Не минуло й двох тижнів, як в Одесі аплодували українському парафіяльному хору з канадського міста Калгарі, й ось — нова радісна зустріч. Своє сердечне вітання з найбільшим нашим святом — Днем Незалежности, свій теплий щирий привіт знову передали нам, в Україні сущим, українці Канади, випровадивши сюди, на південь та схід, у передсвятковий тур два великих аматорських колективи. Минулої п’ятниці хор «Верховина» й танцювальний колектив «Дунай» з величезним успіхом виступили на сцені Одеської філармонії.

Велика філармонійна зала була виповнена ущерть. Навіть попри те, що про приїзд канадських українців звідомлено було заздалегідь, у нашому місті майже не було рекламного розголосу про концерт. На жаль, це вже віддавна узвичаєна практика, і миритися з нею не треба. Та ми звикли все ж, і тому, де лиш можна було, люди майже естафетно повідомляли про недалеку подію, телефонували одне одному. А передплатники «Чорноморських новин» мали змогу довідатись про концерт з газети.

Та й де ж іще можуть зустрітися українці Одеси, як не при такій-от нагоді, разом порадіти невмирущому національному мистецтву, яке не згасає упродовж майже двох століть навіть у цілковито чужомовному середовищі далекого континенту, поспілкуватися, бодай коротко, та спекти долоні гарячими оплесками!

Аплодисменти в залі, вигуки «Браво!» зринали раз по раз. Здавалося б: виступають аматори — не фахівці, але скільки душі, любові до свого, рідного, скільки захоплення і пристрасті вкладали гості у кожен свій виступ! Та й майстерности так само, хоч і не професійні артисти — ще раз хочеться заакцентувати на цьому: студенти, офісні працівники, педагоги, технарі…

Вони такі самі українці, як ми. Так само розмовляють і в такі самі вишиванки вдягаються.

Але ми не такі, як вони. Тому що вони народилися й сформувались у вільній країні, як вільні люди. А ми в багатьох поколіннях жили в країні рабства, в країні вже майже генного тотального страху й тотальної брехні. І величезною бідою нашою є те, що ми й досі ще не позбулися цього всього.

Вони живуть у чужій країні, яку називають своєю та щиро і з любов’ю допомагають їй процвітати. А попри те із покоління в покоління як найдорожчий спадок і скарб вони передають рідну мову і свою культуру — свої пісні, танці, оці строї національні, плекають у себе і в своїх дітях бажання й уміння залишатися українцями. Бажання й умі-ння! Це те, чого нам тут дуже невистачає.

Ми живемо у своїй державі, але такі часом байдужі до неї, що страшно стає за її майбутнє. Понад те: ми знаємо лише вимагати від неї та забуваємо, що йде війна, якій не видно кінця, не хочемо усвідомити, що ми і є, властиво, держава. А втім, багатьом вона й не потрібна — аби лиш мир (про ціну його не йдеться, звісно) і сите життя. Ми витворили нікому не зрозумілий тип російськомовного українця, плекаємо й досі поклоніння перед чужою культурою, бо своєї не знаємо, не знаємо зразків високої національної духовности, які ще й по сьогодні залишаються десь поза межа-ми нашого світобачення. Зате чужа культура — ну, тут ми просвіщенні…

Вони точно знають, що боротьба за Незалежну Українську Державу, розпочата ще сто років тому (якщо не засягати в історичну глибінь), продовжується не лише на сході, а й у головах тутешніх людей, котрі забули, що п’ять років тому вони могли позбутися своєї держави.

Ми ходимо вулицями і спокійно дивимось — ба навіть не помічаємо вже — на вивіски чужинською мовою, не замислюємось, що в мить одну забуваємо рідне слово, коли чуємо чуже, до себе звернуте…

Ви скажете: не все так погано в нашому домі? Ще не все… Коли канадські українці заспівали реквієм по Небесній Сотні — «Плине кача…» — люди в залі почали вставати зі своїх місць. Не одразу, оглядаючись на тих, котрі вже стоять…

І не було того вечора нікого в залі, хто б гаряче не аплодував артистам — їхній майстерності, їхнім строям, у яких часто домі-нували дві барви — червона й чорна, їхньому непідробному завзяттю молодечому, їхній, зрештою, красі та молодості. І пісням — назагал знаним нами, й танцям з різних частин України, часто вогненним та стрімким. І цим дівочим віночкам чи синявою спідниць танцюристок, що творили на сцені образ нашої квітучої країни, її ланів та садів з Дніпром-Славутою поміж них, країни, якою вони бачать Україну та з якою радісно ідентифікують себе.

Їм дарували квіти і захоплений блиск очей, і слова щирого захвату, коли на сцену вітати їх вийшли двоє священників — отці Теодор та Олекса з ПЦУ та УГКЦ, а разом з ними — заступник начальника управління культури ОДА Ярослава Різникова. «Дякуємо, дякуємо за подаровану радість, за ваш артистизм, за подаровані хвилини справжнього єднання душ, за те, що нагадали нам про нашу національну сутність, нагадали про те, що Україна — це не лише територія географічна, а й територія нашої відповідальности».

Дві години тривав концерт. І ще довго по тому тривало взаємне спілкування з артистами вже на виході з філармонії, на широких парадних сходах. Фотографувалися, розпитували одні в одних, сердечно дякували за прекрасний вечір.