Білоруська письменниця, лауреат Нобелівської премії Світлана Алексієвич: «Я захоплена Надією Савченко. Це дійсно людина, яка захищає свою Вітчизну, справжній солдат. Особливо це зрозуміло в Білорусі, де була партизанська боротьба. Ми знаємо, що це таке, коли величезна держава навалюється на іншу, не підготовлену до війни. І тоді все залежить від мужності окремих людей, їх готовності до пожертв, піти воювати. Вони думали, що це баба, а це виявилася справжня Жанна д’Арк. Це символ боротьби українського народу».

Лідер фракції «Батьківщина» Юлія Тимошенко: «Надія Савченко — це Герой і гордість України, людина з незламним духом, фантастичною любов’ю до України і надзвичайним патріотизмом».

Президент України Петро Порошенко: «Ми подвоїмо зусилля для того, щоб повернути Надію додому».

Увесь світ виголошує гасла: «Волю Надії Савченко та іншим політв’язням!», «Путін — геть з України!»

І лише цинічний та жорстокий путінський режим не бере до уваги жодних доказів невинуватості Надії, влаштувавши над нею судилище, яке не має нічого спільного з правосуддям.

СУДИЛИЩЕ

Головною метою Кремля було засудити не стільки саму Надію, скільки в її особі сам дух української незалежності. Причому зроблено це було в диктаторській манері, відверто зневажливо до прийнятих у ци-вілізованому суспільстві норм. Звертає на себе увагу й та обставина, що заключна частина цього фарсу збіглася з Міжнародним жіночим днем — уособленням святої поваги до жінки. Яке блюзнірство!

Тим, хто не дуже уважно стежив за судовим процесом, коротко нагадаємо його зміст. Російські слідчі звинуватили Надію у загибелі двох російських тележурналістів на Донбасі. За їхньою версією, 17 червня 2014 року вона, перебуваючи в Луганській області, начебто передала їхні координати в батальйон «Айдар». Внаслідок цього телевізійники й потрапили під артиле-рійський вогонь. Крім того, її звинуватили в незаконному перетині російського кордону. Звичайно, Надія відкинула ці звинувачення як сфабриковані.

Абсолютно безпідставними висунуті звинувачення визнали й адвокати українки — Марк Фейгін, Ілля Новиков і Микола Полозов. Посилаючись на експертів, вони довели, що з тієї вежі, на якій могла перебувати Надія, не видно того місця, яке облюбували для себе журналісти. Крім того, на відстані 2650 метрів, що відділяла вежу від телевізійників, відрізнити людину з відеокамерою чи з автоматом практично неможливо. Але цей факт був би переконливим для беззастережних суддів, а не для пу-тінських спільників. Отож якщо раніше слідство обстоювало тезу про навмисне сприяння у вбивстві ро-сійських журналістів, то тепер воно заявило про «вбивство мирних жителів» на блокпосту «ЛНР».

На це Марк Фрейгін справедливо зауважив, що в такому випадку Надію Савченко взагалі не мають права судити в Росії. Навіть якби слідчим вдалося довести, що вона корегувала вогонь «з метою вбивства мирних жителів», чого стороні обвинувачення довести не вдалося, то це справа України, оскільки всі події відбувалися на її території.

Слід врахувати і те, що Надія — офіцер, і захищати територіальну цілісність України, чого вимагає закон про захист національних інтересів, — її обов’язок, а не бажання. Адвокати не розуміють, чому обвинувачення використовує такі термі-ни, як «ЛНР» та «ополчення». Вони що, є суб’єктами права?

Крім всього іншого, спеціалісти стверджують, що у Надії є алібі: на момент обстрілу журналістів вона вже перебувала в полоні сепаратистів, що підтверджують дані електрозв’язку, пов’язані з обслуговуванням абонентів.

Варто додати й те, що Надія Савченко, народний депутат України, член постійної делегації в Парламентській асамблеї ради Європи і має міжнародний імунітет.

Однак заангажований суд (у даному разі — Донецький міський Ростовської області, хоча таким міг бути будь-який інший путінський орган) не взяв до уваги аргументів захисту. Представники прокуратури зажадали засудити Надію Савченко до 23 років позбавлення волі та 100 тисяч рублів штрафу за начебто незаконний перетин кордону.

Третього березня Надія мала виступати в суді з останнім словом. Але тут кремлівська Феміда злякалася передбачуваних слів на свою адресу та відмовила їй у цьому праві, відтермінувавши засідання на 9 березня. Але вже того ж дня на публічній сторінці Надії у «Фейс-буці» з’явився текст її виступу.

УЛЬТИМАТУМ РОСІЙСЬКІЙ ВЛАДІ

«Я не визнаю ні вини, ні вироку, ні російського суду, — написала Надія Савченко. — У випадку обвинувального вироку — апеляції не буде. Я хочу, щоб весь цивілізований демократичний світ зрозумів, що Росія — це країна третього світу з тоталітарним режимом і диктатором-самодуром, в якій полюють на права людини і міжнародне право.

Абсурдною є ситуація, коли ті, хто викрадає людей — піддає їх тортурам, потім ще й роблять вигляд, що мають право їх судити! Про який справедливий суд тут може йти мова?! В Росії суду і слідства немає! Тут є фарс лялькових маріонеток Кремля. І я вважаю абсолютно зайвим витрачати час свого життя на те, щоб брати в ньому участь!»

Далі кремлівська бранка розповіла про свій намір оголосити сухе голодування, а також висловила сподівання на те, що дипломатичних здібностей Президента України Петра Порошенка вистачить, «щоб у Росії домовитися з одним ідіотом…». «І поки за мене будуть торгуватися, — зазначає Надія, — життя мене буде покидати, і Росія мене все одно поверне в Україну — живою чи мертвою! Але поверне!»

У своєму останньому слові Надія Савченко застерігає світ «вчасно усвідомити уроки історії та згадати, що свого часу Європа була толерантною з Гітлером, Америка не була досить рішучою, це призвело до Другої світової війни. Путін — це тиран з імперським замахом і комплексами Наполеона та Гітлера разом узятих. А ведмідь людської мови не розуміє, він розуміє тільки мову сили. Тому якщо ми не станемо більш рішучими і не визначимо вчасно вірні пріоритети, то будемо мати Третю світову війну!»

НА ТАКИХ, ЯК НАДІЯ, ТРИМАЄТЬСЯ НАША СЛАВА

Певно, кремлівському агресору, який опирається на величезне військо, і в страшному сні не могло привидітися, що отримає від беззбройної української дівчини лункого на весь світ ляпаса. То хто ж вона, наша героїня?

Щоб отримати відповідь на це питання, варто заглянути у книгу «Сильне ім’я Надія!», яку Савченко написала в слідчому ізоляторі. Книжка вийшла 10-тисячним тиражем й одразу стала бестселером.

Зі сторінок автобіографічного твору Надія постає не забронзовілою особою, а звичайною українською жінкою, яка має сильний характер, загострене почуття справедливості, незламна в своїх уподобаннях, може і чарку випити, і деколи лайливе слово мовити…

Народилася Надія 11 травня 1982 року в Києві в інтелігентній родині. Після школи зацікавилася творчими професіями. Її приваблювало проектування, дизайн, моделювання одягу, журналістика — рік провчилася у Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка на відповідному факультеті. Але справжнє своє покликання знайшла в… армії. Хоробра, мужня, кмітлива, рішуча, здатна подолати в собі страх, готова до ризику, вона дасть фору багатьом воякам. Починала служити зв’язківцем, потім стала десантником-стрільцем і пройшла випробування у складі українського миро-творчого контингенту в Іраку.

«Був якось випадок, — згадує вона в книжці, — почалася перестрілка на мосту, а один «герой» вскочив у БТР і всі люки задраїв! Йому хлопці стукають, кричать, а він:

— Отстаньте от меня. Я сплю.

У меня смена отдыха!

— Та ти хоч патрони набивай. Мразь ти!

Потім хлопці сказали, що вони на виїзди краще будуть їздити з такою «бабою», як я, але не з ним! Але баб в Ірак беруть не для того, щоб «берегти». Від того б…а, що там творилося, мені теж гидко було! Але в той бік я намагалася навіть не дивитися! Душа чистіша буде! Баб берегли! На виїзди не посилали! Та якщо баб це влаштовує… то мене — ні! На виїзди я завжди рвалася, бо на базі сидіти не любила!»

Після Іраку Надія вступила до Харківського університету повітряних сил України. Закінчила його й отримала звання «лейтенант» (зараз — старший лейтенант). Служила штурманом-оператором бойового вертольота Мі-24, має 170 годин нальоту і 45 стрибків з парашутом.

Війна на сході України не могла залишити Надію байдужою. І вона, будучи у відпустці, поїхала на Донбас. Там, під містом Щастя, була поранена: куля навиліт прострелила руку. Це допомогло сепаратистам спіймати дівчину. Вони прагнули залякати бранку, спровокувати на зраду, але не вдалося. І тоді бойовики силоміць, з мішком на голові, вивезли її з Луганська до Воронежа у СІЗО.

Коли Надію допитували, які сили протистоять терористам, вона переконливо відповідала: «Я думаю, вся Україна». В ув’язненні принципово розмовляла лише українською мовою, що викликало у путінських посіпак ще більшу лють.

Протестуючи проти абсурдних звинувачень, бранка не раз оголошувала голодування. Й ось 3 березня вона знову відмовилася від їжі. І не тільки від їжі, а й навіть від води.

В одному з численних звернень до Надії Савченко, підписаному такими відомими людьми, як В’ячеслав Брюховецький, Любомир Гузар, Іван Дзюба, Ігор Юхновський та інші, є такі слова: «Ви вже стали для світу — й рідної України передусім — символом стійкості духу. Хто не сліпий, той бачить: на вашому боці «правда і воля святая». Путін боїться вас. Але ще більше він боятиметься вас, якщо ви залишитеся живою. Кожен день вашого життя наближає вирок ци-нічному режимові. Не дайте новітньому Сталінові втішитися і розвести руками: «Ну що ж, нема людини — нема проблеми». Збережіть себе, Надіє! Пам’ятайте про інше значення слова імені: надія повинна жити! На вас чекають українська земля й українське небо!»

Ці слова співзвучні з думками мільйонів і мільйонів українців.

P.S. Коли матеріал уже був готовий до друку, надійшло повідомлення, що Надія Савченко відмовилася від сухого голодування, згодившись до дня оголошення вердикту — 21—22 березня — вживати воду і дитячі суміші. Відмовилася, щоб жити і боротися!

У зверненні до українців і людей усього світу Надія Савченко 10 березня, зокрема, написала: «Я вдячна Україні і ніколи не зречуся своєї Батьківщини! Проти неправди є одна зброя — правда!»

В.Щ.