«Ото вже як чоловік спантеличиться, то помилка за помилку так і чіпляються!» (Михайло Кропивницький). Наведемо тут приклад політичної розгубленості чиновників у сусідньому панстві.

Згідно з твердженнями кормчого цього панства, російський і український народи — братні, ба навіть більше: вони — один народ. Якщо це так, то «чуття єдиної родини» мало би знаходити своє повсякденне підтвердження, чого, звісно, давно нема. Навпаки, російській телерадіоефір, російські журналісти і літератори ведуть несамовиту пропаганду проти всієї України й українського народу. Прикметно, що єдина на всю РФ Бібліотека української літератури, яка була відкрита у Москві після 15 років наполегливих прохань і поневірянь, знову закрита, її фонди практично знищені, а рештки їх переміщені в Бібліотеку іноземної літератури. Тож чи не свідчить цей факт, що для росіян українська література, а відтак і народ, — іноземці та інородці? Звідки така двоїстість свідомості — говориться одне, а твориться протилежне?

У сучасній Україні художня література не належить до предметів загальнонаціонального інтересу. Якщо б не згадувати днів проведення книжкових ярмарків у Києві чи у Львові, то на вулицях і будівлях українських міст навряд чи можна побачити рекламу книги, або бодай зустріти дороговказ до місцевої книгарні чи бібліотеки як осередків культури. Читання книг потіснене телебаченням з його часто примітивним продуктом — містечковим гумором, кулінарними рецептами та мелодрамами. Героями часу молодого покоління стали герої телеекрану: футболісти, легкоатлети, боксери, а ще — завсідники різних телешоу або герої фантастичних серіалів, при тому, що глядачі знають виконавця ролі героя, але не знають його творця, знають, що вулиця чи місто названі на честь відомого письменника, але рідко знають, чому він вшанований. Себто, якщо б шукати в українській літературі щось шкідливе для будь-якого росіянина, його в українській літературі нема. Література для українців — це переважно предмет освіти народу, організації дозвілля і задоволення культурних потреб. Не інакше й у РФ, народ якої ретельно оберігається від чужоземних впливів.

А проте, українська література, особливо поезія, в Україні залишається опорою духовності народу, виховання дітей і молоді; письменники служать моральними авторитетами суспільства, володарями народних дум. Сучасні техніка і технології вносять свої корективи в життя, в літературу і вимагають змін у літературній освіті.

Думається, що у наш час, поряд з вивченням національної та іноземної літературної класики, школярі повинні краще знати літературу, образотворче мистецтво, кінематографію, створені видатними українцями, які жили чи проживають в інших країнах світу й писали іншими мовами: М. Гоголя, А. Чехова, В. Короленка, Павла Целана (Paul Celan) з Чернівців, віденця Андреаса Окопенка (Andreas Okopenko) та інших. Що для нас важливо у творчості, скажімо, Павла Целана? Насамперед — це бачення поетом картин і звуків світу на його шляху з Буковини в Париж через світ концентраційного табору. Свій поетично-протокольний внесок у поезію Австрії зробив Андреас Окопенко, лірика якого майже фотографічна. Недарма, наприклад, літературний трикутник Чернівці — Львів — Відень у самій Австрії розглядався як модель і копія світового літературного процесу, як про цей феномен написав Герхард Фріч у книзі «Bestandaufnahme Оsterreich» («Forum» Verlag 1963). А скільки одеситів творили і творять в інших країнах світу на ниві літератури, музики, театру, кіномистецтва! Чи використовується в Україні потенціал їхньої творчості? І як може така література нашкодити росіянам?

У той же час уже в роки незалежності України україн-ська література, як і українська наука, дуже заборгували перед українським суспільством: у літературі, в науці, в кіномистецтві не знайшла належного висвітлення тема геноциду українців у роки голодоморів і репресій, окремо — супроти українського народу. Як це не дивно, але в європейських країнах нема правдивої картини заподіяних проти українського народу злочинів. У РФ така література заборонена. Поодинокі книги про злочини тоталітарного режиму проти України та українського народу й стали причиною знищення Бібліотеки української літератури в Москві. Зате величезними накладами в книжкову торгівлю і бібліотеки надходять книги антиукраїнського змісту. І все ото — у супроводі дзвонів у храмах під куполом РПЦ. В Україні такі книги оголошуються як небажані, що цілком зрозуміло. Але ж в Україні ніхто й ніколи не знищував бібліотек через одну-дві книжки, які комусь не сподобалися.