Ще недавно головною темою української політики, яка обговорювалася в засобах масової інформації, були панамські офшори нашої еліти. Сьогодні — це документи з подвійної бухгалтерії Партії регіонів. Не виключено, що завтра на поверхню випливе ще один масштабний корупційний скандал. Але розбираючи по кісточках гострі сюжети, не можна забувати, що на сході країни йде війна. І почнемо огляд з роздумів про те, хто, як і яким чином намагався її зупинити.

ПОЛІЦЕЙСЬКА МІСІЯ ОБСЄ УЗГОДЖЕНА, АЛЕ НЕЗДІЙСНЕННА

Останнім часом миротворчість у рамках Мінського процесу, треба чесно визнати, призводить до протилежного результату. Спонтанні перестрілки в зоні АТО, характерні для початку року, переростають у безперервні зіткнення уздовж лінії поділу зі збільшенням жертв серед мирного населення і наших військовослужбовців. Росте число вбитих і поранених серед російських агресорів та підконтрольних їм терористів. А бої в районі Авдіївської промзони, в околицях Широкіного і поблизу Донецького аеропорту цілком обґрунтовано можна називати позиційними боями.

Очевидних воєнних успіхів у цих боях нікому досягти поки що не вдається, але напруга виснажує, і будь-яка провокація може призвести до неконтрольованих наслідків. На останньому засіданні Тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі, яке відбулося 1 червня, у підгрупі з безпеки вкотре обговорювали питання про припинення воєнних дій. І вкотре без видимих результатів.

Тим часом засідання ТКГ мало стати частиною великого дипломатичного прориву. В ніч із 23 на 24 травня у рамках аудіоконференції глави держав нормандської четвірки (Ангела Меркель, Франсуа Олланд, Петро Порошенко та Володимир Путін) досягли згоди про необхідність уведення на Донбас збройної місії ОБСЄ.

Наступного дня, 25 травня, технічні деталі цієї домовленості повинні були обговорити в Берліні експерти чотирьох держав, а 30 травня постійні представники держав-членів ОБСЄ у Відні збиралися політично закріпити згоду, досягнуту нормандської четвіркою. Нічого такого, однак, не сталося. Росія не прислала своїх експертів у Берлін і відмовилася брати участь у віденському заході.

Більше того, прес-секретар Путіна Пєсков згоду, досягнуту нормандською четвіркою 24 травня, від імені шефа фактично дезавуював. А міністр закордонних справ Російської Федерації Лавров заявив, що керівництво «народних республік» ніколи не дасть згоди на введення збройної місії ОБСЄ на неконтрольовані Україною території. І завів стару пісню: всі питання Києву слід вирішувати на прямих переговорах з «ДНР/ЛНР».

Тепер багато хто мізкує: навіщо Путін взагалі погоджувався на збройну місію ОБСЄ, якщо не збирався в принципі реалізувати цю ідею? Навіщо його згоду розтиражували підконтрольні Кремлю ЗМІ і разом зі звільненням Надії Савченко подавали в одному ряду із заявою глави МЗС, що Росія не збирається визнавати «народні республіки»? На зняття або пом’якшення економічних санкцій з боку G-7 чи Євросоюзу президент РФ справді навряд чи розраховував. Але в кінці травня він побоювався їх розширення та посилення. І відступив на чверть кроку назад. Тимчасово. До нових спецоперацій.

ТАЄМНИЦІ АМБАРНОЇ КНИГИ

Якщо якийсь скандал міг відвернути політиків від можливого відновлення війни на сході та необхідності проведення термінових реформ в управлінні державою, то це сталося. «Виявлення» генералом СБУ Віктором Трепаком амбарної книги з подвійною бухгалтерією Партії регіонів і передача документів у Національне антикоруп-ційне бюро зіграли саме таку роль.

Про те, що корупція, як ракові метастази, пронизала політичне життя України, всі здогадувалися і без амбарних книг. Але прізвища політиків з їх підписами про отримання конкретних сум докорінно міняє суть справи. Це дозволяє НАБУ відкрити кримінальне провадження, проводити допити підозрюваних, проводити експертизи та інші слідчі дії. Зрештою, довести справу до обвинувального висновку і передати до суду.

Втім, такий розвиток подій малоймовірний. Достатньо згадати «касетний скандал», щоб зрозуміти, що велика риба здатна порвати сіті з очевидних доказів й уникнути відповідальності навіть за організоване вбивство. А тут не вбивство, а так... Масштабна система підкупу, організованого за зразком кримінального «общака».

Систему підкупу, судячи з усього, організували керівники Партії регіонів і, якщо це вдасться довести, саме вони повинні зайняти перші місця на лаві підсудних. Але більшість організаторів устигли покинути Україну, а віддуватися доведеться тим, хто отримував гроші. Політикам, чиновникам, суддям, законодавцям — нашій еліті.

Кожен підпис у вже частково опублікованих документах — удар по репутації тих, хто явно чи таємно був на утриманні банди «донецьких», виконував для них частину роботи із захоплення влади та пограбування країни. Але репутація ніколи не була пріоритетом для політичного класу України, а мораль і совість для цих людей — порожній звук.

Якщо за гроші олігархів можна літати чартерними рейсами, відпочивати на віллах мільярдерів на Лазурному березі, то чому не можна брати гроші у бандитів на пар-тійну діяльність, а натомість надавати «регіоналам» місця у парламентських партійних списках й у виборчих комісіях? У Кримінальному кодексі, звісно, є статті про отримання або надання неправомірної винагороди посадовими особами, але це писано для «дрібноти», а не для тих, хто розпоряджається мільярдами, вкраденими з бюджету.

Амбарна книга з «чорною касою» Партії регіонів, безумовно, головний «речдок» для суду, якщо такий суд відбудеться. Але поки що її роль інша. 841 аркуш із підписами конкретних осіб (частина документів, переданих генералом СБУ Трепаком у Національне антикорупційне бюро) дозволяє тримати на гачку багато великих риб одночасно. І витягувати будь-яку з них для слідчих дій (обшуків, взяття зразка почерку на експертизу тощо) за потреби.

Здогадайтеся, хто тримає вудку, і відразу зрозумієте сенс масштабного скандалу. Задумайтеся про те, як можна зібрати 300 голосів для зміни Конституції у Верховній Раді, і стане ясно, чому амбарну книгу виявили тільки тепер.