Десять років тому на Пересипу було закладено перший камінь під майбутню і вже нині діючу церкву святого Миколи Чудотворця Православної церкви України. Нещодавно парафіяни урочистим богослужінням відзначили цю подію.

Є на Пересипу такий куток – мікрорайон «Більшовик», за назвою заводу, якого вже нема: через те, певно, що ще не дійшла сюди декомуні-зація. Назва ця, як бачимо, вкоренилася доволі глибоко. Але коріння те вже всохло. Нинішнє життя, попри всі труднощі та негаразди, все ж не позбавлене духовности. Хоч телебачення цілеспрямовано, як день, так ніч, працює над тим, щоби перетворити нас на людей бездуховних, зробити з нас просто населення, і, як показує час, таки домоглось у цьому певних успіхів. Є надія, що нетривких. А надія, відомо ж бо, тримається до останку.

На козацькому, робітничому Пересипу здавен будували церкви. Зазвичай присвячували їх Миколі Чудотворцю. Що й не дивно: морське місто, а святий Миколай пошанований у народі як захисник мореплавців, цілитель від хворощів різних. Тут молились за щасливе повернення з морських доріг, за збереження здоров’я та зцілення болящих. Засвічували у їхніх душах світло духовности і культурні події світського характеру. Тут ще позаминулого століття можна було побачити вистави видатних акторів, котрих пізніше називатимуть корифеями українського театру.

Життя людей тою чи тою мірою не було позбавлене духовности. Комуністична влада зруйнувала церкви, забравши у людей не лише віру, а й надію. Але надія, на щастя, не вмерла, не згубилася віра. Саме тут, на «Більшовику», люди зініціювали спорудження храму Божого. Рівно десять років тому й було закладено наріжний камінь церкви св. Миколая Чудотворця.

Нещодавно з цієї нагоди тут відбулося храмове свято. Як і кожної неділі, урочисте богослужіння провів настоятель храму о. Михайло. Поряд з вірянами стояли козаки та старшина міжнародної громадської організації «Чорноморський округ «Козацтво Запорозьке» на чолі з нині почесним отаманом та головою ради старійшин генерал-отаманом Українського козацтва Миколою Свинцицьким. Вони тут у великому пошануванні. Десять років тому, у вересні 2009-го, саме вони спричинили до появи цього храму.

Розповідає Микола Свинцицький:

– На цьому місці, де стоїть тепер наша церква, раніше була крамничка, властиво, мій невеличкий бізнес. Кілька разів люди підходили до мене зі скаргами на те, що тут збираються п’янички, гамірно, звучить непристойна лайка. Просили сприяння у спорудженні в мікрорайоні храму Божого, бо до церкви на вул. Чорноморського козацтва далеченько, до того ж, вона не є українською, бо належить до московського патріархату. Я порадився з родиною, друзями, ми прикинули, як перебудувати це приміщення під церкву. Ну і… почалась робота. Всім миром, як кажуть, збирали кошти. Дуже допомогла у цій справі президент Україн-ського клубу Одеси Наталя Чайчук, тодішній начальник Одеського морського порту Микола Павлюк, керівники деяких інших підприємств, козацька старшина – хто скільки міг. Я поговорив зі священником, й отець Михайло охоче погодився перейти сюди. Хоч живе у Мирному, в Біляївському районі, неблизький кінець, проте кожної неділі приїздить сюди, щоби провести богослужіння. Храм, звісно, ще не вивершений, ще потребує впорядкування територія, але щонеділі тут відбувається служба Божа, приходять люди, а на великі свята, як кажуть, яблуку нема де впасти. От і сьогодні, як бачите, церква повнісінька, і це зрозуміло: храмове свято. Зверніть увагу на вівтар і все оздоблення церкви. Це, в основному, робота талановитого художника, хоч і без фахової освіти, Івана Божика. З якою любов’ю та хистом виконані всі ці роботи! Він дуже хворів, та Господь допоміг йому.

Скільки тривало богослужіння – люди все підходили, часто родинами, з дітьми. У церкві справді відчувається благодать Божа. Глибока за думкою, дуже патріотична проповідь о. Михайла звучала якось по-особливому піднесено, щиро, прості, дохідливі слова западали в серце, просвітлювались обличчя людей.

Після служби Божої та святкової учти з козацьким кулішем о. Михайло з приємністю погодився сказати кілька слів:

– Ми ще раніше зналися з Миколою Филимоновичем, і я з радістю пристав на його пропозицію, побачивши його велике бажання відроджувати українську церкву, бо переважає московський патріархат, відчувається засилля «русского міра», і він, патріот України, розуміє велику потребу в духовному, патріотичному вихованні українців. Церква – це та найголовніша справа, яку він може зробити для України. До слова, саме його родина зробила перші внески у спорудження храму. Пізніше я довідався, що десь отут неподалік вже стояв колись храм Божий, і названий був так само – на честь Миколи Чудотворця. Про це розповіли мені наші парафіяни, є навіть фотографії та архівні матеріали. А от де це місце – поки що не з’ясував… Були такі, що руйнували церкви. І прийшли люди, котрі збудували тут храм. Так промисел Божий явив свою силу. Людям дуже потрібна підтримка духовна. Я бачив це на війні, чотири місяці і чотири дні був там, багато надивився і ще більше утвердився у своїх переконаннях. Там справжня війна, людям дуже потрібна така підтримка. І віра в те, що ворог нас не здолає. Бачив там багатьох, котрі готові віддати своє життя за Україну. Вони ще більше утвердили мене в моїх переконаннях. Нам потрібна наша українська віра. Тому що мова, культура і віра – це відродження генів нації, утвердження державности.

Після завершення служби Божої та проповіді священника Микола Свинцицький тут же, в церкві, вручав почесні відзнаки – грамоти й дипломи – жертводавцям та учасникам будівництва храму. І зрозуміло було, що майже кожен так чи інакше долучився до відродження дому Божого: хто – коштами, бодай найскромнішими, хто – своєю працею.

А наприкінці вийшла молода парафіянка у гарній вишиванці й зачитала власного вірша, присвяченого десятиліттю рідної церкви:

Живі українські храми.

Душа їх – козацького роду.

Дух Господній єдиний. Він з нами.

І ми – під покровом Свободи…

Вірш закінчується рядками:

Ми улюблені Богом. Єдині.

Українці козацького роду.

Хай Господь береже Україну,

Красу її, Дух і Свободу.

Олена Чичур тут із 2013 року, любить поезію, пише про Україну, про найсвітліші людські почуття. Про любов до Бога…

– Якось, на початку ще, удвох з чоловіком зайшли до цього храму, а тут – благодать, легко так, урочисто. А проповіді які! Для всіх і для кожного.

Саме так: до всіх і до кожного звертається Господь вустами священника, добрими справами кожного з нас на його прославу та в ім’я рідної країни.