашої історії, серед яких і Голодомор 1932—1933 років. Цьому сприяють і давні партнерські взаємини з такими потужними науковими центрами, як ОНУ ім. І.І. Мечникова та Одеський історико-краєзнавчий музей. Нещодавно на базі ОННБ відбулася традиційна зустріч з ученими та митцями, для яких ця тема є визначальною. На заході були присутні працівники книгозбірні, студенти історичного факультету ОНУ та учні гімназії № 2.

Чому тема Голодомору нині актуальна, як і раніше? З цього запитання розпочав свій виступ доктор історичних наук, декан історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова В’ячеслав Кушнір. Він розглянув проблематику в кількох аспектах, перш за все — міжнародному. Адже масове вбивство людей, незалежно від форм (геноцид, етноцид), відбувається в світі й у наш час, хоча і в менших масштабах. Досі не визнані геноцидом Голодомор в Україні з боку РФ — правонаступниці СРСР та геноцид проти вірмен з боку Туреччини, хоча там ініціатори все ж були покарані. Причина — боязнь відповідальності та грошової компенсації. Проблемі етно- і геноциду присвячувалася міжнародна конференція в Єревані, яка проходила у жовтні в Академії наук. Сьогодні напрацювання міжнародних органі-зацій, які займаються цією проблематикою, потребують узагальнень. «Не може здорове суспільство не реагувати на знищення десятків, сотень тисяч, а то й мільйонів людей», — переконаний В’ячеслав Кушнір.

Ще одна проблема, на думку вченого, лежить в інформаційній площині: Україна недостатньо інформує світ про трагічні події 1932—1933 років, а Росія маніпулює на цій темі людською свідомістю.

В’ячеслав Григорович вважає, що у дослідженні теми Голодомору в Україні має використовуватися диференційований підхід, адже на таких землях, як, скажімо, Бессарабія, Галичина, Буковина чи Закарпаття, що в період 1932—1933 років входили до інших державних утворень, голоду не було. Не однаково пережило Голодомор і населення індустріальних чи приморських районів України. Відомий науковець виді-лив також кілька етапів у справі дослідження голодоморів в Україні: перший — у діаспорі (1960—1980), другий і третій — в Україні (1980—1990), і, відповідно, у наш час. У науку прийшла нова генерація, яка за-ймається цією проблематикою, маючи у розпорядженні солідні напрацювання своїх попередників, нарощуючи фактологію у дослідницьких експедиціях.

Інший чільний учасник заходу — Наталя Петрова, доцент кафедри археології та етнології України ОНУ ім. І.І. Мечникова — проводить послідовну роботу у цьому напрямку, поєднуючи теоретичні підходи з емпіричними. На основі матеріалів студентських експедицій у Миколаївський район Одеської області вона розповіла про особливості пошукової роботи щодо Голодомору 1932—1933 років на сучасному етапі, торкнувшись і психологічних аспектів цієї проблеми. У поле зору дослідників потрапили місцеві архіви: звіти голів сільрад і колгоспів про хлібозаготівлі.

Інше джерело, пов’язане з людським фактором, — це усні свідчення очевидців Голодомору, більшість з яких тоді були в п’яти-восьмирічному віці. Але навіть пам’ять дітей фіксувала якісь приголомшливі факти, страшні ситуації, які вони надзвичайно емоційно пережили у свій час.

Не всі очевидці охоче ділилися спогадами, й одна з причин, на думку етнолога, полягає в тому, що гнобителями їхніх батьків і дідів часто були також односельці — прислужники радянської системи. Науковець навела цікаві свідчення очевидців. Так, експропріацію хліба у виснаженого населення перетворювали на свято: селом йшли загони під червоним стягом, які співали пісень під гармошку. Наталя Олександрівна також акцентувала увагу на унікальності свідчень очевидців, адже ці розповіді не були зафіксовані в архівних документах. Маємо першоджерело. У науці будь-які явища слід вивчати комплексно. Нагадаємо, що матеріали експедицій опубліковані у збірнику «Відгомін лихоліття: Спогади очевидців голодоморів…», виданого університетом минулоріч.

Відомий дослідник історії Одеси, заступник директора Історико-краєзнавчого музею Юрій Слюсар пов’язав тему голодоморів із сучасним моментом, звернувши увагу на безвідповідальне використання термінології окремими групами громадян чи політично заангажованими журналістами, що є не чим іншим, як підміною понять. Наприклад, у зв’язку з настанням зими маніфестанти виходять на вулиці з плакатами «Настає холодомор», або твердження, що нині проти населення проводиться «економічний геноцид». «Як дослідник голодоморів я почуваюся некомфортно від подібних визначень, мене це непокоїть», — зізнався науковець. Юрій Слюсар також ґрунтовно зупинився на політичній мотивації Голодомору, який здійснював більшовицький режим, — утримати Україну під своїм впливом будь-якою ціною, адже без цього Росія як імперія не відбудеться.

Юрій Олександрович запросив присутніх відвідати Одеський історико-краєзнавчий музей, де діє тематична виставка й спільно з учнями гімназії № 2 буде проведений урок «Запали свічку».

З попередніми перегукувався й виступ вихованця історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова Валентина Долгочуба. Він акцентував увагу на важливості участі молодого покоління у збиранні свідчень про Голодомор, передусім у родині, тим більше що різні верстви населення пережили його по-різному. На переконання Валентина Долгочуба, важливо також долучати до цієї пошукової роботи жителів міст, яким не зовсім зрозумілі проблеми селянства. Це сприятиме формуванню цілісних поглядів у молоді на це страхітливе явище, а також є важливим у сенсах виховному та освітньому. Оскільки очевидців, які пам’ятали б Голодомор, з огляду на природні причини, стрімко меншає, то потрібно шукати нові форми досліджень, зазначив молодий науковець.

Відомий митець і просвітянин з міста Южного Лариса Дем’янишина розповіла про роботу над меморіальним комплексом «Скорботний янгол» у Комінтернівському. Вона є ініціатором й автором художнього рішення монумента, який зведений у співавторстві з одеським скульптором Климом Степановим (архітектор Геннадій Тефтул, ковка — Фраго Освальдо). Крім монумента, комплекс включає також фонтан «Чаша сліз» та стели із висловами.

Ця робота стала важливою для художниці і в сенсі дослідження власного родоводу, пошуку інформації про те, чи зачепила трагедія її родину. Згодом Лариса Семенівна знайшла підтвердження цього факту по лінії батька, уродженця Вінницької області. У його сім’ї було восьмеро дітей, четверо з них померли від голоду.

Як бабуся п’ятирічного онука, Лариса Дем’янишина торкнулася й проблеми виховання та донесення інформації про трагічні сторінки нашої історії до дітей. Вона вважає доцільним до певного віку, розглядаючи тему Голодомору, надавати перевагу художнім образам перед документами. «У День пам’яті жертв Голодомору я збираюся разом з онуком запалити свічку пам’яті і помолитися за невинно убієнних, адже більшість з них були поховані без відповідного християнського обряду», — зазначила мисткиня.

Як уже йшлося у зачині статті, ОННБ упродовж двох десятиліть проводить копітку роботу з вивчення теми Голодомору. Про це нагадала завідувач науково-бібліографічного відділу Лариса Бур’ян, яка відповідає за випуск тритомного бібліографічного покажчика «Голодомор в Україні, 1932—1933 рр.». Третій том вийшов поки що в електронній версії. За обсягом він найбільший — 6527 позицій — і охоплює наявні джерела за 2007—2011 роки. Комплект цієї праці був подарований учасникам заходу, а також гімназії № 2.