«Моя бабуся Фані Каплан». Повнометражний фільм — учасник національної конкурс-ної програми 7-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Режисер Олена Дем’яненко, сценарій — Олена Дем’яненко, Дмитро Томашпольський. У ролях: Катерина Молчанова, Мирослав Слабошпицький (нагорода від «Таскомбанку» за кращу акторську роботу), Іван Бровін, Алєксєй Девотченко. Кінокомпанія «Гагарін Медіа», Україна.

Їдучи трамваєм на перегляд стрічки, дві молоді журналістки засперечалися, стріляла чи на стріляла Фані Каплан. Спочатку ніхто з оточуючих не звертав уваги. Та коли пролунало ім’я Ленін, тут і почалося. Дівчат ледь не вигнали з трамваю. Про цю пригоду вони розповіли на пресовій конференції творців фільму. То треба чи не треба нашій молоді знати про персонажів історії спочилої в Бозі імперії? Відповідь, вочевидь, може бути лише одна — з огляду на сучасні реалії: чим більше знаєш, тим краще мислиш. Але знати потрібно правду. Правду і лише правду! А це дуже нелегко: дістатись до чистих, незамулених, не прикиданих всіляким сміттям глибин совєтської історіографії, котра цілком поглинула, а коли застрявало в горлі — то нещадно фальшувала, українську історію.

Нелегко це з однієї причини: надто багато найвигадливішої ідеологічної брехні, незграбних вигадок, міфів, у які й досі вірить багато хто з покоління homo sovetikus, нашарувалося на наші знання про минуле. Але про все це тут — лише мимохідь, до слова…

— Історія Фані Каплан, слідча справа Фані Каплан, яка була опублікована, для мене стала приводом поговорити про те, що таке історична правда, що таке історія, яку вже на моєму віку переписували кілька разів, — каже Катерина Молчанова. — Нам товкмачили, що Фані Каплан, котра начебто стріляла в Леніна, чи не найбільша лиходійка в совєтській історії. Я мусила знати, стріляла вона чи не стріляла… Поштовхом до написання сценарію стали документи слідчої справи. Це дуже захопливо — читати ті папери. Дивовижним чином у них ніщо ні з чим не узгоджується, не стикується. Якісь надумані докази, ніякої логіки. Такого не може бути!.. Я купила книжку й уважно всю її прочитала. Це було потрясіння.

Старші люди, можливо, ще пам’ятають той кінофільм, «Ленин в 1918 году». Там усе розіграно, як по нотах. Один з очільників лівих есерів вручає дівчині пістолет і набої, властиво, одну отруєну кулю. Дає інструкції. А потім — кадри: Ленін сідає в авто, робітники заводу оточують його, і в цій хвилі лиходійка, ховаючись поза автівку, прицілюється і стріляє…

Совєтські кінематографісти були майстрами створення таких фейкових, як зараз кажуть, історій. Це стосується і розвідника Кузнецова, й «Молодої гвардії», й Олександра Матросова… З початком «перестройки» люди стали дізнаватися правду. Але й по нинішній день ми, напевне, знаємо лише верхівку айсберга.

То стріляла чи не стріляла Фані Каплан? Атож, стріляла. Та тільки… не у вождя. Одурена людиною, за котрою пішла колись, не роздумуючи ані хвилини одної, дівчина з багатої родини, цілковито поринувши у вир підпільної революційної боротьби, зневажена та покинута, а найстрашніше — до глибини душі вражена його брехнею, — вона стріляла фактично у зрадника. Не знала, що він став чекістом. Це була помста за все заподіяне зло, за зламану долю, за все, що її переповнювало. Стріляла без будь-якого політичного підтексту. І… промахнулася. Поцілила у вождя, замість вбити його охоронця…

Враження таке, що ця роль писалася саме для цієї артистки, і так воно й було насправді. Вибухова концентрація психологізму тут доведена до краю. Вона до останнього тримає інтригу. Режисер саме у потрібному місці і в потрібний час вмонтовує у фільм кадри з уже названої картини, глядач має можливість усе зіставити.

Фільм надзвичайно цікавий, і не лише за сюжетом, монтажем, здається, що він твориться буквально на наших очах немовби з окремих пазлів, які глядачеві пропонують скласти докупи, щоби відкрилася цілісна картина. Глядач мусить трохи подумати. Це, як завважила сама актриса, фільм-діалог, що можливий лише в контексті з глядачем. І разом з тим він дуже простий, без отих «витребеньок», умовно кажучи, що притаманні деяким сучасним українським фільмам. Простий, як сама правда. Хоч, як каже актриса, замах на вбивство свого коханого — також, мабуть, лише одна з версій. Себто дається до зрозуміння — бо далеко не всі це усвідомлюють — як напластовувалися міфи на фактах реальної історії, щоби до кінця заплутати до-вірливих homo sovetikus.

Ми бачимо каторгу, куди героїня потрапила ще в юному віці. Важко повірити, що це — таки місце ув’язнення, бачачи цілком людяне — а як же інакше? — поводження наглядачів з каторжанками, фактично — непримиренними ворогами царизму. Бачимо їхній побут. Мимоволі спадають на думку розповіді колишніх політ-в’язнів радянських концтаборів про ті нелюдські умови, в яких утримувалися тисячі й тисячі приречених на вимирання. Небо і земля. З одним лише спільним знаменником: і там, і там була несвобода.

А пригадуєте баєчку з жовтенятських часів про те, як добрий-добрий дідусь Ленін рятував зайчиків у час весняної повені? У фільмі ми бачимо, як він прикладом рушниці (у каторжанина — зброя?) холоднокровно трощить голови нещасним тваринкам, що скупчилися на маленькому острівці. Це — деталь до образу вождя, котрий згодом, захопивши всю повноту влади, наказував без жалю та милосердя розстрілювати, ув’язнювати, нищити, відбирати… Все це ми знаємо… Є у стрічці ще одна сцена з вождем, у лікарні, вже після пострілу (то було легке поранення), у якій він, знов-таки, виглядає , сказати б, не надто адекватно. Але вистачить про це.

Досить правдивим у картині постає образ Дмитра Ульянова, молодшого брата, лікаря за фахом. Трохи вайлуватий, дещо обмежений, безтямно закоханий у Фані Каплан — щойно лиш вона приїхала з каторги на лікування. Трохи нагадує бондарчуківського П’єра Безухова. Не надто рішучий, він так само, як перед цим і колишній її коханий-чекіст, не спро-мігся якось полегшити долю нещасної. Її розстрілюють у дворі, під вікнами квартири Леніна, у якій саме й перебуває закоханий брат. «Що вони там палять знову?» — запитує Крупська, зачиняючи вікно. А то спалювали труп Фані Каплан. «Завтра обов’язково поговорю з Володею», — каже він і вкладається до сну. Роль добре виписана і гарно, по-сучасному, зіграна. Та все ж найкраща акторська робота в картині — роль Фані Каплан.

— Мені здавалося, що, розповідаючи про свою героїню, я зможу поді-литися з глядачами своїми почуваннями від того, що таке історія. Ми, коли починали знімати фільм, була одна країна, а завершували вже в інакшій. Мене, наприклад, не дуже втішає, що сьогодні ця історія не менш актуальна, ніж тоді, коли ми починали знімати, бо тоді це були якісь загальні розмисли, а сьогодні дуже сучасне.

P.S. Безпрецедентний для кінофестивалю випадок трапився з фільмом «Моя бабуся Фані Каплан»: його довелося показувати двічі. За першим разом у залі кінотеатру «Родина» не вмістилися всі, хто прагнув подивитись картину. Й обидва рази глядна зала була переповнена. Хоча це можна було передбачити, знаючи про суспільний інтерес до цієї стрічки.

Р.К.