Генерал-майор Ігор Васи­льович Федоров віддав війську 44 роки життя. Таким відліком чесної, відповідальної, наполегливої служби мало хто може сьогодні похвалитися у Збройних силах України.

Ігор Васильович у дитинстві мріяв стати льотчиком. Сільський хлопчик, затамувавши подих, часто спостерігав, як небо розсікають військові МіГи… А ще він дуже багато читав. Із цікавістю, на одному диханні прочитав і книгу письменника Бориса Ізюмського «Червоні погони», що оповідає про формування характерів, дружбу та долі вихованців суворовського училища повоєнного періоду. Сподобалося. Захопився кадетською романтикою й теж побажав стати таким, як вони.

Зволікати з реалізацією свого прагнення не став. Пішов до райвійськкомату.

– Запізнився ти трішки, хлопче. Ти ж закінчив шостий клас, а останній набір на семирічний термін навчання до суворовських училищ був два роки тому. Але не журися, відтепер стати суворовцем можна після закінчення восьмого класу. Якщо не передумаєш, знову звертайся до нас, – порадив Ігореві райвійськком.

Ігор свого рішення не змінив і за два роки знову постукав у ті ж самі двері. Йому не відмовили, і школяр став проходити медкомісію, під час якої лікарі виявили в нього деякі проблеми. Треба було вирішувати: або видалити гланди, або розпрощатися з кадетською мрією. Майбутній генерал обрав перший варіант.

Гланди юнаку видалили в сільській лікарні, і він вирушив до Києва. Під час вступної кампанії всі іспити склав на «відмінно», а от на математиці «завалився».

– Тоді я вперше в житті постраждав за рідну мову. Я ж родом із західної України, з села Ішків, що на Тернопільщині. Відповідно і навчався в українській школі. А тут викладач, як кажуть, «уперся» та вимагав, щоб я відповідав матеріал російською. Не зміг я тоді цього зробити. І, звісно, засмучений повернувся додому. Два місяці пропрацював разом зі своїми батьками в колгоспі, де в тракторній бригаді був причепником. Пішов навчатися до дев’ятого класу, який закінчив на «відмінно». А тут побачила світ урядова постанова, якою визначалося, що відмінники мають право бути зарахованими до суворовських училищ без складання вступних іспитів. Це саме про таких, як я, йшлося. 1970 року я став кадетом, – поділився спогадами бойовий генерал.

За два роки він закінчив Київське суворовське училище, але льотчиком Ігорю Васильовичу стати не судилося. Подав документи на вступ до Качинського авіаційного училища, але наслідки захворювання, пов’язаного з запаленням гландів, під час рішення медкомісії відобразилися не на його користь. Так, суворовець Федоров міг продовжувати військову службу, але лише в іншому роді військ…

Тоді Ігор Васильович і обрав шлях сухопутника. Чотири роки навчався в Київському вищому загальновійськовому училищі. У 1989 році з відзнакою закінчив Військову академію імені Фрунзе, в 1999-му – теж відмінником завершив дворічний термін навчання в Академії ЗС України. А ще в його житті була багаторічна практична офіцерська школа, яка вимірювалася напруженими роками служби в українському Луганську, російських Мурманську та Петрозаводську. Свого часу генерал Федоров обіймав посади командира танкового і механізованого взводів, командував ротою, батальйоном. Після академії Фрунзе повернувся на Батьківщину, до Володимира-Волинського, де й зустрів перший день незалежності України.

Одні його товариші по службі тоді пакували валізи, переїжджаючи для подальшої служби до колишніх радянських республік, вихідцями з яких вони були, інші з різних куточків колишнього СРСР поверталися до рідної України.

На відміну від них, Ігорю Федорову вже не треба було кудись вирушати. Він ніс службу в рідній Україні, військову присягу народові якої склав 19 січня 1992 року. Одразу після цього він став командиром окремого мотострілецького полку, домігся того, щоб у підпорядкованій йому частині був створений свій житловий фонд, щоб військові, які вирушають з України, передавали ключі від службових осель тим, хто приїжджає їм на зміну. Він взагалі завжди намагається дбати про підлеглих, ніколи не дозволяє собі вчити та наставляти їх зі вживанням нецензурних слів. З висоти 44 років служби добре усвідомлює, що авторитет командира вимірюється не кількістю зірок на погонах, а насамперед людськими та професійними якостями.

– Є таке мудре правило: треба ставитися до підлеглих так, як би ти хотів, щоб до тебе ставилися твої керівники, – поділився думками генерал Федоров.

Особисто я знаю цього чоловіка близько десяти років, і впродовж цього часу з вуст офіцерів завжди чув на його адресу лише схвальні відгуки. Це не про нього – розмовляти з підлеглими на підвищених тонах. Його метод – за допомогою порад і добрих слів напуття допомогти людині повірити у власні сили, в те, що вона неодмінно впорається з виконанням будь-яких навчальних і бойових завдань та здобуде перемогу.

Нагороджений орденами Данила Галиць­кого та Богдана Хмельницького ІІІ сту­пеня генерал-майор Ігор Федоров брав участь у миротворчих місіях. У складі українських контингентів під егідою ООН він у різні роки був в опалених збройними протистояннями Косово, Іраку, Ліберії, Лівані, але ніколи не міг повірити, що в ХХІ столітті війна прийде і в його рідну Україну. Не уявляв, що йому в 60-річному віці доведеться взяти в руки зброю, надягнути бронежилет, шолом і захищати свою землю на Донбасі та, зокрема, протистояти й тим, хто, як і він, впродовж останніх 25 років був громадянином України.

Під час однієї з ротацій в зону АТО мені довелося нести службу в підпорядкуванні цьо­го поважного бойового генерала. Відчуття тривоги не полишають там наших військових майже ніколи, і дуже часто саме привітний, з добротою в очах погляд генерала, його не лише командирське, а й батьківське ставлення до солдатів, сержантів і офіцерів допомагають їм повірити в завтрашній день, у те, що врешті-решт ми переможемо і в Україні знову пануватиме мир.

За понад вісім місяців його перебування в зоні АТО він часто виїжджав на передову, щоб бути у вирі подій та ближче до солдатів. Він був поруч із ними в окопах, у бліндажах і на блокпостах. Командував, радив і підбадьорював наших хлопців у тяжкі хвилини й години інтенсивних обстрілів та з великою скорботою першим отримував сумні звіти про загиблих і поранених українських бійців…

Цими днями головному оперативному черговому – заступникові начальника Головного командного центру Об’єднаного оперативного штабу ЗС України генерал-майору Ігорю Васильовичу Федорову виповнилося 62 роки. Вік – солідний, військовий стаж – великий. І в таку мить хочеться побажати йому миру, сімейного добробуту і тривалих років життя.

Ви маєте генеральську, офіцерську честь, а ми дякуємо вам за службу та бажаємо міцного здоров’я, товаришу генерал-майоре!