Виставки творів мистецтва з приватних колекцій в Одесі — традиція, що бере свій початок з ХІХ століття. Сьогодні подібні проєкти втілюють як державні, так і приватні музеї. Ретроспективна виставка під назвою «Кольоровий архів» із зібрання одеського колекціонера Євгена Деменка експонується в Музеї сучасного мистецтва Одеси (МСМО). На прикладі цього музею переконуєшся, як подібні установи стають важливою складовою формування художнього ринку в Україні. Мій співрозмовник — директор МСМО Семен КАНТОР.

Але спершу хочу навести слова самого колекціонера й популяризатора мистецтва Євгена Деменка: «Перші роботи для своєї колекції я придбав десь п’ятнадцять років тому у чудового одеського художника Андрія Герасим’юка. Потроху купував роботи одеських та європейських художників — для прикрашання будинку. Але головним поштовхом для справжнього колекціонування стало відкриття Музею сучасного мистецтва Одеси».

«У чому, на вашу думку, унікальність колекції Деменка»? — запитую у Семена Кантора.

— Нема унікальності, але в цьому і її унікальність! Це класична колекція «із зацікавлення», заснована на смаках, — була відповідь. — Унікальна колекція серед одеських поціновувачів мистецтва, наприклад, у Семена Верніка. Чому унікальна? Він дружив з тими, кого згодом назвали нонконформістами, купував у них роботи. У Верніка дуже аутентична колекція творів одеських митців 1960—1970-х років. Зібрання унікальне тим, що постало ще в ті часи... Інших подібних колекціонерів в Одесі на сьогодні я не знаю. Був ще Володимир Асрієв, але зараз він проживає в Лондоні. Він — галерист, і мав комерційний інтерес, а Вернік тим часом лише нарощував колекцію»*. Підсумовуючи сказане про Євгена, варто наголосити на тому, що це погляд одесита, не фахівця, хоча він заявив про себе і як науковець, його знають як основного спеціаліста, принаймні в Україні, з дослідження життя і творчості Давида Бурлюка.

— Але повернімося до зібрання Євгена Деменка…

— Колекція не формувалася, виходячи з концепції, ну хіба що концептуальним є «ню». Він виходить з інтересів: зацікавився Бюрлюком — хороший Бурлюк; захопився Олегом Соколовим — хороший Соколов, і глибокий. І орнаменти, і книжки, й афіші. А яка унікальна стінгазета колективу Одеського музею західного і східного мистецтва, майже три метри завдовжки, приурочена до п’ятдесятиріччя Соколова — рівно п’ятдесят років тому!.. Гарна назва — «Кольоровий архів», різноманітний, живучий архів. За що Женя не береться, то робить досить якісно, але на основі смаку.

— І все ж у кожного колекціонера є свої переваги: епоха, напрямки в мистецтві, скажімо, авангард. Адже на той час футуризм був лівим, авангардним мистецтвом…

— У цій колекції нема авангардного Бурлюка. Це твори вже періоду 1950-х років. Я бажаю, щоб у Жені був авангардний Бурлюк, але це дуже дорогі речі. Те саме стосується нонконформізму, щодо автентичності. Він дуже пізно зайнявся колекціонуванням. Творів 1960-х й особливо 1970-х років у цій колекції мало. А ось Фрейдін у його зібранні просто фантастичний!

— Крім згаданих колекціонерів Одеси, важливе місце посідає збірка Михайла Кнобеля, чия перша колекція лягла в основу вашого музею…

— Кнобель за підходом ближчий до Деменка, ніж до Верніка. Він формував колекцію, особливо другу, за власними вподобаннями. На той час Михайло Кнобель уже достатньо добре розбирався в мистецтві, й тому поганих робіт він не купував, а перевагу віддавав невеличким за розміром. Це не був, скажімо, музейний формат, знакові твори для того чи іншого автора. Першу свою колекцію Михайло Кнобель збирав, користуючись порадами експертів: художника Олександра Дмитрієва, перш за все, певною мірою Олега Волошинова. Згодом йому допомагала мистецтвознавець Любов Заєва, нині заступник директора МСМО. Перша колекція мала концептуальний характер. Тоді не превалювали емоції.

— У процесі формування колекції змінюються й підходи. Можливо, і Євген Деменок не виняток?

— Він дедалі більше перетворюється на дослідника. Я бажаю, щоб у нього з’явилася Соня Делоне. Це дуже дорога художниця, яка померла дуже давно. Навіть її літо-графії коштують досить дорого. Твори мисткині відсутні в Україні. Я знаю кількох одеситів, які встановили (не без допомоги Жені) той факт, що вона народилася в Одесі. Наскільки мені відомо, невдовзі в нашому місті з’являться твори Соні Делоне. Але це вже світова величина.

— Відомі публікації Євгена Деменка в різних інтернет-виданнях, наприклад, в Art Ukraine, про сучасних одеських мистців і про згадуваного Давида Бурлюка — цього видатного й епатажного майстра, який, до речі, ідентифікував себе україн-цем. Зокрема, про кругосвітню подорож подружжя Бурлюків у 1961—1962 роках (в експозиції є вид Праги роботи цього майстра, в якій Давид Давидович тоді відзначив своє 80-ліття). Деменок установив в Одесі кілька меморіальних дощок, зокрема Врубелю і Бурлюку. Користуючись нагодою, хотів би звернути увагу на кілька суперечливих моментів. Скажімо, мені не зрозуміло, чому Давид Бурлюк (відома цитата) є лише «отцом русского футуризма»? Він основоположник й українського футуризму. Щодо дошки Михайлові Врубелю (про цю подію я писав в загальноукраїнській та обласній пресі), то вона встановлена не на тому будинку, адже з 1903 року нумерація по вулиці Софіївській змінилася: Ольгіївський спуск отримав окрему нумерацію, а до цього вона була суцільною. Ця дошка мала би бути на будинку Кароводіна (нині — Софіївська, 8), що навпроти Художнього музею…

— Можливо, я висловлю грішну думку: не важливо, чи той це будинок, чи ні. Головне — щоб зберігали старі будівлі. Думаю, важливо, що в Одесі ця меморіальна дошка взагалі встановлена, що пам’ятають прізвища видатних людей. Я мав певний стосунок до створення першої дошки Врубелю у металі, адже я — ливарник. Ніколи не думав, що те, чим я займався, буде важливим для історії, наприклад, виготовлення дошки на пам’ятнику Михайлові Воронцову.

— У випадку з установлення дошки Михайлові Врубелю йдеться саме про науковий підхід… Й останнє запитання: які довготривалі проєкти чекають на Музей сучасного мистецтва Одеси?

— Найтриваліший проєкт — це зміна музею. Однак з огляду на те, що ми молоді (у 2018-у МСМО відзначив своє десятиріччя. — В.К.), що це приватний музей, засновник, на відміну від державних музеїв, змушений вкладати в свій заклад кошти дозовано. Я тільки-но вийшов з нового після реконструкції виставкового залу. На мій погляд, це найкращий виставковий зал в Одесі, він відповідає сучасним вимогам, хоча це і не найбільший (розташований в іншому корпусі вглибині другого дворика музею. — В.К.). Зараз ми живемо тим, що хочемо з’єднати його з основною спорудою музею. Це дуже складне інженерне завдання, й затратне. І тоді ми отримаємо окремий комплекс, так, як це прийнято в світі.

Ми ростемо, ми збагачуємося новими експонатами. На жаль, на відміну від наших колег з державних музеїв, нам ніхто не дарує — ми їх купуємо. Хоча й трапляються винятки. Так, нещодавно нам подарували кілька невеличких речей Вадим і Людмила Хандроси. Попри те, що ми приватний музей, роботи не продаємо… Музей сучасного мистецтва не може не розвиватися.

Насамкінець зазначу, що власник представленої на виставці колекції організовує пізнавальні екскурсії для всіх зацікавлених. Заодно нагадаю адресу Музею сучасного мистецтва Одеси: вулиця Леонтовича, 5 (колишня Бєлінського).

Розмовляв

Володимир КУДЛАЧ.

* Нещодавно в Одеському художньому музеї відкрилася виставка «Нонконформісти» з колекції ще одного знаного колекціонера-галериста Анатолія Димчука, який підтримує тісні контакти з одеськими нонконформістами, зокрема об’єднанням «Мамай», і в зібранні якого багато робіт цієї групи останнього десятиліття.