До цьогорічного Дня Незалежності Президент України присвоїв 28-й окремій механізованій бригаді, що базується в смт Чорноморське, неподалік Одеси, ім’я Лицарів Зимового походу.

25 жовтня сповниться 98 років початку Другого зимового походу загонів Армії Української Народної Республіки, який мав за мету об’єднання селянського протестного руху та підняття загального антибільшовицького повстання задля відновлення української державності. Він став останньою спробою збройних сил УНР відновити незалежність України.

Після мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року в Ризі між РСФРР та Польщею, українська армія не мала права перебувати на польських теренах. Це змушувало керівництво УНР переходити до повстанських методів боротьби за державність. З цією метою при Головній команді військ УНР був створений Повстансько-партизанський штаб на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником, діяльність якого проходила у тісній взаємодії з польським Генеральним штабом. Початок повстання планувався на 1 травня, але затримка польської сторони з видачею повстанцям зброї змусила кілька разів відкладати виступ. Попри підтримку ідеї боротьби, Річ Посполита вкрай незадовільно поставилася до забезпечення учасників походу зброєю та амуніцією.

Тим часом розмах селянського повстанського руху, збройного опору політиці «воєнного комунізму» в Україні, йшов на спад. Упродовж літа чекістам вдалося пригасити осередки цього спротиву. Масштабна підготовча робота та відтермінування початку походу шкодили його конспірації. Про приготування знали як широкі українські еміграційні кола, так і більшовицькі агенти.

23 жовтня 1921 року Симон Петлюра призначив командувачем Повстанської армії Юрія Тютюнника, начальником Генштабу став полковник Юрій Отмарштайн. З інтернованих у таборах Польщі українських військ було сформоване з’єднання із трьох груп: Волинської — на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником у складі 879 осіб, Подільської — на чолі з підполковником Михайлом Палієм (згодом — полковником Сергієм Чорним) у складі 374 осіб та Бессарабської — на чолі з генерал-хорунжим Андрієм Гулим-Гуленком чисельністю близько 300 осіб.

За планом, Бессарабська група розпочинала відволікаючі бойові дії в напрямку Тирасполь-Одеса з поширенням на південний захід України, Подільська — діяла на Поділлі, а потім у трикутнику Житомир-Коростень-залізнична станція Тетерів мала об’є-днатися з головними силами Волинської групи, яка наступала через Волинь на Київ.

24 жовтня Юрій Тютюнник віддав наказ про оголошення повстання.

Подільська група вийшла в рейд 25 жовтня з містечка Гусятин. Розгромивши кілька червоноармійських кавалерійських частин, вона вже кінно дійшла в район Бородянки на Київщині. Не з’єднавшись з головними силами, повернула на захід і 29 листопада перейшла польський кордон.

Беcсарабська група запізнилася з виступом й одразу після переходу кордону, зустрінута загонами Червоної армії, була змушена повернутися на територію Румунії, а відтак не виконала покладене на неї завдання.

Головна група — Волинська — вирушила в похід 4 листопада і через три дні здобула на короткий час містечко Коростень. Під натиском переважаючих сил ворога змушена була відступити на північ від Коростеня на Київщину. Мобільність групи ускладнювалася великим обозом, значною кількістю поранених та обморожених, глибокими снігами, постійним веденням ар’єргардних боїв. Більшовицьке командування кинуло проти неї двотисячну дивізію Г. Котовського, якій вдалося блокувати шлях рейду. Втративши надію з’єднатися з Подільською групою і виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, Ю. Тютюнник вирішив повернути назад, до кордону.

Оточені кіннотою Котовського, 17 листопада повстанці прийняли останній бій біля с. Малі Миньки на Житомирщині, де частина з них загинула (до 400 вояків), а частина (500) — потрапила в полон. З останніх було відокремлено 83 старшин, яких відправили на слідство у Київ. Кілька десятків вояків УНР загинули у полоні. Решту — 360 полонених старшин і козаків Армії УНР — після суду перевели до церкви у с. Базар (нині село Народицького району Житомирської області). Тут їх усіх за рішенням «надзвичайної п’ятірки» протягом 21—23 листопада розстріляли у ямах, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і згодом поховали біля церкви. Ніхто з них не скористався пропозицією перейти на бік Червоної армії.

Згідно з анкетами розстріляних, 85,88% з них становили українці, 9,41% — росіяни, 1,47%, — поляки, 1,18% — білоруси та євреї, 0,59% — німці. Лише штабній групі з частиною поранених загальною чисельністю до 100 осіб вдалося відірватися від переслідування й 20 листопада перейти польський кордон. Відтак похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Спроба підняти загальноукраїнське збройне повстання задля повалення окупаційного режиму закінчилася невдачею.

Похід, названий, за аналогією з Першим, Другим зимовим походом (інші назви — Листопадовий рейд та Льодовий похід), став останньою спробою Армії УНР відновити державність і фактично завершив Українську революцію 1917—1921 років.

Слід зазначити, що серед учасників цього походу, які загинули під Базаром, було щонайменше одинадцятеро уродженців Одещини (на той час вона поділялася на три губернії: Херсонську, Подільську та Бессарабську). Нижче наводимо їхні імена, дати та місця народження, сподіваючись на те, що мешканці названих міст та сіл долучаться до пошукової діяльності задля увічнення пам’яті про полеглих героїв. Ця інформація почерпнута з книжки Романа Коваля «Рейд у вічність». (До речі, командувач Бессарабської групи генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко в 1907 році закінчив Рішельєвську гімназію в Одесі).

Ось вони, ці одинадцятеро героїв — наших земляків, закатованих під Базаром:

Іваненко Яків Захарович, 9 січня 1892 р., м. Одеса, закінчив народне училище;

Старенький Яків Ничипорович, 20 жовтня 1896 р., с. Баговиця, навчався в 2-й Одеській гімназії та 2-й Одеській школі прапорщиків;

Лісовський Олександр Григорович, 1894 р., м. Одеса;

Гуденко Петро Спиридонович, 29 жовтня 1896 р. с. Ташлик Аккерманського повіту Бессарабської губернії;

Кузьмін Яків Васильович, 10 квітня 1899 р., с. Василівка Ананьївського повіту;

Борденюк Олександр Миколайович, 15 березня 1899 р., с. Пари Ананьївського повіту;

Марков Володимир Михайлович, 17 квітня 1900 р., Саврань Балтського повіту Подільської губернії;

Усик (Вусик) Автоном Максимович, 1896 р., с. Молдавка, Липовецька волость Балтського повіту;

Уланів Олександр Володимирович, 1901 р., с. Бандурів Балтського повіту;

Олениченко Василь Дмитрович, 1899 р., Одеський повіт;

Піщанський Тарас Якович, 1901 р., Балтський повіт.

Прикро, але необхідно згадати й головного виконавця злочину під Базаром, також нашого земляка, якого в часи радянської окупації підносили як героя, талановитого воєначальника. Його іменем називались вулиці, міста, про нього знімали фільми, писали книжки. Це — військовий і карний злочинець Григорій Іванович Котовський, чиїм ім’ям дотепер, попри закон про декомунізацію, багато хто називає найбільший житловий масив Одеси. За його особистим розпорядженням усіх полонених, які під час допитів відповідали українською мовою, було розстріляно.