Помилково вважати, що події останніх двох років та зовнішня агресія зробили Україну згуртованішою і національно міцнішою державою. Роздерта протиріччями Україна в своїх устремліннях досі нагадує лебедя, рака і щуку. Кількасотрічна русифікація залишила по собі незагоєну рану, яка продовжує послаблювати український організм отруйними для нього ін’єкціями.

Насамперед каменем спотикання є питання мови. Мова, яка в часи імперій формувала кордони України, в часи незалежности в силу різних причин втрачає свої позиції. Мова, яка для будь-якої нації є цементуючим чинником, для частини громадян України досі є елементом «насильницької українізації». Дивно те, що про «насильницьку українізацію» говорять люди, котрі називають себе не просто громадянами України, а українцями. Важко уявити німця, який би волав про насильницьку германізацію чи росіянина з насильницькою русифікацією. Тому саме час нагадати слова Володимира Даля: «Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину належністю до тієї чи іншої народности… Хто якою мовою думає, той до того народу й належить». Тож ані антипутінізм, ані словесна любов до України, ані вишиванка, ані волонтерська допомога українським воякам, ані навіть боротьба на фронті чи будь-що інше не робить людину українцем, а лише мова, якою вона думає і говорить. Можна бути й патріотом Шотландії, але не бути від того шотландцем. Цим керуються будь-де у світі. І в Росії також. Можна закидати московитському керманичу що завгодно, але не можна відмовити йому у певній рації, за якою носія російської мови він називає росіянином. І не важливо, за Далем, ким були твої предки, якою мовою говорили вони, важливо те, якою мовою говориш і думаєш ти сьогодні.

З цього погляду війна, яка триває в Україні, то зовсім не українська війна, бо українці цієї війни не прагнули, а цар московський і не збирався «захищати» українців, які шанують батьківську мову. Територіально війна відбувається на давно зросійщених землях. Заплющивши очі на русифікацію свого півдня та сходу, Україна уможливила окупацію і фактично ще до початку військових дій втратила ті терени зі свого культурного та інформаційного поля. Вже тоді можна було говорити про поразку України в Криму та Донщині. Тому теперішня війна — то вже радше не війна українців з росіянами, це громадянський конфлікт всередині російського з огляду на мову етносу, розділеного українсько-російським кордоном, це конфлікт російськомовних ментальностей, ментальностей із різним ступенем асиміляції в «російському світі». Загарбник, який сторіччями русифікував Україну, намагаючись асимілювати її в своєму тілі, вирішив, що саме зараз час брати реванш за розпад комуноімперії. Не дивно, що в цій війні гинуть жертви русифікації, але прикро, коли Україна втрачає своїх кращих синів, україномовних львів’ян, лучан, киян, тернополян, чернівчан, для яких цей конфлікт є насправді чужим, позаяк відбувається на вже ментально, культурно і мовно відчужених теренах. Не дерусифікувавши свої землі в часи незалежности, заграючи із бажаннями російської нацменшини, Україна була приречена на цю війну, якої можна було уникнути. Українцям слід пам’ятати давнє прислів’я: що посієш — те й пожнеш. Події 2014 року в Україні засвідчили: посієш русифікацію — пожнеш окупацію. «Якщо панства мають спільну мову із займачем, здобути й утримувати їх буде легко!» — цих знань італійського мислителя Нікола Макіавеллі завжди бракувало постсовітській українській еліті. Русифікація та подальша окупація із ворожою, антиукраїнською пропагандою надто ускладнили Україні можливість повернути те, на що іще вчора дивились крізь пальці.

Коли один народ хоче асимілювати інший, він починає говорити про братерство, де роль старшого брата, ясна річ, належить загарбникові. Нав’язавши цю думку, «старший брат» прищеплює «молодшому» комплекс неповноцінности, висміюючи його культуру, мову, традиції, звичаї. «Молодший брат», втративши імунітет до чужих впливів, відцуравшись батьківської мови, втрачає власну самобутність і розчиняється в світо-гляді «старшого брата». Асиміляцію в такому випадку можна вважати успішною. За такою схемою діяли московити відносно українців. Головна зброя московитів в асиміляції інших народів — російська мова.

Побутує думка, що питання мови не на часі — головне, мовляв, реформи. Прибічники такої позиції не розрізняють понять «будувати що» і «будувати як». Відповідь на перше питання дає мова — Україну як сильну національну державу европейського зразка можна збудувати лише українською мовою, а народ згуртувати в моноліт лише однією мовою, а відповіддю на друге питання і є реформи, боротьба з хабарництвом тощо. Позиція «мова не на часі» призвела до того, що за 24 роки української незалежности русифікація з’їла українську територію в літеральному розумінні цього слова.

Хто такі так звані російськомовні українці? Радше сіра, буферна зона між Україною та Росією, загублена в ціннісних орієнтирах. В народі таких називають ні риба, ні м’ясо. Хто вони — жертви русифікації, недоасимільовані росіянами українці чи недоасимільовані українцями росіяни? Відповідь на це питання спроможна дати лише мова, в середовищі якої вони прагнуть жити. В будь-якому разі боротьба Росії з Україною в найближчому майбутньому відбуватиметься саме за душі цієї «нічийної» землі, байдуже, що під жовто-блакитним прапором: чия мова переможе — тому й належатиме земля.

Виходячи з самоусвідомлення особи, не зважаючи на її мову, виникає інше питання — взаємодія української мови із мовами нацменшин. Беручи до уваги державний статус української мови та поважаючи право національних меншин на власну мову, слід було б провадити інформування населення на певній території, виходячи з результатів перепису населення. Останній перепис, проведений ще 2001 року, засвідчив, що російська нацменшина в етнічному складі населення України має близько 17 відсотків у той час, коли мови цієї нацменшини в інформаційному полі значно більше. Щодо Одеси, то тут співвідношення

61/29 на користь українців. То чи не було б логічним, аби щонайменше 61 відсоток місцевих ЗМІ, закладів освіти і культури послуговувалися українською мовою й не порушували мовних прав українців? Бо наразі мовне середовище Одеси із засиллям російської мови існує саме коштом українців.

Українцям не варто приставати на думку, що оскільки російськомовні «патріоти» ведуть боротьбу за цілісність держави, то російській мові слід надати сприятливі умови в Україні. Потрібно згадати, що першою жертвою Майдану був етнічний вірменин Сергій Нігоян, який, закоханий в українську мову, цитував Шевченка і не вимагав якогось особливого статусу для вірменської мови, бо був вочевидь розумнішим та далекогляднішим за патріотів невідомо чого, які своїми язиками замість мови будують «російський світ» в Україні незгірш за рашистські танки. Українцям, яким байдуже якою мовою говорити, зрештою буде байдуже в якій державі жити. Такий народ не вартий власної держави, і рано чи пізно буде її позбавлений.

Досі не в усіх є розуміння, що окупації передує русифікація — Україна втратила свої найзрусифікованіші терени. Втім, у цьому «нерозумінні» можуть бути й свої причини: доводилось чути думки від етнічних росіян на українському боці фронту, що воюють вони і не за Україну зовсім, а за Московщину без Путіна на українській землі… Таким чином, Україна може набути ще наразі не цілком виразного внутрішнього ворога. Зрозуміло, що головна битва за Україну ще попереду, але марно сподіватися, що Росія, будь-яка, з будь-яким керманичем, не прагнутиме повернути Україну — країну, з якої ростуть ноги її імперської пихатости. Тож як не сьогодні, так завтра вона знову прийде збирати плоди своєї асиміляції, головною ознакою якої є російськомовність.

«Як у радянській Україні було практично неможливо відділити комунізацію від русифікації, а російське сприймалось як синонім радянського, так і в нинішній Україні не можна, небезпечно й шкідливо відділяти декомунізацію від дерусифікації», — нехай ці слова політолога і філософа Ігоря Лосєва стануть наріжним каменем внутрішньої політики української влади. Українська мова як ознака самобутности українського народу — це щит України у боротьбі із зазіханнями східної орди! Українці як нація та Україна як держава існують доти, доки існує українська мова. Треба розуміти, що русифікація як лінгвоцид України і спосіб відчуження українців від України та її толерування здатні вбити Україну раніше, ніж це зробить корупція.

м. Одеса.