І знову — дорога… Тут — як символ руху України: до переможного миру, до самої себе, до… Тому що це — Донбас, так само українська земля, хоч, звісно, не такі самі люди…

А втім, чому ж не такі самі? Принаймні, один з цих двох друзів-військовиків ЗСУ, той, що з позивним «Борода», котрі воюють поруч, а тепер оце їдуть пошарпаною автівкою, — він таки ж тутешній, донбасівець, справжнісінький східняк й навіть зустрічає дорогою знайомих. Вони їдуть упродовж усього фільму почерез цей Донбас, минаючи блокпости і прифронтові села й містечка, минаючи і шахти, й терикони, і степ, і ліс… І зустрічають, звісно, людей різних. Одні позирають у бік «укрів» скоса та спідлоба, й навіть чутно уривки розмов типу «замотаємо в скотч та й перекинемо на ту сторону». А поряд з ними — добрі, гостинні, зичливі люди, також донбасівці. І що робити з усім цим Україні — воюючій країні, котрій «набридла ця війна» і котра постійно говорить про мир та зазвичай уже й не помічає на вулицях своїх мегаполісів людей у камуфляжах — чи з нагородами вони, чи без кінцівки… Країні, котра наразі сама на знає, або ж не годна дотямити, чого вона хоче.

Утім, камуфляж як такий давно став буденною вдягачкою, зручною до будь-чого одежиною, й це також — один із символів країни, котра воює, та не сама із собою, а з ворогом непримиренним, підлим, жорстоким. Та воює, одначе, якось не надто серйозно, немовби пості-йно забуваючи про це. Їй треба вирішувати дуже болючі питання, і це кіно якраз і ставить ці питання, про це розмовляють-сперечаються-дискутують, усе-таки доходячи дотичних думок, оці двоє в машині. Вже є багато людей, котрі не знають, що таке АТО. Може, й не найкраща абревіатура, себто не надто вдале визначення того, що починалося на Донбасі після усіх кримських подій і продовжується в країні вже шостий рік… І невідомо, що буде завтра з нашою країною. «Не люблю я людей, котрі говорять про мир, бо мир буває різний», — каже «Борода», отой натуральний східняк.

Отака війна… Її нема в цьому фільмі, тому що фільм цей — не про війну. Вірніше, це фільм про війну, але без війни. Без вибухів і крові. Без найменшого пафосу. Тому дивна ця війна — це, властиво, очікування бою, за висловом режисера картини Андрія Іванюка, а відбувся увесь жах, відгриміло, розвіявся дим — знову очікування. Коли весь час говорити про це — здуріти можна.

Сюжет фільму, назагал, фантасмагоричний, на межі абсурдистського.

Живуть на передовій двоє друзів, щось роблять таке рутинне, а оце їдуть по офіцера у пошарпаній автівці і розмовляють. Зупиняються для якихось важливих потреб, десь гостюють, заїжджають і в дуже небажані місця, але ж — треба, і далі їдуть, сперечаються про якісь проблеми, та не так свого воєнного, фронтового життя, а цілої країни. Тут, на Донбасі, що є рідним для одного з них — «Бороди», властиво, східняка, і куди приїхав захищати цей край, і свою Україну разом з тим, «Режисер», його нинішній друг, західняк, прототип самого Андрія Іванюка (котрий, до слова сказати, й сам повоював рік («Я побачив Донбас, і він став мені рідним»). Хоча по життю, як мовиться, Богдан Бенюк, виконавець головної ролі «Бороди», також, як відомо, народився на заході, і в цьому неабияка пікантність ситуації — хай проститься не надто, можливо, коректне у цьому контексті слівце. При тому, що Богдан Бенюк дивовижно з цією роллю зріднився, він, за визначенням Андрія Іванюка, є дуже цікавою спробою зняти фільм не абсурду. Це масштабний образ, що робить фільм, сказати б, національним. Хоч нема в ньому зовсім пафосу, тут на першому плані не солдат — людина. Герої картини — звичайні люди, у них є свій негатив, «Режисер», наприклад, втікає з фронту, бо хоче на офіцерські курси, тому й постійно нервує. Вони ненавидять війну, у них важка ненависть до своїх командирів.

А проблем для цієї їхньої розмови (бо в час очікування бою не до балачок, звісно), і не першої, вочевидь, розмови, більш ніж достатньо на цій війні і в їхньому конкретно батальйоні. Й саме тут, у цьому їхньому темпераментному — з боку «Бороди», передовсім — спілкуванні намацується нерв цього фільму, не прихований цілковито, але трохи таки затаєний, історія ж бо ця вихоплена з гущавини воєнного життя, грубуватого, не стерильного, брудного. Війна — завжди бруд. Це, властиво, фронтова історія самого Андрія Іванюка та його друга «Бороди», якому у фільмі навіть не замінив позивний.

Вони дуже чутливі до всього, що відбувається в країні. «Від нас війна відійшла наче. Приїхав у Дніпро, нормальне життя… А воно ж під дамоклевим мечем!..». Це його ж таки слова, але не з фільму, а з презентації картини. Він знав, що знімає. І чому в головній ролі східняка саме Богдан Бенюк, людина із заходу. «Нема таких фільмів сьогодні на екрані». І це правда. Це фільм для людей, які мислять категоріями майбутнього країни. Її і кожного з цих людей. Хоч воно й не уявляється спокійним. І Богдан Бенюк тут з його темпераментом, переконливістю — і переконаннями, сказати б — українськістю, саме і спонукає до цього мислення. «Щоб країні було добре, щоб була свідомість, що війна нав’язана… Що треба міняти ментальність… Світ жорстокий, він потребує самопожертви — від нас усіх потребує… Українці мають не спати, а дивитись це кіно. А в нас нема бажання це бачити й чути. Українська нація лінива. Ми всі зачинилися у своїх комірчинах і не звертаємо уваги… Нас обдурили багато разів… Ми ліниві, але над цим треба працювати. Це дуже складно, але треба робити цю роботу». (З виступу після перегляду фільму).

«А чому дорога, знов-таки? Щоб побачити Донбас, не слід перебувати в одній точці, — каже Андрій Іванюк. — Тут нема нічого придуманого. Реалістичний зріз нинішнього суспільства».

До цього варто хіба додати, що фільм знято у 2019 році.