ІДЕАЛ УКРАЇНЦЯ — СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Нещодавно, перебираючи папки з вирізками, знайшов давню статтю Олександра Балабка «Кому світить Північне сяйво?». Підрахував, що їй більш як 27 років: надрукована в газеті «Культура і життя» 9 травня 1992-го. Тоді мене заці-кавив факт заборони владою міста Ноябрьська вивіски на магазині «Галич», збудованому прикарпатцями. Так-от, влада Ноябрьська розцінила це як прояв «українського буржуазного націоналізму». Тому вивіску довелося зняти.

А тепер, перечитуючи статтю, звернув увагу на трепетне ставлення українського журналіста до ідентичності малих народів Росії: «По радіо за добу ми не почули жодного слова по-ненецьки... А окружна газета «Красный Север» майже весь тираж друкує російською. Та й написи по-ненецьки виконано на основі слов’янського алфавіту. Але ж не повинно бути такого! Мови цих північних народів входять до фінно-угорської і самодійської сімей, перші писемні пам’ятки яких на основі латинської абетки з’явилися ще у ХІІ-ХІІІ століттях…».

Пригадав твердження Володимира Антоновича, що ідеалом росіянина є сила, а українця... справедливість. Ця теза все пояснює — в українців повністю відсутній націонал-егоїзм.

Зверніть увагу: журналіст прискіпливо вивчає реалії й аналізує можливості українців зберігати національну ідентичність в умовах Ноябрьська: «Із ста тисяч мешканців міста майже сорок відсотків — наші земляки!». Але, водночас, він не зациклюється на проблемах своєї нації, як це зробив би, напевно, поляк, серб чи росіянин. Як і більшість українських патріотів, він володіє «арко-дужним перевисанням до народів», тому не може не вболівати за долю корінних народів. «Як би не жартував хтось, називаючи Ямало-Ненецький округ Ямало-Жмеринським, а Ханти-Мансійський — «Хохли-Мансійським», українцям, а тим паче, ненцям чи мансі від того не легше, і зовсім не смішно, — пише автор. — Навпаки. Страшно і сумно від того, що на площі в 65 тисяч квадратних кілометрів мешкає лише 25 сімей аборигенів…». І додає конкретики: «Перший ненецький професійний композитор Семен Няруй лише недавно закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію. А студент її третього курсу Гавриїл Лагей і досі домагається від адміністрації рідного округу призначення іменної стипендії. Бо на звичайну стипендію нині не прожити. Колеги мені розповіли, що саме в Салехарді його концерт було мало не зірвано. Темне, холодне приміщення окружного будинку культури народів півночі зустріло співака напівпорожнім залом. Адміністрація не подбала ні про рекламу, ні про розповсюдження квитків...».

Зрозуміло, чому російські імперці так ненавиділи ОУН й УПА. Тому що це втілення, «зліпок» українського менталітету. Українських патріотів цікавила не лише доля власного народу, але й доля народів Росії. Оунівці вважали, що кожен з них повинен мати свою державність. Це навіть не обговорювалося, вважалося само собою зрозумілим.

ПРО ОДЕЩИНУ І ТРИ ВАРІАНТИ «МОВНОГО РОЗМАЇТТЯ»

Як бачимо, український і російський менталітети суттєво різняться. Тому й жити б нашим народам окремо — кожен у своїй державі, на основі власних уявлень про справедливість. Але якщо ми практично позбавлені можливості якось впливати на російські реалії, то Кремль має неабиякі інформаційні та ідеологічні важелі. І може істотно впливати на Україну, особливо в південно-східному регіоні. Тут навіть цивілізовані й начебто не антиукраїнські люди досі живуть у російській системі координат.

Переглядаю статтю Наталії Андреєвої «Языковой вопрос для депутатов: на людях «против», а в уме?» («Собеседник Измаила», 29.06.2019). Авторка пише: «По сей день одним из идеологических маркеров является языковой вопрос. Еще лет 10—15 назад, идя во власть, кандидаты в президенты обещали, что будут содействовать тому, чтобы русский в стране стал вторым государственным...». І далі із сумом: «Теперь положение дел изменилось практически на 180 градусов. По причине агрессии, проявленной со стороны России, никому и в голову не придет даже заикаться о том, чтобы русский сделать вторым государственным...».

Ось така «печалька» для пані Наталії. І вона засуджує депутатів, які обіцяли боротися за російську, але потім... розслабилися. А могли ж зробити так, щоб згодом жодна інша мова (окрім російської) ніколи не піднялася, не пробилася крізь асфальт! А тепер живи в невідомості...

Це російське бачення. А ось українське: на вулицях і площах Ізмаїла не почуєш жодної мови Буджаку. Окрім, звичайно, російської. Хіба це справедливо? Чи не вдарять нам знову в спину, як у 2014 році ударили в Криму?

Чи можна позбутися цих взаємних страхів? Оскільки південь Одещини — це зона домінування російського менталітету та російської системи цінностей, зробити це надзвичайно важко. І все ж, це наша, українська територія. Тому треба пробувати. Ретельно підбирати оптимальну мовну модель. Вивчати досвід інших країн. Вивчати свою історію. Адже Ізмаїл пам’ятає часи румунської окупації. Тоді взагалі не дозволялося у громадських місцях розмовляти будь-якою іншою мовою, крім румунської. А хто порушував мовні установки Бухареста, відразу отримував від пильного поліцейського удар кийком. Траплялося, що й по голові. Це був один варіант «мовного розмаїття».

У роки СРСР місце румунської відразу, і без довгих пояснень, зайняла росі-йська. Уявляєте, яким різким був перехід для болгар, албанців, гагаузів? Якщо українці й молдовани отримали бодай можливість вивчати рідну мову в місцях компактного проживання, то ці народи не мали жодного шансу навіть на факультатив. Російська і все. Зате кийками по голові уже не били. Достатньо було репресій 1940 і 1944 років. І голод 1946-го теж додавав населенню лояльності. Бити потреби не було. Це був другий варіант «мовного розмаїття».

І, нарешті, третій варіант. Нинішній, часів української незалежності. Його особливість полягає в тому, що мови Буджаку починають відроджуватися. Звичайно, молдованам і болгарам легше; гагаузам й албанцям важче. Але, принаймні, є надія. Українською ведеться документація (хоч і не скрізь) та дозволені вивіски. В Ізмаїлі їх мало, переважають російські, але принаймні 15%-20% українською є. Державна мова вивчається в школі, але спілкування нею на вулицях аж ніяк не процвітає. Офіційної заборони нема, та бажаний ефект досягається іншим. Тим, що у населення чіткі мовні установки сформувалися в роки СРСР, а тепер лояльна до російської влада не хоче їх переглядати. Певний відсоток агресивних шовіністів та сварливих бабусь «совкового» розливу пильно стежить за тим, щоб мовний «консенсус» епохи СРСР ніким не порушувався. В офіційних заходах мова використовується, хоча й тут вона в ролі Попелюшки.

Ось таким є третій варіант «мовного розмаїття». Він цікавий, і його варто вивчати в університетах світу. Бо наді-йно забезпечує домінування імперської мови в колишній колонії. Тобто це «суперінтернаціональний» варіант, близький до білоруського. Коли майже асимільований, на 80% перетравлений етнос імперії залишається лише заковтнути. Причому, це можна зробити у будь-який зручний для неї момент. Згадайте Крим 2014 року. Чи влаштовує цей варіант українців? Ні. Бо загроженою в такому випадку є саме державна, українська мова.

УКРАЇНЦІ НЕ МОВЧАТЬ, АЛЕ ВЛАДА ЇХ НЕ ЧУЄ...

Українці Одещини активно обговорюють мовне питання в соцмережах. Ось лише деякі фрагменти дискусії:

Галина: «Біляївка, батьківщина моєї мами, раніше була україномовною. Зараз багато російської. Причина — це великий районний центр, дуже близько від Одеси. Десь у кінці 1970-х Біляївка отримала статус міста. Тоді школи перевели на російську, ще й багато приїжджих осіло. Мамині старенькі родичі у своїх розмовах так і кажуть, коли про когось йде розмова: «він біляївський чи приїжджий?»

Андрій: «Нещодавно був у Біляївці. Про це треба говорити окремо... Загалом йдеться про повільне вимирання української на півдні України. Ну, принаймні, так це все бачу я. Можу однозначно стверджувати, що якихось 20 років тому в тій самій Біляївці мови було значно більше. А села району були фактично всуціль україномовними. Тепер як мінімум 50% на 50% із жахливим суржиком (раніше це була говірка, а тепер уже щось дивне, перепаскуджене вставками з російської); дедалі частіше спостерігається домінування російської мови».

Євген: «У мене багато підписників з Ізмаїла, які просто не розуміють української. Для мене певний час це було невеличким шоком, але згодом я прийняв реалії такими, якими вони є».

Станіслав: «Два роки тому я прогнозував «відкат» по Одесі. Хто не б’ється, того б’ють...».

Олександр: «Не тільки південь Одеської області є проблемним. Наприклад, та ж Балта стала суцільно російськомовною. І це при тому, що в Україні набирає обертів українізація. За часів Ющенка вся Балта голосувала за «померанчевих»! А вже на наступних виборах — винятково за «лівих», які все місто роздерибанили та цілеспрямовано русифікують його...».

Сергій: Не знаю, як на Одещині, але в Центральній Україні українська мова присутня, і подекуди навіть переважає. Та справа в іншому. Національна ідентичність Батьківщини в часи неолібералізму стає свого роду пережитком, якимось зайвим сентиментом. Ми не встигли до епохи глобалізму достатньо зміцнити себе. Великої Польщі чи Великої Румунії (як і Німеччини та Росії) вже не буде. Але для них національна ідентичність зберігається бодай на рівні звичного способу спілкування. Там нема проблемних регіонів. А у нас вони є...».

Відтак мовне питання для Одещини залишається дуже актуальним. Українці регіону вправі чекати або діяча зразка Бена Єгуди (цей єврей зміг надати могутній поштовх для відродження івриту), або рішучого і напористого лідера зразка Сергія Стерненка. Ще теоретично залишається можливість всеодеського консенсусу, який передбачав би реальне відродження української, а не лише імітацію процесу.

Будь-який інший варіант з продовженням домінування російської — це лише прелюдія до близької війни. Адже з росі-йського боку є чимало тих, хто готовий убивати заради імперії. Українці ж, на відміну від 2011 року (тоді були перші репетиції впровадження в Одесі «русского мира»), вже готові захищатися і вмирати за Батьківщину. Біда тільки в тому, що гинути у війні, як показує досвід Донбасу, доведеться багатьом людям незалежно від ступеня лояльності до держави. І незалежно від національності. І незалежно від того, яку мову вони вважають рідною... Більшості війна не вигідна. Тому саме до цієї більшості ще можна і треба достукатися. Поки є час.

Львів — Одеса — Львів.