Люди готові, щоб трохи розважитися, послухати філософів, як вони слухали б скрипаля чи фігляра. Але вчинити так, як радить розумна людина, — ніколи. Скільки б не доводилося вибирати між розумним і безумцем, людство завжди без вагань ішло за безумцем. Бо безумець звертається до самої сутності людини — до її пристрастей та інстинктів. Філософи ж звертаються до зовнішнього і другорядного — розуму.

Олдос ХАКСЛІ.

На початку 30-х років минулого століття видатний інтелектуал і багаторазовий номінант на Нобелівську премію з літератури Олдос Хакслі написав свою відому антиутопію «Прекрасний новий світ».

У ній він спробував уявити світ майбутнього як продовження тих тенденцій, свідком яких він був. Час написання цього роману — момент глибокої політичної перебудови всього європейського (та й світового) соціуму і світопорядку. Це був період розквіту тоталітарних режимів (нацистської Німеччини, Італії, Японії, СРСР), становлення «фюрерських» (вождист-ських) моделей державного ладу, припинення хоч і нетривалого, але мирного існування Європи після Першої світової війни. Своїм романом він давав оцінку того часу й окреслював те, до чого він може привести.

Сьогодні світ стоїть перед схожим викликом — поява «гібридних воїн», подобається нам це чи ні, породжує формування нового «гібридного світу», або, точніше, — «гібридного світоустрою». І ми також мусимо адекватно відреагувати на цей виклик, описати його не заперечуючи, але приймаючи реальність такою, яка вона є. Понад те, цей «гібридний світ», як і гіпотетичний світ, описаний Хакслі, має всі шанси стати антиутопічним.

Точкою відліку для «нового прекрасного світу» стала агресія Росії проти України. І це не оцінка в дусі романтичного україноцентризму (на що й справді у нас багато хто грішить), — це об’єктивний стан питання. Як сараєвське вбивство вивільнило стиснуту пружину глибоких суперечностей і складних процесів, що призвели до Першої світової війни, — так і пряма анексія Криму Росією та її дії на Донбасі стали таким самим спусковим гачком для початку нової «гібридної світової війни».

Право сили проти сили права

«У світі нема нічого пості-йнішого, ніж непостійність», — писав Джонатан Свіфт. Ключова проблема нинішнього «процесуального моменту» саме в тому, що багато хто (політики, експерти, науковці, журналісти), як і раніше, думають про поточний стан як про щось тимчасове. Вони часто сприймають і трактують його як щось таке, що є «відхиленням від норми» або просто «транзитним станом» до кардинально іншого «кращого майбутнього». Більше того, так про це думає і той, хто зруйнував цей світопорядок, який здавався нам ще кілька років тому непорушним: Москва та її кремлівсько-державний істеблішмент (політичний, інтелектуальний, військовий), що є «елітою» лише умовно. Загалом же, спостерігається чітка неготовність не тільки Росії, а й Заходу прийняти нову реальність.

Чи є ця «неготовність» наслідком певного недорозуміння поточного моменту, помноженого на страхи його прийняття, — окреме питання. «Справжні таємниці стають такими не тому, що про них ніхто не знає, — попереджав Карл Густав Юнг, — а тому, що їх ніхто не розуміє». Тим часом ця «гібридна війна», як своєрідна парамілітарна агресія, унікальна багатьма параметрами. Вони є своєрідним відображенням цього ж таки нового «гібридного світу»:

кон’юнктурно надумана причина початку війни, брехня під час її розгортання, майже повне моральне розкладання й деградація жителів країни-агресора, і при цьому — посилені постійним членством у Раді Безпеки ООН дії агресора в рамках формального міжнародного права, створення масованої інформаційної підтримки своїх дій, використання методів «активних заходів» у небачених досі масштабах. І, до речі, проблеми в «гібридного агресора» виникають саме тоді, коли він намагається поєднати цілі та методи гібридної «війни майбутнього» зі світовими реаліями минулого. Росія потрапила в таку паст-ку в Криму, внутрішньо закріпивши його анексію юридично (конституційно) та приєднавши до себе адміністративно. У решті випадків вона діє (або намагається діяти) не так всупереч міжнародному праву, як в у обхід його, — часто не порушуючи його букву, але ігноруючи (інколи — відверто зневажаючи) його дух.

Не можна не визнати, що за руйнування старого світопорядку відповідальна не тільки Росія. Безумовно, саме її агресія проти України (а раніше — проти Грузії) стала безпосередньою причиною того, що відбувається. Проте Захід, зі свого боку, по суті — «вмиваючи руки», дозволив цьому статися. Про це дедалі чіткіше говорять і західні ж аналітики, зокрема Пітер Дікінсон у своєму матеріалі для Atlantic Council. Він справедливо зазначає, що більшість захід-них ЗМІ відразу після російської агресії проти України несподівано «осліпли» стосовно того, хто агресор в українському конфлікті і як мають бути названі окупаційні війська, винаходячи натомість якісь нові слова та словосполучення, єдиний смисл яких — не назвати ро-сійську агресію агресією. Як не згадати того ж Хакслі з його аргументацією, що «факти історії цікавлять нас лише в тому випадку, коли вони вписуються в наші політичні переконання».

І більш ніж слабкою втіхою, за своєю глибинною суттю, є підходи, схожі на бачення одного з найпопулярніших американських футурологів Роберта Каплана: «Як би це не обмежувало можливості України, як би не ускладнювало існування самого ЄС, — ні Євросоюз, ні НАТО не приймуть Україну у свої ряди... [але] ваше майбутнє не виглядає похмурим».

При цьому західна преса в новому «гібридному світі» і сама стає жертвою нової «гібридної реальності» (яка справді не вписується в її ліберально-демократичні світоглядні переконання), оскільки намагається підходити до інформаційно-політичного простору з «демократичними стандартами» мирного й раціонального існування — підходом «виваженості», «об’єк-тивності» та «плюралізму думок». А тим часом та ж Росія, по-ніцшеанськи «переоцінюючи цінності» демократії крізь призму своєї «суверенності» і спекулюючи на цих «класичних стандартах» журналістики (щодо необхідності показати, щонайменше, два точки зору на ситуацію), свідомо зміщує «точку об’єктивності» продуманою та масштабною брехнею, роблячи об’єктивний погляд на ситуацію безглуздим.

Однак при цьому Захід після першого шоку 2014—2015 років потроху оговтується і починає шукати шляхи протидії Росії. Вдалі чи ні — поки що незрозуміло. Бо очевидно, що для повноцінної відповіді потрібно змінитися самим, а це занадто серйозна річ, на яку згодні далеко не всі.

Нестабільність із хаосу: сюрпризи нового гібридного світу

Реальність нескінченно складна для нашого пізнання. Ми мусимо спрощувати.

Олдос ХАКСЛІ.

Важлива проблема, яка нечасто зовні артикулюється і ще рідше — внутрішньо опрацьовується, — парадигмально-понятійна. Загалом, у нашій новій «гібридній» реальності ми гостро зіштовхуємося зі своєрідною концептуальною кризою — кризою слів і смислів, які описують цю реальність, дають їй та її елементам адекватну характеристику. Більше того, ця криза характерна абсолютно для всіх — і для нас, і для Росії, і для світової спільноти (від США і Європи до Сирії й Китаю) загалом. І кожного це приводить до несподіваних наслідків уже тепер, — а ще більше несподіванок нас очікує в майбутньому.

Насамперед, це виявлятиметься в тому, що кожна сторона, котра зараз вдається до тих чи інших дій, у логіці «старого світу» реагуючи на виклики світу нового, постійно зіштовхуватиметься з абсолютно неадекватними (як їй здається) наслідками своїх дій.

І, мабуть, найбільше таких сюрпризів може очікувати саме Росію. Вже очевидно, що, розв’язуючи «гібридну агресію», Кремль розраховував на, щонайменше, зовні «двоєдиний» (але внутрішньо парадоксальний) глобальний результат.

З одного, геостратегічного, боку — зруйнувати чинний світопорядок домінування країн Заходу на світовій арені. З цим, до речі, вона досить успішно справляється, і, як їй здається, — це дуже добре для неї. Геостратегічна мета такого деструктиву — повернути Росії статус «великої держави» і т.д.

З іншого, геоісторичного, боку — повернути світ у реальність середини ХХ ст., період риторики класичного політичного реалізму («зони впливу», «боротьба систем», «баланс сил і баланс інтересів» тощо).

Й ось саме між цими двома масштабними цілями — прірва концептуальної невідповідності, якої Росія ще не усвідомила. І не схоже, що здатна усвідомити в принципі.

Найкраще це видно з відомого інтерв’ю заступника директора Інституту Європи РАН і голови президії Ради із зовнішньої та оборонної полі-тики (РЗОП) Сергія Караганова (мого давнього знайомого) журналу «Шпігель». Його відповіді на запитання кореспондента — це майже клішований набір понять і тем періоду класичної холодної війни, з невеликою корекцією на нову російську військову доктрину, яку він звів до того, що «Росія більше ніколи не воюватиме на своїй території». З цього випливає цілком логічне продовження: «тому готова воювати на території решти світу». Цілі ж Росії заявлені як «повернення колишньої могутності», «повернення статусу великої держави», «стати центром великої Євразії», а для цього «застосування зброї виправдане».

Як уточнює оглядач The New York Times Макс Фішер, «російські військові планувальники ... дійшли висновку, що найкращим захистом буде перехід до нападу». Оскільки ж різниця потенціалів у Росії та атакованих нею країн велика, а міжнародне право не дає можливості безпосередньо використовувати багато винятково воєнних методів, то саме «гібридні методи» мають забезпечити можливість проектування її потуги. Що важливо — проектування за межі її ж реальної сили. Але практичні завдання і прикладні завдання цього «проектування» аж ніяк не завжди «стратегічні» (якщо під цим розуміти досягнення якоїсь чітко заданої мети), — часто це, за влучним висловом ізраїльського аналітика Дмитра Адамські, «створення проблем задля створення проблем» — тобто трансформаційне управління стабільністю-нестабільністю, переведення системи з одного нестабільного стану в інший.

Спрощено геополітична мета Росії при розв’язуванні глобального гібридного конфлікту усвідомлювалася таким чином: методами «гібридної війни» зруйнувати нинішній світопорядок, щоб відновити світопорядок періоду холодної війни і в ньому посісти звичне місце (або максимально порівнянне — з поправками на Китай, який набрав ваги, тощо). І так, цей новий світопорядок формується. Так, зусиллями і діями Росії зокрема.

Однак проблема в тому, що цей новий світопорядок не матиме нічого спільного з тим, який Росія так хоче повернути: це буде новий «гібридний світо(без)порядок». Із новою розстановкою країн та новими «гібридними війнами» (ініційованими вже новими гравцями, в т.ч. ситуативними союзниками Росії, — проти неї ж самої). З «гібридними рішеннями» проблемних ситуацій (часто — поза правовими полями держав або в «сірій зоні» національного і міжнародного права) та «гібридним міжнародним правом» тощо. Тобто слід зрозуміти і прийняти, що цей новий «гібридний світо(без)порядок», який ми зараз бачимо, — це не якийсь «транзитивний стан», це і є нова реальність, яку аж ніяк не можна екстраполювати на реалії минулого. Понад те, в цій новій «гібридної реальності» достойного місця для Росії — з її неефективною економікою, неефективним державним управлінням, з її застарілим лексиконом для ідеоло-гічного опису та ціннісного осмислення реальності — може просто не виявитися.

У цьому новому «дивному» світі ризики для самої Росії йдуть по висхідній, оскільки вона випустила джина «гібридної війни» з пляшки. Тим самим опосередковано погодившись, що нові норми і принципи «геополітичного безчинства» поширюються і на неї.

Діючи в обхід основоположних принципів світопорядку, порушуючи норми і правила міжнародних відносин, Росія таким чином втратила достатній кредит довіри, щоб вважатися надійним і шанованим міжнародним партнером. І західні санкції стали лише зовнішнім виявом цього — політично не стільки позбавляючи Москву доступу до критично важливих ресурсів (від фінансових до технологічних), скільки ускладнюючи їх використання.

Росія й сама стає дуже уразливою до інструментів і механізмів, методів і методологій «гібридної війни» — якщо вони будуть використані проти неї.

Граючи в «гібридні війни» на західному напрямку, який сприймається найгостріше, Росія стає дедалі уразливішою на інших стратегічних напрямках. Зокрема, поки що залишається «за дужками» перспектива застосування методів «гібридних воєн» проти самої Росії — особливо в тих регіонах, які Москва й так послаблює у військовому та забуває в адміністративному плані. Це насамперед Далекосхідний регіон, відкритий для повзучої китайської експансії, яка може початися вже найближчими роками і тривати десятиліття. Які завгодно жорсткі «керівні розпорядження» далекого Центру і які завгодно абстрактно могутні «духовні скрєпи» безсилі перед конкретними регіональними демографічними тенденціями. Надання Москвою Китаєві практично повного доступу до цілих районів — це свідоме чи несвідоме власноручне створення хорошого плацдарму, на якому Пекін може без зайвих складнощів і труднощів задіяти сценарії та стратегії «гібридної війни» вже проти самої Росії. Тим більше, що відповідних надзвичайно масштабних ресурсів (перш за все — надлишку населення) самому Китаю не позичати. Як ще у травні 2014-го зазначив заступник голови КНР Лі Юаньчао у своєму виступі на Петербурзькому міжнародному економічному форумі: «...у Росії величезна територія, а в Китаї — найпрацелюбніший у світі народ. Якщо ми зможемо поєднати ці чинники, то отримаємо істотний розвиток. У Росії велика територія і мало народу, в Китаї — навпаки».

Виховуючи національну екстраверсію, або Країна без внутрішньої політики

Минуле підчищене, підчищення забуте, брехня стала правдою.

Дж.ОРВЕЛЛ, «1984»

Поки що ж Росія робить те, що вона робила завжди, і досить успішно: знищує поточну реальність. У частині деструкції з нею справді зрівнятися важко. Проте конструктив завжди був її слабким місцем, а тепер — особливо. Як слушно зазначає Андрій Піонтковський (і не тільки він): «що сьогоднішня російська еліта, яка страждає фантомними імперськими болями, може запропонувати колишнім побратимам з будівництва платоновського котловану? Нічого, крім помпезних розмов про свою велич, про месіанське імперське призначення російського етносу, про сакральний Херсонес. Але це, на жаль, нікому, крім нас самих, росіян, нецікаво. Максимум, на що дехто з сусідів готовий, — поблажливо вислуховувати ці фантазми за велику фінансову винагороду... путінська Росія ні для кого не може бути привабливою — ні для мільйонів українців, які прагнули позбутися власних бандитів у владі, ні для донецького криміналітету, яким не потрібен альфа-пахан у Кремлі...». Точно, хоч і не політкоректно, на цю ж тему висловився й Олександр Невзоров: «Крім свого минулого, РФ нічого пред’явити ні світу, ні собі самій. І нічим утішитися... Сьогодні Росія взасос цілується з привидами... Росія, як заведена, твердить про свою «самобутність» і намагається минулим коректувати реальність».

Однак Росії нічого пред’явити не тільки світові та країнам, що її оточують, — їй нічого пред’явити і своїм власним громадянам. Понад те, чим далі, тим більше внутрішній дискурс (який є основою політичного і сус-пільного процесу в будь-якій країні) заміщується зовнішнім. Показово, що левова частка російських публічних стратегічних/аналітичних документів останнього часу майже не звертається до проблем розвитку всередині країни: майже нема документів стосовно нових стратегій в економіці, соціальній політиці, етнонаціональній політиці, медицині, охороні здоров’я тощо. Натомість безліч документів «зовнішньоорієнтованих» — зовнішня політика, можливості застосування сили (в усіх її проявах) за кордоном, аналіз зовнішніх ворогів та союзників.

При цьому внутрішньої політичної опозиції (як запоруки розвитку полі-тичної системи та забезпечення контролю над владою) — як такої нема. Як і нема самого політичного життя (воно фальсифікується підкилимною боротьбою окремих кланів та груп інтересів). Як влучно окреслив характер опозиційності російських громадян на даному етапі розвитку Росії Андрій Колесников: «У Росії, щоб висловити протест, не виходячи при цьому на площу й не потрапляючи у в’язницю, треба голосувати за дві партії, котрі вже мінімум 20 років зображають опозицію, — комуністів і жириновців». Ситуація дедалі більше нагадує відому фразу з фільму «Убити дракона» за п’єсою Євгена Шварца: «Ну якщо не можна протестувати, то хоча б посперечатися…». Однак потихеньку і можливість «посперечатися» знищується.

Чи може країна тривалий час існувати без повноцінної внутрішньої політики? Цілком імовірно. Та ж таки Північна Корея, яка практично повністю замінила порожні холодильники ідеологічно заповненими телевізорами, це «успішно» демонструє. Чи може країна тривалий час існувати без внутрішньої політики успішно? Більш ніж сумнівно. Хіба що, як і у випадку з Північною Кореєю, вона закриє всі кордони, обмежить усі можливі комунікації та про всяк випадок жорстко стандартизує «думки» своїх громадян (запровадивши офіційну ідеологію й повністю викоренивши навіть найменші сумніви у відхиленні від неї). Закони «пакета Ярової», та й багато останніх ініціатив російських депутатів (які майстерно виконують роль передавачів паперів із Кремля в Думу) свідчать, що російське керівництво це розуміє й рухається більш ніж схожим маршрутом. До нових втеч на «загниваючий Захід» під час міжнародних відряджень та появи «фарцовки» як системного явища залишилося, мабуть, не так і багато часу...

(Далі буде).

Володимир ГОРБУЛІН,

радник президента,

директор Національного інституту стратегічних досліджень, академік НАНУ,

доктор технічних наук,

професор.

Джерело: http://gazeta.zn.ua.