Та він живе, і дзвін гучних його поем

Донині сниться нам риданнями Дідони,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем.

М. Зеров, «Вергілій».

Мабуть, ніхто не стане спростовувати незаперечну істину про вічну класику. Як і твердження про те, що вона здебільшого може бути дуже й дуже сучасною. Не дивлячись навіть на значну відстань у часі. Але що, здавалося б, можна знайти співвідносного сучасній людині в античній літературі — на перший погляд? Можна, й навіть дуже багато. Саме до сучасної людини, у нинішній день обернута постановка опери англійського композитора ХVII століття Генрі Перселла «Діана та Еней» за мотивами поеми давньоримського поета Вергілія «Енеїда» на сцені Одеського національного академічного театру опери та балету, прем’єра якої відбулася 3 червня.

Часове означення епохи створення опери вказує на музику бароко, і вже це додає респекту. Від давніших часів поширена у Європі, останніми роками музика бароко стала дуже популярною і в Україні. Й зрозуміло, чому: це музика емоційно наснажена, музика чуттєвого начала, високої духовності, вона возвеличує людину, говорить про її багатий внутрішній світ, устремління до вершин пізнання себе самої та світу, це, зрештою, музика найважливіших людських цінностей, повного духовного розкріпачення…

Англійський композитор написав барокову оперу. І це, дійсно, англійське бароко — трохи незвичне для вуха, котре вже знайоме з такою музикою. А ми ж бо знаємо, що Англія з її традиціоналізмом трохи таки різниться від іншої Європи.

І це, звісно, англійський театр, себто театр шекспірівський, якоюсь мірою навіть містичний. Сам же Вергілій, як ми це знаємо з університетського курсу античної літератури, зазнав неабияких впливів Гомера, як на той час, цілком логічних. Здавалося б, нащо було театрові ускладнювати собі життя? Задачу полегшив лібретист, сучасник композитора Наум Тейт, котрий взяв за основу для опери лише одну з дванадцяти книг поеми — четверту. Ця книга, або ж розділ, належить, як стверджують знавці, до найбільш сильних і поетичних частин «Енеїди».

За більш як 300 років поема Вергілія зазнала таких трансформацій, що й самі автори, усі троє, сьогодні були б вельми подивовані, а може, й задоволені — хто-зна? Бо коли на оперній сцені кипить штормове розбурхане море (а саме так починається опера), і важко перекочуються грізні вали, й чутно тривожні погуки морських мартинів — такі характеристичні для морського міста, й ми навіть бачимо якісь обриси старовинної триреми, то це, без сумніву, дуже гарна й чи не найбільш вдала режисерська знахідка (режисер-постановник Оксана Тараненко). І там же, на кону, вивищується античний хор, а трохи збоку білі запони (у сценах з головними героями символізують начеб колони) час до часу піднімаються й відкривають наче кубло злих сил, котрі протистоять світлу й любові (символічно: темні персонажі — за білими запонами), й усе це не заважає одне одному, а творить цілісний образ вистави. Ці відьми й духи, між іншим, також з британської театральної традиції ще з тих давніх часів, коли писалась опера. Й це також — придумана метафора.

З усіх сюжетних відгалужень про мандри та подвиги головного героя нам запропоновано лише лінію палкого кохання Дідони та Енея. Лише один епізод з усієї довготривалої подорожі героя. Котрий на хвилиночку, як мовиться, занедбав призначене йому богами діло й затримався, як колись Одісей, біля чарівної жінки. (В дужках варт зазначити, що всі описані в поемі події відбуваються на тлі дуже гострих суспільно-політичних, сучасною мовою кажучи, суперечностей, особистих симпатій та антипатій богів та всіляких їхніх далеко не шляхетних — не божеських, себто — діянь, а ще — на тлі якихось особистісних стосунків, сказати б, хабарництва, кумівства тощо. Це тло, про яке ми знаємо з тексту поеми, у виставі, певна річ, не присутнє, хоча й завуальоване під отих «злих сил». Як мовили стародавні римляни: «Sapient sat» — розумному достатньо).

На цій дуже простій, справді, канві розігрується драма кохання. Цариця Карфагену Дідона, горда, але винятково жіночна, покохала троянського гостя Енея, героя, що волею випадку опинився на її березі. Центральний жіночий персонаж сміливо та впевнено втілює на сцені Інна Мартинова. Молода артистка глибока і переконлива у цій ролі, вона творить образ невимушено, опукло, хоч доводиться часом долати і якісь технічні перепони. Цьому значною мірою сприяє музика. Диригент-постановник народний артист Республіки Молдова Александру Самоїле надзвичайно чутливий до всіх найтонших нюансів співу, відчувається, що артистам комфортно перебувати у такій музиці. Вона хоч і непроста, зате добре надається до вокальної характеристики персонажів. У трактуванні Інни Мартинової кохання Дідони безоглядне, й тому беззахисне, вона вже раз пережила любов, і через те в її голосі — і бентега, й тривога, і навіть страх перед чимось поки що незрозумілим, але неминучими. Її емоції глибокі, але стримані, й тому хвилюють, спонукають до співпереживання. Трагічна розв’язка вже десь поруч, наростають душевні муки…

Любов, кажуть нам автори й постановники, — це саме життя, основа всього, початок того, що не має кінця. Тому що кінець — темрява. Й саме тому злі сили так ненавидять світло любові. «Карфаген має бути зруйнований» — ви чули такий вислів? Він однозначний. Це — застереження, пересторога. Так, Карфаген згорів. Заподіяла собі смерть, відкидаючи любов, котра бодай на мить здатна засумніватись, хитнутись, горда цариця Дідона. Цим довівши: любов сильніша від богів й цінніша од самого життя, бо вона і є життя. І вже тим більше — вона сильніша від сильних світу сього. Любов без колізій і сумнівів — цілком земна. Зрозуміло, що все це мовлено про образ, відтворений артисткою. Попри незначні похибки, пояснимі хіба відсутністю досвіду й молодістю, артист-ка добре володіє голосом, вона технічна, сміливо відтворює всі нюанси у поведінці закоханої жінки, не забуваючи, що це постать дещо героїзована, трохи від нас відсторонена, й у цьому також є своя складність. І тут треба віддати належне режисерові-постановнику: у виставі, назагал, беруть участь переважно молоді артисти.

Поряд з Дідоною любов Енея (артист Гаррі Гукасян) неспівмірна — якщо можна так сказати — з тим, що переживає його кохана. Він випадково тут, і хоч спізнав справжню любов, десь на рівні підсвідомості вже продовжує свою подорож. Саме тому так легко дає себе обдурити отим злим силам. Серце його, може, й розривається, бо, бачачи розпуку коханої, нібито згоден лишитись. Але горда Дідона відкидає цей несміливий порух, їй не треба такого кохання, яке сумнівається, яке може захитатись. Її гідність ображена. Прекрасна можливість тут надана виконавцеві ролі Енея. На жаль, молодий артист трохи не дотягує. Трохи він одноманітний, подекуди навіть статичний. Вочевидь, нерішучість персонажу збиває його з пантелику. З одного боку — палка любов, з іншого — готовність пожертвувати нею в ім’я того майбутнього, яке йому напророчили боги. Між любов’ю і всім тим, що вона обіцяє, та обов’язком Еней обирає обов’язок, покладений на нього богами. В той час як Дідона залишається зі своєю любов’ю, що сильніша від богів. В опері хор дещо згладжує цей конфлікт, виступаючи, до слова сказати, як активний учасник дійства. Так, любов сильніша від богів. Але насправді всесильна смерть…

Й ось тут маємо колізію кохання. Любов і обов’язок. Вічний конфлікт, типове протистояння, у якому так часто, на жаль, друге перемагає. Хоча прекрасна музика протиставляє темному злу — світло любові. А той обов’язок — то лише символ. Кар’єра, добробут, спокій… Та що завгодно, як ми це часто бачимо в реальному житті. Стосунки античних героїв — це і стосунки сучасних людей. У всі часи. Хоча буває й так, що мусить взяти гору високий обов’язок — перед Батьківщиною, наприклад. Й це також характерне для античної літератури. Проте з Енеєм усе простіше. Так, він закоханий, мабуть, це таки справжня любов, але чому тоді повірив нібито посланцеві богів? Бо стосунки з Дідоною для нього, можна сказати, лише епізод у його великій подорожі. Так, ми співчуваємо нещасній Дідоні. Та чи засуджуємо Енея?... Підтвердження цьому — легковажна матроська пісенька, хоч вона трохи таки дисонує з переживаннями героїв.

Приємні враження залишають заслужена артистка України Тетяна Спаська (Чаклунка), Анастасія Голуб в образі Белінди. Голоси їхні звучать яскраво, демонструючи приховані значно ширші можливості. Гарне враження справляють балетні номери у виконанні Тетяни Афанютиної та Ростислава Янчишена (душі Дідони та Енея).

Вистава нагадує: ідеї, що панували в античності, є вічними, вони сучасні сьогодні і будуть такими у всі часи, бо завжди сучасною є класика. І завжди людей будуть цікавити сильні та чисті почуття, глибокі переживання — те, чого не вистачає в сучасному швидкоплинному житті. Тож хочеться вірити, що вистава «Дідона та Еней» довго житиме на одеській сцені.