Сьогодні людина вельми перенасичена шоковими враженнями, які їй пропонує вигадка і позахмарна уява сучасних письменників, художників, кінематографістів. Але чи не найбільшим шоком стає оголена правда життя, засвідчена сторінками документальної літератури (і документальним кінематографом). Різниця між цими шоками суттєва: перший лоскоче нерви й відволікає наші сили у світ фікції, тоді як другий змушує нашу свідомість працювати над цим світом, вести розмову із самим собою як з реальною самототожною людиною, а не вигаданим ефемерним героєм.

Його ім’я і біоґрафія стали вже хрестоматій-ними, а це, як завжди, таїть загрозу знання поверхового й схематичного, коли достатньо обмежене (а нині дедалі вужче й вужче) коло людей переймається бездонною глибиною феномена. Укладена ж Вахтангом Кіпіані хроніка не тільки поглиблює наше знання життєпису Василя Стуса, але, й завдяки масштабу та енергії його виняткової постаті, фактично вивершує на новий рівень наше суто історичне знання про ставлення совєтської системи до людини, наше загальне розуміння стосунків безкомпромісної свідомої особистості з суспільством.

Тому твердо впевнений, що знайомство з цією «Книгою буття Василя Стуса», складеною з фак-тів та офіційних протоколів, несе в собі могутній заряд культурного шоку — справжнього, креативного, державо- і націєтворчого — конче тепер потрібного!

Укладена Вахтангом Кіпіані книга «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву КДБ УРСР», яка вийшла цього року в харківському видавництві «Vivat», не тільки засвідчує історичну правду, а й виводить нас на вищі щаблі розуміння творення сучасного життя. По суті ця книга є хронікою методичного кримінального переслідування українця, якого ми і світ знаємо як поета-патріота Василя Стуса.

Нещодавно в Одесі відбулася презентація цього унікального видання, що має близько семисот сторінок і вийшло накладом 2300 примірників.

За змістом воно має своєрідну архітектоніку: «Кримінальна справа №5 — книга життя і смерті Василя Стуса», яку склали шість томів; «Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус»; «Свідок відходу. Останні дні Василя Стуса»; «Стус і Нобель. Демістифікація міфу»; «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?» і «З таборового зошита. Останній відомий текст Василя Стуса (записи 1—12)».

Відкривається книга відомою листівкою-запрошенням, видрукуваною у листопаді 1989 року до перепоховання Василя Стуса (його прах перепоховано водночас із прахом Олекси Тихого та Юрія Литвина) на Байковому цвинтарі в Києві. Перед нами зразу ж постає вся бентежна велелюдна ріка учасників вшанування Героїв України, по-звірячому замучених у комуністично-ГУЛАГівських безоднях…

Книга В. Кіпіані відкриває нам сотні знаних і незнаних імен, що пройшли у справі Василя Стуса. Це — першочергово — плеяда видатних українських діячів: Борис Антоненко-Давидович, Олесь Бердник, Микола Горбаль, брати Горині, Алла Горська, Петро Григоренко, Іван Дзюба, Панас Заливаха, Василь Захарченко, Віталій Калиниченко, подружжя Калинців, Святослав Караванський, Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Левко Лук’яненко, Валерій Марченко, Михайло Масютко, Оксана Мешко, Валентин Мороз, Андрій Недзвідський, Василь Овсієнко, Василь Плющ, Євген Сверстюк, родина Світличних, Ніна Строката (Караванська), Станіслав Тельнюк, Павло Тичина, Зінаїда Франко, Микола Холодний, В’ячеслав Чорновіл… Фігурує там і Микола Шамота з плеядою негідників. А ще — Расул Гамзатов та Андрій Сахаров. І свідки — звичайні чесні громадяни, і наклепники, і слідчі та прокурори, і кати українських патріотів…

Особливо ж врізаються в пам’ять імена борців ОУН-УПА, батьків і родини поета, діячів польської «Солідарності», ідеї якої повністю поділяв Василь Стус.

Закарбовуються у свідомості акти кожного трусу, протоколи допитів, заяви, характеристики, свідчення, обвинувачення, постанови, вироки і писані Василем Стусом листи до друзів та найвищих владоможців, і його останні слова на судах. Жорстока й черства, бетоннолоба комуністична система, наперед запрограмована на знищення патріотичних особистостей, які належали до Руху Опору в Україні 1960 — 1990 років, інакше чинити й не могла — вона довершувала свої мільйонножертвні злочини.

Мене це видання провокує і на особисті спогади. Василь Стус — один з найяскравіших учасників Всеукраїнського семінару молодих літераторів, який упродовж всього травня 1963-го проходив у Будинку творчості письменників (на Дачі Ковалевського) в Одесі. Секцією поезії на усьому семінарі відав відомий учений, науковий працівник Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР Віктор Панасович Іванисенко. Він і порадив Василеві Стусові тоді вступати до аспірантури саме цього академічного Інституту.

Серед нас, двадцяти п’яти «семінаристів», були різні за вдачею, віком, досвідом і стилем письма. Досвідчені — Микола Вінграновський, Богдан Горинь, Василь Захарченко, Борис Нечерда, а інші — ще початківці. Переважна більшість тих «семінаристів» згодом потрапила під прес репресій, не уникнула судилищ, а дехто навіть наклав життям.

Мені ж випала доля ще в ті шістдесяті потрапити до «Реєстру 63 «чорносписочників» і тривалі десятиліття бути під постійним наглядом недремного КДБ, а в 1983—1984 роках, під час немилосердної андропівської заглади, побувати за ґратами Лук’янівки. Тоді мене звинувачували у «зв’язках з польською «Солідарністю» та інкримі-нували наявність радіостанцій з радіопередавачами, арсеналів зброї й вибухівки, мішків американської валюти — «для повалення комуністичного ладу в СРСР». Тільки смерть Андропова дала можливість залишитися мені живим…

Василь Стус має безпосереднє відношення до Одеси ще й завдяки спілкуванню з нашими патрі-отами: Святославом Караванським, Ніною Строкатою та іншими. У його судовій справі фігурує, зокрема, й професор Одеського державного університету Андрій Володимирович Недзвідський. Тут, в Одесі, поет читав перед аудиторіями свої вірші. Одесу він любив.

Нині у місті є вулиця Василя Стуса. На ній розташований Одеський культурний центр, де відбувається модерновий театральний фестиваль «Молоко»… Був в Одесі й музей Василя Стуса, на тодішній вулиці Бєлінського, 17, куди я свого часу особисто відніс найдорожчі для мене реліквії — групове травневе фото 1963 року, де ми з Василем Стусом та іншими «семінаристами», й «листівку-запрошення», отриману в Києві у день перепоховання поета. Нині Музею Василя Стуса вже нема. Такі реалії нашої швидкоплинної невибагливої доби.

Утім, повернуся до унікального видання Вахтанга Кіпіані. Завдяки йому зацікавлені фахівці — літературознавці та історики — зможуть розширити першоджерельну базу про ту лиховісну епоху і долю мужньої й талановитої людини-патріота в ній, а широкий загал — усвідомити те, якою ціною виборювалася незалежність України.