Після більш як п’яти років з моменту нападу Росії на Україну наша держава стоїть на роздоріжжі безпекової стратегії.

Рішення, ухвалені нині, матимуть визначальний вплив на її майбутнє.

З одного боку, у суспільстві надзвичайно високий запит на завершення війни та досягнення миру. Це природне прагнення, зважаючи на болісну ціну, яку Україна вже заплатила і продовжує платити за відбиття російської агресії та збереження власної свободи, незалежності, суверенітету й повернення територіальної цілісності. З іншого боку, останні соціологічні опитування Центру ім. Разумкова демонструють, що переважна більшість українців не готова йти на будь-які поступки агресору задля укладення миру з Росією.

У цей важкий і поворотний момент Україні не була б зайвою порада від одного з найталановитіших майстрів мирної безпекової стратегії у ХХ сторіччі — 40-го президента США Рональда Рейгана.

Рейган, нагадує «Укрінформ» (www.ukrinform.ua/), прийшов до влади 1981-го, на піку Холодної війни. Світ балансував на межі можливої ядерної сутички, а регіональні конфлікти забирали життя сотень тисяч людей щороку. Після восьми років у Білому домі 40-й президент США залишив міжнародні відносини у зовсім іншому стані. Наддержави почали реально скорочувати свої ядерні арсенали. Ціла низка регіональних конфліктів почала згортатися. Персидська затока перестала бути зоною бойових дій. Радянські війська почали вихід з Афганістану. В СРСР почалися звільнення політв’язнів, демократизація та гласність. В’єтнамці почали виведення військ з Камбоджі. Мирна угода, укладена за посередництва США, дозволила 50 тисячам військових повернутися додому з Анголи. Через дев’ять місяців після завершення ери Рейгана впала Берлінська стіна, стоячи біля якої за два роки до цього моменту, він закликав: «Містер Горбачов, знесіть цю стіну!», і невдовзі почався розпад Радянського Союзу. Ні, конфлікти не припинилися зовсім. Але щонайменше одну війну — Холодну — Рейган завершив переконливою перемогою.

Усе це не сталося само собою. Рейган провадив цілком осмислену, новаторську на той час, тверду й послідовну безпекову політику. Загалом цю політику прийнято називати «Мир завдяки силі», однак її принципи набагато глибші ніж просто примус до миру завдяки військовій потужності. Ці принципи, насамперед, моральні.

Чи не час Україні уважніше придивитися до стратегії, яка на практиці, а не на словах досягла миру тоді, коли це здавалося малоймовірним мрійництвом? Ми підготували п’ять уроків дієвого пацифізму Рональда Рейгана, кожен з яких означує одну з підвалин його уявлення про мир та способи його досягнення.

УРОК №1: МИР ДОСЯГАЄТЬСЯ ЗАВДЯКИ СИЛІ

Дві промови відіграють визначальну роль у розумінні підходів до досягнення миру, які сповідував «Великий комунікатор», як називали президента Рейгана. Це промова на випуску іллінойського коледжу Юрека 9 травня 1982 року і звернення до британського парламенту 8 червня, того ж 1982-го, в яких він виклав своє бачення політики «Мир завдяки силі» (англ. «Peace through strength»).

«Як нам поводитися з Радянським Союзом у найближчому майбутньому? Який підхід повинен спрямовувати нашу політику та поведінку щодо нього? І що ми можемо реалістично очікувати від світової наддержави з таким глибоким почуттям страху, ворожості та зовнішніх амбіцій?» — спитав американський президент присутніх випускників в Іллінойсі.

«Єдність Заходу є запорукою будь-яких успішних стосунків зі Сходом», — відповів він на власне риторичне запитання. Допоки єдності нема, СРСР робитиме все, що йому заманеться, переконував Рейган. Натомість, лише зберігаючи єдність, Захід здатен керувати поведінкою Кремля.

Рейган виклав п’ять стратегічних підходів своєї майбутньої політики щодо Москви: військовий баланс, економічна безпека, регіональна стабільність, скорочення озброєнь, діалог.

Військовий баланс передбачав значне підвищення оборонних витрат США та союзників, аби досягти військової рівності із силами Варшавського пакту. Економічна безпека — обмеження на передачу технологій у СРСР та енергетичну безпеку Європи. «СРСР не повинен мати доступу до західних технологій, які можуть використовуватися у військових цілях. Ми також не повинні надавати субсидії Радянському Союзу», — пояснював Рейган. Регіональна стабільність і мирні зміни передбачали, насамперед, переговори для завершення конфлікту в Афганістані, виведення кубинських військ з Анголи, припинення втручання у Центральній Америці.

Особливо цікаву стратегію обрав Рейган у переговорах щодо обмеження ядерних озброєнь. На момент його приходу до влади вони тривали з перемінним успіхом уже довгий час. 40-й президент США був першим, хто придумав стратегію синхронного скорочення кількості американських та радянських ядерних ракет з одночасною — це важливо — стрімкою модернізацією американської системи ядерного стримування.

Водночас, до яких би різких словесних нападів на адресу Радянського Союзу Рейган не вдавався, він завжди зберігав не лише можливість, а й конкретні пропозиції діалогу в разі зміни поведінки Кремля.

Дуже важливо відзначити, що в розумінні Рейгана сила — це не фетиш і не прагнення мілітаризму заради насильства. Зовсім навпаки: це запорука того, що цю силу ніколи не доведеться застосувати. «Наша військова потужність — це передумова миру. Давайте чітко пояснимо: ми утримуємо цю силу зі сподіванням, що її ніколи не доведеться використовувати», — казав він.

УРОК №2: ГУМОР — ЦЕ ЗБРОЯ

Кому, як не новому Президентові України, знати, яку потужну силу містить гумор. Чого здатний досягти вдалий жарт. Який вплив він має на аудиторію.

Президент Рейган не лише чудово усвідомлював цю силу, а й досконало володів гумором як зброєю. За свідченнями його рідних, особливе почуття гумору в нього виробилося змалечку — як захисна реакція на складне дитинство в сім’ї батька-алкоголіка, спосіб зберегти психологічну цілісність у неприємних життєвих обставинах.

Дотепи Рейгана заслуговують на окрему статтю. Він часто переривав виступи неочікуваними жартами. Лезо власного гумору спрямовував, зокрема, і проти опонентів. Під час виборчої кампанії 1984 року, переобираючись на другий термін, Рейган брав участь у дебатах з Уолтером Мондейлом. Журналіст запитав 40-го президента, чи його поважний вік (він був на той момент найстарішим в історії американським президентом) не стане перешкодою до виконання посадових обов’язків. На що 73-річний Рейган, поглядаючи на свого 56-літнього супротивника, відповів: «Я обі-цяю, що не буду використовувати у політичній кампанії питання віку, зокрема підкреслювати молодість та недосвідченість свого опонента».

Гумор Рейгана не був лише забавою. Це була тонко вивірена та прорахована психологічна зброя, яку він вправно використовував проти глобальних супротивників Америки, насамперед — Радянського Союзу.

«Американець і росіянин сперечаються про розбіжності між двома країнами. Американець каже: «Дивись. У моїй країні я можу зайти до Овального кабінету, грюкнути кулаком по столу і сказати: «Президенте Рейган! Мені не подобається, як ви керуєте Сполученими Штатами!». Росіянин відповідає: «Я теж так можу». Американець питає: «Та невже?» «Звісно», — відповідає росіянин. — Я можу зайти до Кремля, в кабінет Брежнєва, вдарити по його столу і сказати: «Генсеку, мені не подобається, як Рональд Рейган керує Сполученими Штатами!». Цей жарт Рейгана викликав хвилю сміху у залі.

Або такий анекдот:

«Жили-були три собаки. Один — американський, другий — польський, третій — російський. І вони розповідали якось один одному, як їм живеться в їхніх країнах. Американський пес розповів: «Коли дуже треба, то гавкаєш. І якщо гавкати достатньо довго, то хтось пройде повз і дасть якийсь шматочок м’яса». Польський собака питає: «А що таке м’ясо?». Російський: «А що таке «гавкати»?».

Звісно, всі ці жарти розповідалися не лише задля прихильності слухачів. Їхньою метою було висмі-яти радянський суспільний лад, підкреслити перевагу західної капіталістичної моделі над соціалізмом. Гумористична форма дозволяла зробити це в особливо зухвалий і руйнівний спосіб. Адже чого найбільше бояться авторитарні режими? Гумору. Коли сильно надуваються щоки, то найстрашнішим кошмаром стає можливість, що хтось із цих щік посміється. Кремль має викликати страх і покору, а не насмішки та кпини.

УРОК №3: НЕ МОЖНА РОЗДІЛЯТИ МИР ТА СВОБОДУ

У промові у британському парламенті Рейган повторив основні принципи своєї політики «Миру завдяки силі». Він пояснив, чому вільна людина у демократії та свободі — це найвища цінність і чому ця цінність потребує активного, постійного, наполегливого та сміливого захисту. Причому боротьба за свободу й демократію в уявленні Рейгана — це не ідеалістична благодійність заради абстрактної благородної мети, а практична стратегія «задля захисту наших національних інтересів і миру».

Ключове поняття для розуміння безпекової стратегії Рейгана, завдяки якій він став, фактично, переможцем Холодної війни, є те, що для нього поняття миру та свободи були неподільні. Мир — це і є свобода, а свобода — це мир. Захист миру — це захист свободи, і саме заради неї йде боротьба.

«Свобода — це не прерогатива меншості, якій пощастило. Це невідчужуване та універсальне право всіх людських істот», — вважав він і наголошував: якщо «якась країна має ядерну зброю, це не означає, що ми мусимо дати їй індульгенцію на панування терору на її території».

«О, ні! Демократія — це не тендітна квітка, хоч їй і потрібен догляд. Якщо ми хочемо, щоб решта цього сторіччя проходила у поступовому зростанні свободи та демократичних ідеалів, ми повинні діяти, щоб допомогти глобальній кампанії за демократію», — звертався він до британського парламенту в 1982 році.

Ідея свободи має ключове, центральне значення у рейганівській філософії «Миру завдяки силі». Виступаючи перед британськими депутатами, він говорив: «У темні дні Другої світової війни, коли на цьому острові сяяла хоробрість, Вінстон Черчилль вигукнув на адресу ворогів Британії: «Та за кого ж вони нас мають?!». Вороги Британії дізналися згодом, хто такі британці, які це неймовірні люди. Але демо-кратії заплатили страшну ціну за те, що дозволили диктаторам нас недооцінити. Ми не маємо права повторити цю помилку. То давайте себе спитаємо: «За кого ми самі себе маємо?». І відповімо: ми — вільні люди, люди, які заслуговують на свободу і які збираються не лише залишитися вільними, а й допомогти іншим теж здобути їхню свободу».

«Великий комунікатор» так пояснював власний дієвий підхід до захисту західних ідеалів демократії та свободи у світі: «Я часто з подивом думав про сором’язливість декого з нас у західному світі, нерішучість у захисті цих ідеалів, які зробили так багато, аби полегшити страждання людей у нашому неідеальному світі… Давайте більше не соромитися. Давайте прагнути до своєї сили. Давайте пропонувати надію. Давайте скажемо світові, що нова ера не лише можлива, а й реальна».

УРОК №4: УХВАЛЕННЯ РІШЕНЬ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ

Ще працюючи губернатором Каліфорнії, Рональд Рейган увів для своїх підлеглих одне цікаве правило. Коли вони приходили до нього з усякими пропозиціями та проєктами рішень, їм було суворо заборонено говорити про полі-тичні наслідки цих рішень. Рейган категорично заборонив зважувати рішення категорією «сподобається чи не сподобається виборцям». Він вимагав, щоб презентувалися лише аргументи «за» та «проти» — з точки зору, чи правильне певне рішення, чи ні.

Таку практику він зберіг і в Овальному кабінеті. Саме в ухваленні рішень без параноїдального оглядання на настрої більшості й полягає суть справжнього лідерства. Адже лідер відрізняється від популіста тим, що лідер веде за собою, а популіста ведуть настрої натовпу.

УРОК №5: ГРАНИЧНА ВІДВЕРТІСТЬ ІЗ СУПРОТИВНИКОМ

Рейган не боявся викликати опонентів на бій і прямо нав’язувати суперництво радянським лідерам.

Кремль у той час розповідав ті самі побрехеньки, що й нині: мовляв, багатополярність потрібна для стабільності світу, що «американську гегемонію» має балансувати «конкуренція систем». Американський президент не боявся цієї конкуренції, а й прагнув її. Він був переконаний, що американська ідея свободи та демократії настільки потужніша за марксизм-ленінізм, що у прямому зіткненні в останнього не буде шансів, і не оминав можливості використовувати порівняння двох систем за першої-ліпшої нагоди. «Нині у світі триває випробування волі й ідей, а не змагання бомб та ракет. Випробування духовного спротиву за наші цінності, наші погляди, наші ідеали», — пояснював він.

До речі, щодо теледебатів. Американський президент був настільки переконаний у перевагах моделі вільного світу, що 1982 року не побоявся заявити таке: «Я готовий запропонувати генеральному секретареві Брежнєву можливість звернутися до американського народу по нашому телебаченню, якщо він надасть мені таку саму можливість поспілкуватися з радянським народом».

Водночас Рейган не загравав і не хитрував з опонентами, а чітко декларував своє прагнення перемогти у цій боротьбі: «Потрібен світовий марш свободи та демократії, який викине марксизм-ленінізм на згарище історії, як уже відбувалося з іншими тирані-ями, які пригнічували свободу та позбавляли людей права на самовираження».

УКРАЇНСЬКИЙ ДІЄВИЙ ПАЦИФІЗМ І МИР ЗАВДЯКИ СИЛІ

Новій українській владі справді не позаздриш. Президент Володимир Зеленський приречений бути затиснутим між очікуваннями українського суспільства й агресивною політикою путінської Росії, яка не прагне йти на жодні поступки та продовжує «гру з нульовою сумою», де перемога Росії — це програш усіх інших.

Уже перший місяць президент-ського терміну (цю статтю було опубліковано на www.ukrinform.ua 15 липня. — Прим. «ЧН») Володимира Зеленського демонструє, що стара безпекова парадигма, на жаль, не працює. Новий глава держави і під час виборчої кампанії, і в перші тижні своєї президентської роботи підкреслено використовував мирну риторику. Він послідовно наголошував на прагненні перезапустити мирний процес у «нормандському форматі» та в Мінську. Він показово під час фронтових поїздок не одягав передбачений головнокомандувачу камуфляж, надаючи перевагу цивільному одягу. Йому вдалося розвести війська на одній з ділянок фронту, — у станиці Луганській.

Що ж бачимо у відповідь? Військову ескалацію. За 53 дні його президентства, російські окупаційні війська на Донбасі вбили 16 українських військових, поранили 93, порушили режим припинення вогню 1115 разів. За ті самі 53 дні до його вступу на посаду вони вбили 13 українських військових, поранили 70, порушили режим припинення вогню 624 рази.

Це демонструє лише одне: Москва сльозам не вірить. Вона не вірить лише дипломатії та миротворчості, допоки прагнення миру не підкріплене рішучою, сміливою, конкретною безпековою стратегією.

Звісно, у цій статті не йдеться про проведення прямих паралелей між Україною 2014—2019 років та США у 1981—1989 роках. Україна не володіє такою військовою потужністю, не має ядерної зброї. Проте, чи не час спитати себе: «За кого ми самі себе маємо?». Чи ми «вільні люди, які заслуговують на свободу, і не лише не збираються відмовлятися від неї, а й прагнуть допомогти іншим здобути її?».

На це питання варто відповісти самостійно. Не розписуючись за решту уявних співвітчизників, а лише особисто за себе. І якщо ви відповіли на нього ствердно, треба усвідомити, що мир невіддільний від свободи і досягти його можна тільки завдяки силі й діалогу, силі та дипломатії, а не лише дипломатією та діалогом.

Українська суспільно-політична система, можливо, неідеальна, але її жодним чином не можна порівняти з російською моделлю. В Україні є вибори, в Росії їх нема. В Україні є право на протест, у Росії його нема. Українці воюють на власній території, захищаючи власну країну, і полеглих ховають з почестями як героїв. Росіяни воюють таємно за кордоном, а загиблих кладуть у безіменні могили, змушуючи родичів підписувати документи про «нерозголошення». У Росії незгодних б’ють на мітингах, саджають до в’язниць за репости та лайки у соцмережах. Зрештою в Росії ніколи не відбудеться гей-прайду, саме з тієї ж таки причини відсутності свободи. У Росії ніколи не буде вільної преси, яка є в Україні, не буде парламентських партій на будь-який смак і колір…

Україна здатна боротися і здатна перемогти. Треба лише згадати, за що ми боремося. Не для того, аби просто помститися Росії й зробити їй якомога гірше, хоча прагнення такої помсти в українському суспільстві більш ніж зрозуміле. Ми боремося за свою свободу, за свою демократію, за свою вільну пресу, за право обирати і бути обраними, за право визначати власне майбутнє, за право протестувати проти влади, яка нам не подобається, за все, чого так боїться путінський режим і що прагне знищити.

У цьому протистоянні варто використовувати й гумор, й усі сучасні засоби комунікації, аби здобувати моральні перемоги над Кремлем — і на своїй, і на його території. Необхідно звертатися напряму до окремих верств росі-йського суспільства, використовуючи ті ж таки сучасні засоби комунікації, аби в обхід Кремля та його пропагандистів, демонструвати росіянам, що путінізм — це глухий кут, і що у вільному світі жити краще. Слід нав’язувати власний порядок денний, а не з острахом чекати чергової пропагандистської провокації, коли комусь знову буде «треба поговорити». Чому б нам, наприклад, не поговорити з матерями російських солдатів, які воювали, воюють і яких можуть відправити воювати в Україні?

Насамкінець, варто чесно зізнатися, що «мінський» та «норманд-ський» формати втратили ознаки пульсу. «Мінськ» дав час для зміцнення обороноздатності, й цим був життєво необхідний, але військовий баланс із часу його підписання кардинально змінився на користь України, і ця угода сумнівної юридичної ваги більше не відповідає жодним реаліям. У «нормандському» форматі разом із державою-агресором нині дві країни, які ініціювали її повернення у ПАРЄ. Чи не час поглянути правді у вічі й перестати оглядатися на Францію з Німеччиною в обороні України? Тим більше, якщо вони продовжать скасовувати санкції проти Росії? Чи можемо ми дозволити собі й далі втрачати щомісяця десятки людей у траншейній артилерійській війні, яка деморалізує військо й суспільство? Чи не зменшилося б бажання ворога обстрілювати українських військових та цивільне населення, якби Україна, наприклад, провела, після попередження, кілька операцій з примусу до припинення вогню?

Це складні питання, які не мають однозначних простих відповідей. Звісно, на плечі лідерів, які здатні взяти на себе сміливість робити рішучі кроки в обороні, покладатиметься серйозна відповідальність. Але правда також у тому, що у будь-якому разі під час війни відповідальність на них лежить уже просто нині.

Водночас константою залишається те, що чим сильнішими будуть Збройні сили України, тим більшу вагу матимуть слова українських лідерів на перемовинах з ворогами та союзниками. Тому посилення обороноздатності складає левову частку «Миру завдяки силі». Й обороноздатність, звісно, полягає не у кількості танків, а у фаховості й тренованості військ, якості зброї, ефективності та гнучкості системи управління.

Урешті-решт, за висловом 40-го президента США Рональда Рейгана, «мир — це не відсутність конфлікту, а здатність справлятися з конфліктом мирними засобами». Давайте вчитися безпековим стратегіям у тих, хто довів ефективність своїх підходів для досягнення миру.

Георгій ТИХИЙ.

м. Нью-Йорк.