Не так давно ми були вражені актом самоспалення науковця з Удмуртії Альберта Разіна. Це сталося 10 вересня на центральній площі Іжевська (див. «ЧН» за 19 вересня).

Залишилося відеозвернення, у якому філософ пояснює причини свого вчинку: «Старшому брату настав час усвідомити, що всі імперії приречені. З історії ми знаємо, що впали всі держави, які претендували на вічне існування. Від розвалу їх не врятували ні багатство, ні репресії, ні воєнна міць. Причина — в ігноруванні соціальних закономірностей. Річ у тім, що будь-яка дія викликає протидію. Чим більше натискаєш на пружину, тим сильнішою буде віддача…». А ще науковець говорив про зверхнє ставлення Росії до підкорених народів. І засуджував політику лінгвоциту.

Альберт Разін у своїй статті «Что значит — жить?» (газета «Эрзянь Мастор» від 29.04.2019) виклав думки, які проливають достатньо світла на його мотивацію. Чому удмурт писав до газети, яка друкується у Республіці Мордовія? Думаю, тут спрацювало почуття солідарності з іншими угро-фінськими народами. Адже цікаво, що відбувається у сусідів. Додався і фактор «сміливості» ерзянського видання.

Нагадаю, що в Мордовії проживають два етноси — ерзяни і мокшани. Перші є активнішими у сенсі збереження власної ідентичності. Тому й газета «Ерзянь Мастор» («Країна Ерзян») є досить сміливою і цікавою. В Удмуртії таких поки що нема. А у ерзян знайшлася «критична» маса людей, готових протистояти російському шовінізму.

Ще раз зацитую Альберта Разі-на — людину, яка зробила крок у безсмертя: «Сущность истинно интеллигентного человека проявляется через сочетание толерантности с принципиальностью (это когда вопрос касается предательства своих убеждений, предательства свого этноса)». Очевидно, для угро-фінських народів Росії поняття «свій етнос» набагато актуальніше, ніж для решти народів Європи. Бо у Європі меншини мають шанс на тривале життя, тоді як у Росії навіть корінним народам на власній землі виділено зовсім небагато часу.

Кому, як не українцям, знати, що таке імперський шовінізм? І якщо вже хтось має намір йому протистояти, то таким людям визначатися треба чітко. Кон’юнктурники відсіваються відразу, бо (Разін про це пише): «Конъюнктурщик всегда берет слово сильного, сторону господствующей нации, господствующей религии. Подобные люди посвящают себя не поиску истины, а самоутверждению, и добиваются успеха. Но сильно серчают, когда им напоминают о долге перед своим народом…».

Наступного дня у Києві відбулася подія, напряму не пов’язана із самоспаленням в Іжевську. І все ж, певний зв’язок простежується, бо планувалася вона давно. Опір народів Росії наростає цілком закономірно. Отже, відбулася інавгурація Інязора (Верховного старійшини) ерзянського народу. Ним став громадянин України Олександр Болькін (ерзянське ім’я — Боляєнь Сірєсь). Останній змінив на цьому посту попереднього лідера нації — 79-річного Григорія Мусальова (Кшуманцяня Пірґужа).

Здавалося б, суто ерзянська подія. Але у багатьох присутніх на інавгурації склалося враження, що самоспалення в Іжевську та інавгурація у Києві є ланками одного ланцюга. Тим паче, що про велику жертву удмуртського «Олекси Гірника» (Разін був активістом удмуртського руху «Удмурт Кенеш» та підготував звернення до депутатів Держдуми під назвою «Удмуртський етнос зникає») під час церемонії і привітань неодноразово згадували.

Сам Альберт Олексійович свій обов’язок сповнив до кінця. Схоже, що й Олександр Болькін готовий виконувати місію, доручену народом. Це рідкісний тип людини, яка блискуче поєднує своє політичне українство (був активним учасником обох Майданів, невтомним волонтером та півтора року воював у зоні АТО) з безмежною відданістю ерзянському народові. Новий Інязор (у минулому — підполковник авіації) дуже любить вірші Ліни Костенко, а най-улюбленіші знає напам’ять. І — що найголовніше — майстерно перекладає їх на ерзянську!

Мабуть, уперше в українській столиці на офіційному рівні звучала дивовижно красива ерзянська мова. Це було маленьке свято свободи, взаємоповаги і толерантності.

Кшуманцянь Пірґуж поділився своїми враженнями про українську столицю. Його особливо вразила гра молодих бандуристів у підземному переході, що на Майдані. Ерзянин звернув увагу навіть на таку деталь: траплялося, що перехожі кидали бандуристам гроші і, не зупиняючись, ішли далі. Очевидно, мали невідкладні справи. Але все одно вважали за потрібне фінансово підтримати людей, які зберігають національну культуру. «Українці Києва подають усім приклад шанобливого ставлення до рідного!» — з повагою і захопленням говорив сивочолий лідер.

Ерзянина слухали, затамувавши подих. Виходить, що з боку таки краще видно позитивні риси українців?

Співачка із Закарпаття Мирослава Копинець, вітаючи новообраного Інязора, виконала ерзянську пісню. Співала абсолютно без акценту, що відзначили фахівці.

Під час дійства промови ерзянською дублювалися україн-ською. І навпаки. Боляєня Сірєся тепло вітали відомі полі-тики і громадські діячі. Серед них — Ганна Гопко, Соломія Бобровська, муфтій Духовного управління мусульман України Саїд Ісмагілов, представник Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Барієв та багато інших. Останній навів приклад із самоспаленням кримського татарина Муси Мамута.

Мабуть, не у мене одного з’явилася думка: засуджують Росію, але ж на той час Крим де-юре був українським! Отже, частина вини лежить на українцях? Це ми винні, бо готові десятиліттями жити у такій державі, яка не завжди контролює свої околиці.

І тут уже бачиться пряма аналогія з Одесою. Юридично Одеса — українська, а фактично... не зовсім. Чималий її сегмент є майже гармонійною частиною «русского мира». Нещодавно знайомий розповідав мені про реакцію одесита на його футболку. Йшов він по Дерибасівській і раптом чує: «Сними вот это!». Якесь мурло безцеремонно тикає пальцем на футболку приятеля з написом «Київ». Уявляєте? Уже й Київ не можна... А що було б, якби там був напис «Україна — понад усе» або «Дякую тобі, Боже, що я не москаль»?

В інших регіонах таке носити можна, а в Одесі — чомусь ні. Це я до того, що наша Україна є дуже різноманітною. І, принаймні для її великої частини (включаючи й Одещину), татарські, удмуртські та ерзянські новини є дуже актуальними.

Нещодавно татарський активіст Алмаз Імамов звернувся в прокуратуру Республіки Татарстан з вимогою притягнути до відповідальності академіка Валерія Тишкова за статтю в газеті «Известия». Науковець писав, що всі мови Росії рівноправні, але... вони не можуть бути рівними за своїм статусом і використанням. Як це нагадує тезу однієї з’яничареної одеситки: «Если одессит, то только на русском! Одесса — многонациональный город, тут все языки в почете, но главный — русский». Така ж шовіністична маячня, як і у випадку з Тишковим. Стовідсотковий збіг! Важко до цього звикнути, бо, скажімо, той же Геббельс у гітлерівській Німеччині був прямішим і говорив без викрутасів.

Отже, нам має бути цікаво. Бо розпочалася нова смуга угро-фінського спротиву. Ми звикли думати про дрімаючі «вулкани» — Кавказ і Татарстан. А, виявляється, народам Волзько-Уральського регіону також допекло. Тож вивчаймо й аналізуймо. Нас туди уже давно прагнуть затягнути. Тому варто знати, із чим доведеться зіткнутися. Чи не доведеться забувати про українську «вольницю»? Чи не стане й у нас через кілька десятиліть настільки ж задушливо, як у нинішній Удмуртії?

Приклад жертовності удмурта Альберта Разіна та українців Василя Макуха й Олекси Гірника знову може стати актуальним для патріотів. Це буде боротьба у важких умовах, коли амбіції імперії постійно зростають, а її вплив на сусідів щодалі посилюється. Буде непросто й, принаймні, ерзянські лідери про це знають. Але Росія не залишає їм вибору... До речі, нам, українцям, теж. Щоб вистояти, потрібна консолідація.