Чи часто навідуєтеся у рідні місця, де пройшло ваше дитинство, починалася юність? Певно, не кожному це вдається. Багатьох пригальмовують вік чи недуги, віддаль, яка за нинішніх статків обходиться у відчутну копієчку. Та хіба мало ще інших причин?

А от для мене такі щорічні відвідини є обов’язковими. Ото на початку вересня і лаштуємося з братом на його автівці в ту дорогу. І так уже не один десяток літ. У нестримному чеканні домовлених і несподіваних зустрічей з ріднею, давніми друзями, знайомими, в передчутті лісових походів по гриби, вичікування з вудкою на копанках в очеретах можливого улову. Звісно, знову начуєшся різної всячини, більше — про негаразди. Молодь села не тримається, бо з роботою сутужно, а до столиці рукою подати, де робота завжди знайдеться. І крадії не переводяться, особливо вишукуючи повсюди металобрухт, і пияки псують нормальним людям життя. Запущені хати, садиби, городи печалять око. Їх немало. Батьки померли, а діточки й онуки від обійсть та землі не відмовляються, але довели все до гнітючої руїни. А хіба то діло, що селяни не тримають корів — нема випасів, ніде надбати сіна…

Та що це я завела про сумне, неприємне? Чи не краще насамперед сказати, скільки у великому селі Семиполки, що у Броварському районі на Київщині, з’явилося гарних, вишуканих будиночків, садиб, зведених та обставлених за останнім словом сільського й дачного дизайну. Тут і давні односельці, й приїжджі змагаються у старанні, майстерності. Й вулиці впорядкованіші, ніж раніше, чимало добре освітлених. А яка цікавість у багатьох до минувшини нашого давнього козацького села! Скажімо, місцева вчителька-пенсіонерка Ніна Косенко взялася дослідити походження довколишніх назв, історії легенд, прізвищ і прізвиськ тутешніх жителів, зібрати оповідки, спогади старожилів. А місцевий же краєзнавець Володимир Гузій не одну вже книжку видав про минувшину Семиполок і найближчих поселень.

До цього додав при зустрічі позитиву і мій давній приятель, колишній директор школи, поет Володимир Москвич, який оспі-вав чи не кожну вулицю, кожен куточок села. Запропонував зайти до сільської бібліотеки. Мабуть, хотів похвалитися стендом, де виставлені його поетичні збірки. Просторе, світле, чисте приміщення. Приємно було почути, що господарює тут молода бібліотекарка Наталя — дочка мого однокласника Василя Скоби, на жаль, давно покійного. Скрізь у неї порядок, усе зі смаком оформлено. Одразу привертає увагу розміщена на стіні експозиція — кілька десятків картин місцевого аматора, за фахом архітектора Володимира Малія. Роботи цікаві — різні за жанром, технікою письма, відчувається рука майстра. Влаштував чоловік виставку, а потім подарував полотна селу.

Знайшла тут і сюрприз для себе — побачила на окремому стенді мою скромну роботу. На прохання семиполківських краєзнавців два роки тому написала про свою давню найдовшу у селі вулицю нарис «Вони жили на Уланській…». Про тих, кого знала, кого пам’ятаю, старалася передати їхні характери в історіях і деталях, вчинках, притаманних звичках. Потішило, що не байдуже сприйняли той нарис земляки.

Пригадую, не раз сперечалася з Володимиром Москвичом про невдалий, як на мене, вибір місця для будівництва приміщень сільради, будинку культури, церкви. Місцеві керівники тоді, очевидно, перебували в полоні показухи: аякже, поруч простягся автобан Одеса—С. Петербург — нехай усі бачать. Але чи зручно це для жителів величезного села? Спробуйте дістатися сюди з кутка Василенківки, околиць Остерського шляху, що за кілька кілометрів? Хіба не краще було знайти рівновіддалене місце десь у центрі Семиполок, а не на цьому вічному болоті Пилявці, біля напруженої, небезпечної автотраси?..

Та цього разу мій приятель, змовницьки на мене глянувши, запитав:

— А ти давно ловила рибу на болоті біля сільради?

— Років зо два тому, — відповідаю.

— Тоді ходімо, якщо ти тут.

Що вам сказати? Побачила чимале кругле розчищене озерце з чистою водою, довкола викорчувані вічні непрохідні зарості. Береги поки що невпорядковані. Задумано влаштувати тут зону відпочинку для моїх односельців. А піклується про це… ні, не місцеве керівництво. То щирий порух душі нашого нового жителя, який узявся все це зробити з власної ініціативи і власним коштом. Купив поруч напівзруйновану хатинку, впорядкував її, й тепер радує око цей чепурний будиночок, а поруч — ця капітально розчищена водойма. Необхідну техніку залучив, всі роботи організував.

То хто ж цей щедрий благодійник? Дозвольте про нього розповісти трохи більше.

Це аж ніяк не простий чоловік. Справжня легенда. Його знає вся країна, і не тільки. Людина залізної волі. Параолімпієць з плавання, який досяг у спорті світових рекордів… Утім, це пізніше він здобув ту гучну славу. А тоді, в далекому 1995-у, 16-річний школяр із Броварів, займаючись плаванням, отримав тяжку травму шийних хребців. Після тривалих операцій — остаточний вирок: параліч двох третин тіла, інвалід першої групи. Жорстоко і страшно…

Здаватися, впадати у розпач? Нізащо! Й почався у хлопця найскладніший марафон за рух і нормальне життя. Тренування, тренування і ще раз тренування, часом до нестями. Долаючи біль, знесилений, але з вірою в обов’язкову перемогу.

Й ось результат. Олег Іваненко став великим спортсменом. Йому належить світовий рекорд з плавання стилем батерфляй на 50 метрів без єдиного вдиху (2007-й). Позаторік установив світовий рекорд, здолавши трьох-етапну дистанцію «Iron Man» («Залізна людина») довжиною 225 кілометрів за 35 годин, працюючи біцепсами, кистями рук і головою. Торік — черговий рекорд: переплив Босфор (6,5 кілометра) за одну годину 51 хвилину. До речі, це його особистий рекорд, досягнутий зусиллями однієї руки та біцепса, не зупиняючись. А зовсім недавно, на початку серпня, переплив Ла-Манш. Мав це зробити у найвужчому між берегами Франції та Великобританії місці (32 кілометри) за 24 години. Але через сильний вітер і потужну течію сміливого плавця віднесло до берегів Нідерландів, тож подолав 63 кілометри за 18 годин.

Не спортом єдиним живе Олег. Успішно закінчив Київський національний економічний університет, став юристом у галузі економіки, і нині є одним з кращих нотаріусів у Броварах. Був депутатом міської та обласної рад. Меценат багатьох турнірів і змагань, очолює організацію, що об’єднує людей з ураженням опорно-рухового апарату. До того ж — лауреат премії «Гордість країни». Ось хто приєднався до моїх земляків!..

Їздимо ми на малу батьківщину ще й тому, щоб вклонитися пам’яті батьків, інших родичів та друзів. На нашому Василенків-ському кладовищі (а їх у селі три) помічаю свіжі могили зі знайомими іменами. Світла вам пам’ять. Постояли біля місця вічного спочинку батьків, поклали квіти і гілочки калини. «І ліс шумить, і сонце світить, лиш найрідніших, вас нема…». Не щезає за вами туга, рідні.

Виходячи з цвинтаря, пошкодували, що не взяли із собою якусь посудину, щоб поставити квіти у воду, бо ж побачили обнову — обладнану артезіанську свердловину. Як з’ясували у родичів, знову «народна ініціатива». Подбала одна з нащадків Андрія Левченка, який тут покоїться. Теж своїм коштом. Спасибі, добра людино.

Після цієї поїздки до рідних місць відчутно потепліло на душі. Порадувало, що у селі з’явилися ці чудові острівки благочинності, на жаль, тривалий час призабутої. А це ж з давніх-давен притаманна нам, українцям, риса й одна з неодмінних складових високої моральності. Підтримати, підсобити в скруту, виручити, поділитися, відчайдушно взяти на себе відповідальність, аби вирішити якусь конче потрібну велику справу, за яку ніхто не береться. Відроджуємо!

Усе те, звісно, не заради власної втіхи чи слави. Втім, зрештою, а чому би й ні? Гріха якогось в тім не бачу. Хіба ж не хочеться, щоб вас згадували, пам’ятали, казали: ось народився, жив у селі такий чоловік і добрий слід для громади по собі залишив? Пишатимуться цим і ваші нащадки. Таку нагороду з якою ще можна зрівняти?!

Одеса — с. Семиполки на Київщині — Одеса.