Упродовж останніх п’яти років керівною і спрямовуючою силою нашої зовнішньої політики був п’ятий Президент України. Результат очевидний. У важкій, майже безнадійній боротьбі з російською агресією держава вистояла. І продовжує чинити опір агресору. Можливо, за інерцією.

Примітивні гасла, безглузді конфлікти

Одним з вирішальних факторів опору російської агресії була діяльність українських дипломатів, які закріплювали і розвивали головне досягнення «другого фронту» — підтримку України західними союзниками. На жаль, цей фронт ненадійний. У друзів нашої країни — власні інтереси, які часто не збігаються з нашими. Але навіть коли інтереси збігаються, західні політики повинні бути впевнені, що курс на опір Росії залишиться незмінним.

Інакше навіщо город городити, продовжувати систему санкцій, наголошувати на руйнуванні агресором основ міжнародного права, брати участь у так званому нормандському форматі переговорів, посилювати економічний і політичний тиск на Кремль? Поки главою україн-ської держави був «той, хто дивиться вперед» — Петро Порошенко, у наших друзів не виникало питань про те, куди пливе корабель «Україна». Питання виникли, коли Президентом став Володимир Зеленський.

Попервах у Європі й за океаном не надавали великого значення словесним закликам на зразок «з Путіним треба сісти і поговорити» або «треба просто припинити стріляти». Але потім ситуація змінилася. Примітивні гасла стали основою нової зовнішньої політики і спровокували конфлікти там, де їх раніше не було і не могло бути. Між командою Президента країни і Міністерством закордонних справ, двома інститутами, що відповідають за зовнішню полі-тику України.

У першому випадку конфлікт можна було пояснити просто. Зеленський хотів продемонструвати країні і світу, хто в домі господар. Те, що для цього знадобилося публічно дезавуювати дії міністра закордонних справ Павла Клімкіна (обмін нотами з російським МЗС), до уваги не бралося. Однак на Заході подію оцінили. І зрозуміли, що новий Президент заради вирішення одного завдання (повернення українських моряків), по-перше, готовий був визнати юрисдикцію російських законів в анексованому Криму, по-друге, що він ні в гріш не ставить авторитет свого міністра.

Висновки були миттєвими. Учасники «нормандського формату» Ангела Меркель та Емманюель Макрон задля вирішення

конкретного зав-

дання — припинення обстрілів на Донбасі — спробували з’ясувати рамки можливого компромісу. І схилити Зеленського до виконання Мінських угод в російській інтерпретації. Тобто до організації виборів на окупованих територіях без виведення російських військ і повернення Україні контролю над державним кордоном.

Під час візиту до Франції та Німеччини від шостого Президента України цього домогтися не вдалося. Але тиск не минув намарно. Призначений главою української делегації в Тристоронній контактній групі Леонід Кучма в «неофіційних і непрямих» переговорах з представниками ОРДЛО пом’якшив риторику і, як стверджують сепаратисти, дав їм деякі надії. У результаті почалося літнє безстрокове перемир’я, яке формально триває досі.

Безсмертного звільнили, Зеркаль іде сама

Виконувати Мінські угоди так, як пропонує Росія, означає руйнувати державу. Очевидно, Петро Порошенко в 2015 році це добре розумів. І «тягнув гуму» як міг, наполягаючи на виведенні тих, «кого нема» та артилерії, придбаної «в російському воєнторзі». А також на роз-зброєнні бандитів, які називають себе ополченцями. Важко сказати, чи збирається Володимир Зеленський продовжувати «гумову» політику на Донбасі. Швидше за все, Президент ще не зрозумів, що слід робити.

Саме цим можна пояснити призначення в політичну підгрупу Тристоронньої контактної групи в Мінську Романа Петровича Безсмертного і його звільнення через 36 днів. Іншого антагоніста Кучмі такого рівня знайти важко. Досвідчений полі-тик й управлінець, націлений на результат, Безсмертний у кризових ситуаціях абсолютно раціональний.

Коли 6 серпня під час «безстрокового перемир’я» терористи вбили чотирьох українських військових під Павлополем, Зеленський по телефону поскаржився Путіну. Безсмертний тоді щиро здивувався. На його думку, адекватною відповіддю на свавілля російських найманців була б заява про призупинення участі України в Мінському форматі до засідання «нормандської четвірки» на найвищому рівні.

Заява про призупинення участі України в «Мінську» могла б реально вплинути на наших союзників. Вона змусила б тих, хто готовий забути про війну в центрі Європи, згадати, що війна реальна. Вона підтвердила б загальний курс України на опір російській агресії. Вона, нарешті, змусила б Путіна тримати своїх бандитів на короткому повідку.

Замість рішучої заяви відбувся, як ми знаємо, принизливий телефонний дзвінок людині, що несе відповідальність за вбивство 13 тисяч українських громадян. А Роман Безсмертний дізнався про звільнення з посади представника України в полі-тичній підгрупі ТКГ із засобів масової інформації.

Однак у стосунках команди Зеленського з людьми, котрі представляють Україну за кордоном, звільнення Безсмертного — не найцікавіша історія. Цього тижня заступник міністра закордонних справ Олена Зеркаль дала українській службі «Бі-Бі-Сі» розгорнуте інтерв’ю. Роль цієї дипломатки у зовнішній політиці нашої країни впродовж останніх років не можна применшити. Вона величезна.

Зеркаль курирувала і супроводжувала позови, подані Україною в міжнародних судах. І домагалася блискучих результатів, протистоячи професійній, добре підготовленій команді російських дипломатів і юристів-міжнародників. Постанова Міжнародного трибуналу з морського права про негайне звільнення українських моряків і кораблів, захоплених у Керченській протоці, — це, насамперед, її заслуга.

Олену Зеркаль без її згоди призначили заступником глави Адміністрації Президента (тоді ще не Офісу), але її бачення зовнішньої політики відрізнялося від бачення президентської команди. Зеркаль від посади відмовилася, повернулася у МЗС. Тепер українська дипломатка номер один, як зрозуміло з інтерв’ю «Бі-Бі-Сі», з дипломатії вирішила піти зовсім. Вона заявила, що свої завдання виконала повністю. І «треба рухатися далі».

Патріотка з таким досвідом напевно знає, куди рухатися. Питання в тому, чи знає, куди рухається її рідна країна.