Певно, читачам «Чорноморки» було б цікаво дізнатися, як Галичина вбирає в себе інформацію про Одесу. І не лише вбирає, але й сама продукує та поширює знання про нашу Чорноморську перлину. Зокрема, це стосується монографії Оксани Гнатишин «Історичний вимір українських музично-теоретичних концепцій» (Львів, 2017).

Монографія цікава ґрунтовним системним дослідженням процесу формування уявлень про сутність і закономірності творення й сприйняття музики, осмислюваного багатьма поколіннями українських науковців і практиків. Книга присвячена історії розвитку персональних ідей про найважливіші компоненти та явища музики. А також загальних тем: музичного мислення, звукового втілення та адекватного сприйняття цього виду мистецтва.

Водночас нас зацікавила та обставина, що серед провідних учених-музикознавців, зокрема теоретиків, які залишили вагомий аналітичний доробок у тій галузі гуманітаристики, знаходимо імена, так чи інакше пов’язані з Одесою. Тож зупинимося на цьому детальніше, дотримуючись певної хронології.

Класичним став внесок в українську етномузикологію відомого в Одесі музично-громадського діяча, композитора і теоретика Петра Сокальського. Саме він у 1864 році заснував Товариство аматорів музики (пізніша назва — Одеське філармонійне товариство), організував хор, читав лекції з історії і теорії музики та музичної естетики. Відомий як композитор, автор понад сотні творів, серед яких — три опери, фортепіанні твори, романси (у тому числі на слова Тараса Шевченка). З ним також пов’язане не лише започаткування спеціального теоретичного виміру пісенного фольклору (розробив новий підхід із застосуванням порівняльних досліджень ритмомелодійної будови української народної пісні та її відмінностей від російської), але й визрівання питомо українського наукового начала в умовах Російської імперії, забезпечення українським дослідженням входження в русло європейської етномузикології.

Радянський період у розвитку музичної науки тісно пов’язаний з одеситами Серафимом Орфеєвим, Георгієм Вірановським, Олександром Ровенком.

Перший з них — композитор, музикознавець, завідувач кафедри історії музики, пізніше — ректор Одеської консерваторії (1951—1962). Його аналітичні міркування стосувалися рідкісної тоді проблеми семантики гармонії.

Теоретик і фольклорист Георгій Вірановський працював над формуванням універсальної теорії ладового мислення, шукаючи зв’язків між гармонічними і мелодичними проявами ладових функцій. Учений досліджував також взаємодію просторового та часового ладоутворення, запропонувавши ідею моделювання ладоритмічних закономірностей у сучасній музиці. Неабиякою заслугою Г. Вірановського є запровадження ним системного бачення музичної науки, яке передбачало не тільки пізнання усталених форм і явищ музичного мистецтва, а й аналіз самого цього пізнання.

Олександр Ровенко — випускник Одеської консерваторії (клас Г. Вірановського та С. Орфеєва), перший в Одесі доктор мистецтвознавства, проректор з наукової роботи (1985—2001). Працював у сфері поліфонології, вивчав засадничі в радянській музичній теорії Танєєвські принципи сучасної теорії контрапункту та імітації.

Сучасний етап у монографії О. Гнатишин представлений іменами докторів мистецтвознавства, професорів тепер уже музичної академії ім. А.В. Нежданової — Олександра Сокола, Олени Маркової, Олександри Самойленко, Світлани Мірошниченко, Сергія Шипа. Усі вони неабияк спричинилися до розвитку різних тематичних напрямів.

Так, випускник Одеської консерваторії, а в 2000—2018 роках її ректор, член-кореспондент Академії мистецтв України Олександр Сокол розробив типологію простої, складної і синтетичної фактури. А ще ґрунтовно, а головне — незаанґажовано роз’яснив на початку 1990-х те, що до нього в радянській музичній науці не сприймалося (хоч у європейській віддавна було загальноприйнятним), а саме предмет та специфіку музикознавства та власне музикології як галузей, що спрямовані на різний об’єкт вивчення, відповідно музичну культуру в широкому сенсі та музику як конкретний вид професійної (авторської) творчості, детально висвітлив структуру музикознавства.

Олена Маркова — відома не лише в Одесі, а й за її межами музичний культуролог. Уродженка цього знаного своїми мистцями міста, вона розв’язувала численні теоретичні проблеми, зокрема естетики музичної форми, інтонаційності історії музики та ін. Останнє дозволило вченій вказати на більшу результативність іманентно-музичного (мовно-мовленнєвого) чинника національного стилю в музиці порівняно з семантично-жанровим.

Олександра Самойленко, також уродженка Одеси, працює в надважкій сфері філософії музики, адже досліджувана нею проблема семантичної типології цього виду мистецтва є однією з найскладніших у музичній науці, бо пов’язана з питаннями музичного мислення, музичної мови, музичної естетики та багатьох інших. Оригінально й по-новаторськи розв’язує питання методології музикознавства в контексті новітніх методологічних пошуків у розвитку гуманітарного знання.

Закінчивши Одеську консерваторію, Сергій Шип працює в Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського. У монографії проаналізовано ідеї теоретика, особливо ті, що стосуються музичної форми, а також його концепцію диференціації музичного мовлення та музичної мови, розкрито побудову автором цілісної логічної моделі музичної мови з її елементів та їхньої організації, врешті — модель музично-мовної діяльності як такої.

Визнанням поліфонії як об’єкта самостійного напрямку в музичній науці завдячуємо Світлані Мірошниченко. Доктор мистецтвознавства, професор Одеської музакадемії, вона окреслила загальну логіку історичного розвитку поліфонії в українській музиці на основі теоретичного аналізу багатьох загальностильових та індивідуальних проявів поліфонічного мислення.

З Одесою пов’язаний і найскладніший період життя галичанина Юрія Созанського, бо саме тут цей маловідомий поки що музикознавець був заарештований за нібито перебування під час війни у розвідувально-диверсійній школі в Німеччині. Після відбування покарання в таборах суворого режиму Ю. Созанський проживав у Туркменістані, там працював над теорією музичної драматургії, що насправді розрослася в масштабну, комплексну теорію музичної семіотики — галузь, практично заборонену в радянській науці.

Отже, монографія Оксани Гнатишин присвячена висвітленню української «інтелектуальної» історії осмислення Музики, ідейному наповненню науки про Людину та Світ у їх Гармонії. І в цю науку одеські вчені зробили значний внесок, віддавши багато зусиль, досвіду, таланту.