У своєму прагненні побачити якомога більше простору, буваючи у ближчих і дальших краях, ми часто зовсім або майже не знаємо того, що поряд. І багато втрачаємо від цього.

Тож подиву гідною є мобільність, непосидючість одеських художників. Чому? Відомо ж бо: творчість мистця — це тиша майстерні чи спокій пленеру, це — творча фантазія і це, звісно ж, виставки. А їм не сидиться на одному березі. Не кажучи про багато інших їхніх вернісажів поза Одесою, згадати тут варто дві, як сьогодні кажуть, крайніх виставки — бо не останні ж вони, насправді. Коли одесити розгорнули велику виставку у Миколаєві, приїхали подивитися й херсонці. І забажали, щоби конче привезти бодай частину експозиції і до їхнього міста. Нема проблем! Зібралися та й поїхали. Воно ж усе тут поряд. Причорномор’я… Одеса, Миколаїв, Херсон… Ми всі — південь. Український південь: такими були, є і будемо — єдиними. Незважаючи на божевільні устремління великого, але дурного сусіда-агресора. І кому ж скріплювати цю єдність, дружбу цю, як не мистцям?! Тим, котрі володіють художнім образом — у слові, музиці, образотворчості… Тим, котрі створюють образ цього південного краю, образ його краси та колориту…

Херсонці, отже, в боргу на зосталися: взяли та й підготували експозицію своїх мистців і з нею зібралися до Одеси.

Виставка гостей відкрилася минулої п’ятниці у виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України, що по вул. Торговій, 2 (до слова: чи не час уже дати якесь гарне ім’я цій виставковій залі, щоб ото щоразу не називати отак прозаїчно та буденно міську адресу? Адже кожна виставка — то таки свято). І ми всі побачили їхніми очима навколишній світ, наш колоритний та любимий південь, побачили їхнє художнє мислення, яке знаходить живий відгук в одеських колег.

Херсонські художники трохи відкрили нам свою душу, виповнену тою красою і тою жагою показати її, описати й подарувати світові. 17 майстрів образотворчого мистецтва, кожен по одній-дві роботи — от і рахуйте. Ми немовби побачили колективний портрет херсонської спільноти художників, і той портрет всім дуже сподобався, направду. Коли ж взяти під увагу, що оригінал завжди кращий… Ви розумієте. Тому й не хотілося говорити про вік, бо що таке для мистця — роки, до того ж, там усі ще багаті на час, тобто молоді — хто роками, а хто — ще й душею. Але йдеться про вік спілчанської організації — 45 років. Там творили Іван Айвазовський, Федір Алексєєв, Олександр Іконников, Велемир Хлєбников, брати Бурлюки — Давид і Володимир, Володимир Маяковський, Олексій Кручених, Олексій Шовкуненко, Володимир Чуприна — народний художник України, котрий, властиво, багато років поспіль був стерновим організації. А це — історія, не лише імена, історія, крізь яку мистці часом проходили буквально мовби крізь отой самий револьверний ґвалт.

Значною подією для херсонських мистців назвав цю виставку нинішній очільник тамтешньої спільноти Олексій Ковач:

— Для нас Одеса — не лише культурно-мистецький центр, тутешні художнє училище імені Грекова, художньо-графічний факультет пед-університету імені Ушинського і для нас вділяють своїх талантів.

Тут уже згадувалося мистецьке, образне Слово, й не випадково: разом з художниками на відкриття виставки приїхав і поет Анатолій Кичинський. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, він першим з поетів отримав тут премію ім. Бориса Нечерди. Не гість в Одесі.

— Коли чую ім’я цього міста, бачу в уяві обличчя моїх друзів. Тут сьогодні започатковується дуже гарна традиція. Ця виставка — наче вираз певної звітності мистців двох міст одні перед одними, перед Україною, сказав Анатолій Кичинський.

Також виступив його колега, одеський поет і перекладач Анатолій Глущак.

— Такий візуальний контакт є дуже важливим, ваш візит визначив сторони дотичности наших організацій, — зауважив заслужений художник України Сергій Савченко, заступник голови Одеської організації НСХУ.

Згадувалися на відкритті й історичні факти. Наприклад, що Одеса входила колись до Херсонської губернії. Але пощо нам тепер те згадувать — в істориків хліб відбирати. А от одесит Леонід Утьосов таки залишив спільну обидвом містам пісню про те, як від Одеси до Херсона день і ніч тримає путь старенький пароплав… Чим зараз можна дістатись туди чи звідти до нас? Про це най-краще знають художники. Колись помилився всіма вже забутий матрос, що йшов на Одесу, а під Херсон вийшов — та й добре, що не дійшов. Не треба ні нам тут, ані херсонцям й іншим південцям отих «матросів», хоч вигаданих, а хоч і справдешніх.

Про значення цієї виставки та перспективи подальшої співпраці говорили очільник Одеської обласної організації НСХУ Анатолій Горбенко та керівник секції малярства Микола Овсійко. Дуже коротко, але з важливим посилом висловився художник Василь Сад, подякувавши гостям за їхню гарну українську мову, якою вони спростовують деякі твердження про те, що український південь начебто не зовсім український.

Наш південь направду український — є і буде.