З анекдотів про Вовочку, якщо їх ще можна розповідати. Ніхто в класі не міг пояснити, чим біда відрізняється від катастрофи. А Вовочка не розгубився і проілюстрував: «Якщо коза йде мостом і падає в річку — це біда, але не катастрофа. Якщо ж падає літак з нашим урядом — це катастрофа, але не біда».

БІДА, АЛЕ НЕ КАТАСТРОФА

Якщо коротко оцінювати підсумки президентських і парламентських виборів 2019 року в Україні, виходить щось середнє між бідою і катастрофою. З одного боку, не сталося нічого поганого. Навіть навпаки. Глава держави обраний абсолютною більшістю тих, хто голосував, а парламент (щодо можливості швидко ухвалювати закони) став чимось середнім між Верховною Радою СРСР і Державною Думою Росії.

Однак жага змін і всенародна підтримка «слуг народу» призвели до того, що зараз де-факто порушений базовий принцип сучасної демократичної держави — принцип поділу виконавчої і законодавчої влади. Двадцять вісім років незалежності для історії, звісно, термін невеликий. Але в цей період поділ двох влад (про судову поки що забудемо) в Україні все ж хоч якось дотримувався.

Дотримувався не тому, що боротьба за повноваження йшла в легальному полі. Реальну ситуацію в незалежній Україні описували не формули «президентсько-парламентська республіка» або «парламентсько-президентська республіка». Із самого початку, від Кравчука і до Порошенка, глави держави та Верховна Рада у безперервній конкурентній боротьбі і з різним успіхом намагалися поширити свій вплив на уряд та інші владні інститути.

Тепер цього не буде. Однопартійна й підконтрольна Президентові парламентська більшість перетворює вищий ешелон управління державою на моноліт, здатний розчавити кожного політичного і неполітичного суперника. Президент у рамках повноважень, наданих Конституцією, вже призначив «своїх людей» у керівництво силових відомств і скрізь, куди дотягуються руки з його офісу.

Але цього «моноліту» замало. На першій же сесії Верховної Ради дев’ятого скликання планується змінити законодавство (а якщо буде потрібно, то й Конституцію), щоб достроково припинити повноваження органів місцевого самоврядування і призначити нові вибори, розраховуючи на перемогу «зелені» на місцевому рівні. Не можу сказати, катастрофа це чи біда, але в такій державі ми з вами ще не жили і жити не вміємо. Надії на те, що Президента України, якщо не впорається з роботою, в умовах, що склалися, можна швидко переобрати (і так само вчинити з парламентом) — ілюзорні.

Монолітну владу відносно легко створити, але важко зруйнувати. Досвід сусідніх країн, де за кілька років були знищені або вихолощені демократичні інститути, міг би нас насторожити, але ми вже добряче забули, як у середині 90-х за підтримки народу боровся з корупцією Олександр Лукашенко і якими методами зміцнював «Єдину Росію» на початку нульових Володимир Путін.

За особистісними характеристиками Володимир Зеленський надто відрізняється від згаданих персонажів, але «сильну руку», як відомо, створює свита. І рука тим сильніша, чим безграмотніше населення, яким вона керує.

СЕКРЕТАРІ ТА ГОЛОВИ

Але перейдемо від загального до конкретного. Спробуємо розібратися, як поведеться на початку роботи Верховна Рада, яка більш ніж наполовину складається із «зелених». Ще в квітні в одному з коментарів на «Радіо Свобода» я припустив, що «Слуга народу» в новому парламенті може отримати конституційну більшість. Припущення, слава Богу, не збулося, але почекаємо, як розвиватимуться події далі.

Фракція «Слуга народу» при розподілі місць, швидше за все, отримає 253 крісла. Це — парламентська більшість з надлишком. Створювати коаліцію з фракціями «Голосу» і «Батьківщини» заради більшості конституційної нема сенсу. Про коаліцію з «Європейською солідарні-стю» або з «Опозиційною платформою — За життя» не може бути й мови через ідеологічні протиріччя. Але поза фракціями, «безпритульними», на перший час залишаються 47 самовисуванців-мажоритарників. А 253 плюс 47 якраз і виходить 300. Магічне число. Така ось цікава арифметика.

Ще одним цікавим сюжетом обіцяє стати визначення, хто саме у Верховній Раді дев’ятого скликання представлятиме опозицію. Законодавчо це не до кінця врегульовано, однак низка посад голів комітетів ВР і посада віце-спікера за згодою відходять до опозиції. Як саме опозиція структуризується, між якими фракціями розподілять місця, віддані «слугами народу» суперникам, — загадка.

Голови комітетів у ВР, як показав досвід, можуть заблокувати законодавчу пропозицію. Втім, ненадовго. Щоб винести законопроект у зал для голосування, цей блок можна обійти. Віце-спікер від опозиції (другий спікер) володіє певною владою тільки за відсутності першого спікера. Такі випадки нечасто, але бували. І «слуг народу» прецеденти так налякали, що Дмитро Разумков заздалегідь заявив: другий спікер, «незалежно від перебування в опозиції», працюватиме на інтереси України. Питання в тому, хто ці інтереси визначатиме.

Окрема тема на порядку денному Верховної Ради — формування «слугами народу» Кабінету Міністрів. Якщо з місцями в парламенті все більш-менш зрозуміло, то з постами в новому уряді якраз навпаки. Починаючи з того, що в стані переможців досі нема згоди, за якими критеріями будуть відібрані й запропоновані кандидатури прем’єр-міністра та керівників міністерств.

Ще при Кучмі в умах «батьків вітчизни» блукала думка зняти частину провини з «політичних» міністрів за те, що вони накоїли на своїх посадах, і перекласти відповідальність на технічних керівників міністерств, так званих секретарів. Кваліфікованих виконавців, які при зміні влади забезпечують її спадкоємність.

Ця ідея особливо зручна тоді, коли новий міністр уперше чує про проблеми й завдання, які має вирішувати відразу після вступу на посаду. У нашому випадку «слуги народу» з допомогою підконтрольних секретарів можуть вирішити проблему кадрового голоду, отримавши змогу призначати на відповідальну посаду в буквальному сенсі людину з вулиці.

Шкода, що Зеленського після вступу на посаду не чекав на роботі технічний секретар Президента. Скількох помилок міг би уникнути глава нашої держави…