ЗА ЩО ПРОГОЛОСУВАВ НАРОД — ЗА МАТЕРІАЛІЗМ ЧИ ЗА ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ?

Нині вже мало хто знає теоретичну роботу Владіміра Ульянова-Лєніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка була написана у жовтні 1908-го під враженням від неуспіху революції 1905—1907 років.

Мета її написання — пояснити, як зовнішні подразники впливають на свідомість мас і що визначає рішення мас виходити чи ні на барикади — матеріалізм К. Маркса чи ідеалізм Е. Маха та Р. Авенаріуса. На розвиток дилеми — що первісне: буття чи свідомість — у вересні-жовтні 1959-го і в січні 1960-го в австрі-йському часописі «Die Zukunft» були надруковані статті Гюнтера Неннінга під виразними назвами «Маркс-спаситель і Маркс-убивця» та «Марсизм і образ людини». В сучасному демократичному суспільстві це запитання також можна поставити: «Коли людина йде голосувати, чим вона спонукається — холодильником чи телевізором?».

Для більшої ясності поставимо запитання так: «Що потрібно говорити людям, щоб люди, йдучи до урн для голосування, вас послухали?» Саме так це питання ставиться в роботі К. Маркса «До критики політичної економії», написаній у 1859 році: «Не свідомість людей визначає буття, а навпаки — суспільне буття визначає свідомість». На певній стадії розвитку виробничі сили потрапляють у суперечність з виробничими відносинами, або, щоб сказати правовим (юридичним) чином — з відносинами власності, в яких вони до того розвивалися. Як пише Маркс, виробничі сили вириваються з тих форм розвитку, в яких вони перебували, і настає пора соціальних революцій.

Матеріалістичне вчення Карла Маркса, як тлумачить Владімір Ульянов-Лєнін, дає поради, як замінити власників заводів і фабрик — не більше. Бо й насправді, як знаємо, після політики «воєнного комунізму» мало відбутися повернення назад — до НЕПу, до капіталізму з новими власниками. А відтак, якщо розглядати 80 років існування соціалізму в СРСР як період тимчасової відсутності юридичного власника, то що змінили 73% виборців у квітні і 43% виборців у липні цього року? З погляду на виробничі відносини і на виробничі сили — нічогісінько. Чи можна у даному випадку говорити, що у нас, в Україні, сталася «електоральна революція»? Ні, звичайно. Народу ввели «ін’єкцію» (вчинили «інтроєкцію) неусвідомленого бажання «зміни системи». Куди — невідомо.

Цілком слушно виникає здивування: чому ж партія «Європейська солідарність» отримала на виборах у Верховну Раду менше 10% голосів, якщо виробничі сили та виробничі відносини залишаються в країні в тій же системі координат і якщо тільки пришвидшиться й так запланована приватизація державних підприємств? Відповідь на це запитання, як і мета цього наративу, не обійдуться без долі сарказму, адже ж могла партія проголосити себе партією «Україн-ської солідарності». В тім то й дилема. Існування в Україні партії з назвою «Європейська солідарність» має важливе значення для солідарності країн Європейського Союзу з Україною. Факт такої солідарності, підтримки засвідчили майже 500 голосів членів нового Європарламенту в заяві на першому засіданні. З іншого боку, всі ми розуміємо, що у частини українців щодо країн Європейського Союзу існують претензії. Якби позиція всіх країн ЄС була більш принциповою, агресії РФ на Сході України та анексії Криму могло й не бути. Але така вже вдача у капіталістів — шукати в усьому свою користь. Тому-то на виборах частина українців повела себе стримано до партії «Європейська солідарність».

Важливо висвітлювати всі проблемні питання минулих п’яти років. До таких можна віднести слабкість правлячої коаліції, надто формалізоване ставлення до функціонування виконавчої влади, розлад у системі правосуддя, нікудишня інформаційна політика і робота пресслужб і т. д., і т. п. Виборець, як громадянин країни, хоче відчувати свою впевненість у владі — через парламент, виконавчі органи, судочинство, врешті, через засоби інформації. Він повинен бачити, що свобода слова гарантується, але брехня карається. Молодь повинна відчувати перспективи свого росту і бачити функціонування соціальних ліфтів. Відсутність справжніх політичних всеукраїнських партій теж була причиною неочікуваного результату як на виборах президента, так і на парламентських. Зрозуміло, що нинішні вибори проходили під впливом зовнішньополітичних факторів, триваючої війни на Сході України та окупації Криму, але надто вже нечутними у цій ситуації виявилися інститути НАН України, видавничі органи НСПУ, ВО «Просвіта» інші гуманітарні ресурси. Цілі пласти української історії залишаються не відомими народу.

Що ж до успіху руху «Слуга народу» в масштабах всієї України, то такий результат не стане «здобутком» України. Майже поголовна зміна депутатського корпусу, а за ним — всіх рівнів виконавчої влади, неминуче призведе «слуг» у пастки корупції, хабарів і т. д. Всі захочуть поскоріше втамувати споживчий запал. Отут і потрібна справжня опозиція! І не тільки у Верховній Раді, але й в областях. У розвинених країнах українські вибори хоч й оцінюються в позитивних тонах, але не в схвальних. Стабільність функціонування влади має бути понад усе. Стабільність, навіть при зміні правлячої коаліції, — ознака зрілості політичних інституцій держави і суспільства в цілому.