«Трансформація постмайданного політичного дискурсу і політичних партій: тенденції та виклики» — так озаглавили тему «круглого столу», який недавно відбувся в Одесі за участі очільників порівняно нових політсил, громадських діячів та активістів Євромайдану (які тапер трудяться на благо України в статусі чиновників). Дискутували про формат нинішнього українського полі-тикуму та перспективи становлення національної еліти в процесі націєтворення і державного будівництва.

Представники сьогоднішнього правлячого класу абсолютно не впоралися із завданнями, поставленими перед ними на Майдані народом, — такої думки дотримуються всі учасники «пост-майданівських» обговорень. Відтоді, коли були дані перші обіцянки — викоренити корупцію, зробити прозорою систему розподілу держкоштів, працювати на благо народу і все в такому ж дусі, — пройшло вже більш як два з половиною роки. А обіцянки так і залишилися «цяцянками». І вина в цьому, може, навіть не тих, хто зараз займає крісла в Кабміні чи на Банковій. Проблема — в іншому.

«Пройшло вже досить часу, щоб ми могли об’єктивно проаналізувати ситуацію. Сьогодні стало цілком очевидно, що зміни в країні залежать не стільки від якихось технічних перестановок в уряді, в українському парламенті, як у тотальній заміні правлячого класу. Зрозуміло, якщо ми ставимо перед собою таке амбітне завдання, то замість проектів, якими наповнена нині українська політика, мають прийти справжні політичні партії. Й очевидно, що це має бути не одна партія, їх має бути кілька. В Україні повинні з’явитися нові «кліки», які зможуть витіснити з електорального поля, що зараз фактично експлуатується Юлією Тимошенко та Олегом Ляшком, «Батьківщину» і Радикальну партію. Очевидно, що в Україні має з’явитися справжня партія — сильна центристська/правоцентристська. Але зміни мають відбутися і на правому фланзі», — поді-лився міркуваннями Василь Гацько, голова «ДемАльянсу».

У контексті цих глобальних завдань, зауважив він, перед новими партіями стоїть як мінімум три виклики, про які треба говорити і на які конче необхідно знайти відповіді. Виклик перший: консолідація. «Зрозуміло, що після Майдану ми дозволили собі розпорошитися. Те, що ми бачили: багато людей, які навіть сповідували близькість поглядів, підходів, опинилися в різних полі-тичних проектах (в тому числі й олігархічних), повністю втратили вплив на порядок денний у країні. Це призвело до того, що динамі-ка змін у державі за весь цей час була дуже низькою. Тому консолідація — це завдання №1 для всіх нас. Зараз консолідуватися треба якраз для появи цих нових політичних суб’єктів, які витіснять собою старі. Виклик другий: ресурсний. Ми знаємо, що україн-ська політика є однією з найдорожчих у світі. Не вирішивши це питання сьогодні, говорити про великі шанси на витіснення старих партій новими політичними проектами марна справа. Шансів буде дуже мало. Тому на порядку денному в Україні мав би постати чіткий перелік завдань, перше з яких — зменшення фактору грошей в українській політиці. Що може сприяти всьому цьому? Насамперед, зміна виборчих правил. Відмова від мажоритарки, яка, на превеликий жаль, сьогодні не є системою, що дозволяє отримати справжнє представництво виборців від певного округу чи регіону, а є банальним змаганням «гречки і грошей». Друге: скорочення, суттєве обмеження або й заборона політичної комерційної реклами. Третє: вирішення питання оплати і забезпечення роботи цілої армії спостерігачів, членів виборчих комісій (які зараз оплачуються «кешем» з «чорних» бухгалтерій політичних сил, подібно до тієї, про яку стало відомо не так давно — Партії регіонів. Виклик третій: зневіра людей. Ми бачимо, що після Майдану високі очікування наших співвітчизників, зумовлені тими великими втратами, яких ми зазнали там, по суті, не були виправдані. Тому сьогодні соціологія фіксує чергове падіння довіри — і до лідерів політичних сил, і до політичних партій, і, на превеликий жаль, до державних інституцій. Останнє в нинішніх умовах ослаблює нашу державність і робить Україну легкою здобиччю для ворогів. Стоїть завдання не просто повернути довіру громадян до полі-тичного процесу, а зробити їх його активними учасниками. Нема простих громадян у полі-тиці — значить, нема ні перемог, ні змін», — переконаний Василь Гацько.

За ці два з половиною роки після Майдану суспільство значно підросло і вже готове до свідомої участі в політиці. Таку думку висловив Юрій Швець. Раніше він зі своїми товаришами був у «Самообороні Одеси». Потім почалися ідейні розбіжності. Швець і його однодумці з «Самооборони» відділилися і сформували свою організацію — «Громадський фронт». Явище, в переломний для країни час, досить звичне.

«Щодо політичної участі. Весь цей час після Майдану ми аналі-зували ситуацію — оцінювали громадські і політичні проекти, які формувалися у нас, в Одесі, проводили паралелі з подіями Майдану. Суспільство справді змінилося. Коли був Майдан, було багато ідеалістів. Вони збиралися біля Дюка (мова про одеський Майдан), один одно-го майже не знали, але були об’єднані спільною метою. За ці два з половиною роки ці ідейники розгрупувалися, розділилися на різні організації — хтось почав проявлятися активніше, а хтось, навпаки, «завмер». Потім організації, як і наша, почали ділися на інші організації. Процес нормальний. Зросла свідомість. У кожного вже було своє бачення політичного розвою. Велику роль зіграв і фактор фінансування, тому що різні організації фінансувалися по-різному, різним було і ставлення до цього фінансування, — прокоментував Юрій Швець. — Останні два місяці ми намагаємося об’єднатися з деякими політичними демократичними одеськими силами, сформувати між нами спільну координа-ційну платформу. Але є проблема: ми досі не маємо від цього процесу ніяких результатів, навіть негативних. З огляду на цей трохи власний досвід, можу сказати: якщо справді будуть сформовані мета і завдання, будуть окреслені методи роботи, правила взаємодії і все це буде на достойному рівні, — ця платформа дозволить об’єднати багато прогресивних сил, організувати їх в один серйозний демократичний фронт».

Ті, хто вже отримав досвід політичної та громадської роботи, впевнені: ліквідувати старі проросійські партії вдасться лише тоді, коли всі нові проукраїнські прогресивні сили організуються й об’єднаються в єдиний демократичний фронт і виступлять проти них єдиною силою. За словами вже згаданого Юрія Швеця, соціальний запит на об’єднання проукраїнських демократичних сил є. «Люди хочуть, щоб нарешті демократичні сили були єдиним кулаком. Бо поки що ми невеликими організаціями та партіями боремося з добре фінансованим і структурованим сильним монстром, який проковтнув і перетравив героїв Майдану, котрі виступали на трибунах за справедливість. І зовсім скоро цей монстр проковтне всіх нас, якщо ми не об’єднаємося і не підсилимо себе такою ж системною, грамотною роботою. Але найголовніше — щоб це об’єднання було не на рівні лозунгів, а щоб велася справжня робота з підготовкою кадрового резерву, підбором достойних кандидатур людей, готових іти працювати в органи місцевої влади і далі. Це дуже важливо зараз. Я вважаю, що нові проекти дадуть можливість покінчити зі старим і розпочати щось нове, краще», — підсумував Юрій Швець.

Розмірковуючи над тим, чому «демократія не пройшла», чому після Майдану так і не змінилася влада, а старі структури не канули в Лету, більшість проукраїнських лідерів визнала, що проблема була в кадровому резерві. В нерозумінні новими людьми самого сенсу політики.

«Після перемоги Революції Гідності, після Майдану деяка частина прогресивної, активної молоді, деякі громадські діячі зрозуміли, що зараз треба сформувати якусь політичну силу (як правило, в рамках давно існуючих політичних структур за старими схемами) або шансу більше не буде. Вони навіть добре не розбиралися, якою політикою хочуть займатися — місцевою чи йти у полі-тику велику. Не ставили перед собою мету. Єдина їхня ціль була — просто взяти участь у нових процесах. Ви кажете про зміну еліти у владі. Зробити це можна тільки розвитком потужних громадських інститутів і вихованням людей. Тому що політик — це не просто хороша, чесна, принципова людина. Цих, без сумніву, гідних якостей недостатньо, щоб займатися професійно політикою. Людина має бути фахівцем не тільки в полі-тичних процесах і громадських. Вона має бути фахівцем у якійсь сфері — права, економіки, культури і таке інше. Це має бути самодостатня особистість, яка може показати приклад змін у країні, на якомусь власному результаті. На жаль, зараз цей результат можуть демонструвати тільки бізнес-структури, підприємці, олігархічні клани і фінансові представники. Тому в нас політикою займаються бізнесмени, а політики займаються бізнесом — продають голоси і т.д. Без створення потужних інститутів, без виховання політиків нового зразка нічого не вийде. Але тих, хто думає, що результат буде скоро, вже прямо завтра, в цю каденцію, наступного року, я розчарую. Ні! Це десятиліття потужної роботи і виховання. Можливо, навіть наші діти цього не побачать ще. Це реальність, яку треба брати до уваги», — вважає Руслан Форостяк, представник громадсько-політичного руху «Справедливість».

Для прикладу Руслан навів історію, як створював політичну партію. За його словами, поприходили люди, котрі абсолютно не розуміли ні мети, ні чого вони туди прийшли. Одні долучилися просто заради «участі в процесі», інші — задля реалізації власних амбіцій. Тому, говорячи про тотальну зміну правлячої еліти при владі, спочатку треба знайти, на кого її поміняти. Переважна більшість молоді, впевнений, до цього ще не готова. «До того ж є ще одна проблема — це спротив старих полі-тичних сил, реінкарнація через старі правлячі еліти, через полі-тичні угрупування. І таким угрупуванням партії, в основі цінностей яких є людина, а не клан чи політичний лідер, не можуть чинити спротиву. Діяльність влади — законодавчої, виконавчої чи іншої — не відповідає запитам населення. І коли ми її критикуємо, не треба забувати: в громадянського суспільства є всі інструменти, щоб зробити цю владу ефективнішою. Але ніхто цим не займається», — додав Руслан Форостяк.

Стосовно нових кадрів в політиці — проблема колосальна. Багато учасників «круглого столу» переконалися в цьому на власному досвіді. «Система освіти сьогодні не продукує в цілому якісного державного управлінця. А ті, кого продукує, — не мають жодної мотивації для того, щоб реалізуватися у творенні нової державної влади. Виступав я нещодавно перед магістрами в Київському національному економічному університеті, моєму рідному першому ВНЗ. Спеціальності цих людей — державне управління економікою. Із 13 осіб, які проходять курс магістерської програми, у відповідь на моє питання «Хто збирається йти на державну службу?» не було жодної піднятої руки. Абсолютно очевидно, що тема підготовки державних управлінців зараз є темою №1. І робити це треба з допомогою змін у системі освіти», — зазначив Василь Гацько. Долучитися до втілення змін в Україні він запрошує українську діаспору. Яка, на його думку, має потен-ціал в підготовці належного кадрового резерву.

Експерти ж з Комітету виборців України, котрі, як ніхто інший, викривають недоліки партій, як нових, так і старих, підкреслюють: найбільша проблема української політики в тому, що партійне будівництво ведеться навколо лідера, а не навколо певної ідеології. До того ж, у жодної політичної сили, яка перебуває при владі, — у Верховній чи в місцевих радах, нема структурованої ідеології. В їхніх програмах усе — і правоцентристські, і лівоцентристські, і радикальні, й усілякі інші ідеї. Політичні проекти створюються лише заради боротьби за владу, нічого міняти в країні вони не збираються. І стовідсотково: якщо найближчим часом будуть якісь дострокові вибори, вони пройдуть за старими правилами — із гаслами і гречкою. Поки ця тенденція триватиме, говорити про появу кардинально нових політичних сил в Україні зарано.