ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ У ПОЕМІ ГАЛИНИ МОГИЛЬНИЦЬКОЇ «ЄЛИЗАВЕТА»

«Книга вчить, як на світі жить», — учили нас ще в початковій школі. В старших класах ми вчили про пізнавальне і виховне значення художніх творів.

Не знаю, чи ставить письменниця Галина Могильницька, пишучи свої твори, перед собою спеціальні пізнавальні чи виховні завдання, але читаючи її поеми, вміщені в книгу «Імена» (Київ: Український пріоритет, 2017. — С. 307.), неминуче відчуваєш, як стаєш багатшим і знаннями і почуттями.

Адже імена, що дали назви поемам, чи, правильніше сказати, життєві долі осіб, які залишили ці імена на сторінках літописів або в народній пам’яті, досі, якщо я не помиляюся, не привертали уваги наших письменників, як і події, середовище, звичаї та мораль, що формували ці долі.

Поема «Єлизавета» присвячена долі однієї з доньок Ярослава Мудрого, що була королевою двох північних країн: Норвегії, а потім — Данії. Якщо про її сестру Анну, королеву Франції, ми хоч щось десь у літературі, історичній чи художній, зустрічали, то про Єлизавету не читали нічого. Мабуть, поема Могильницької — це єдиний твір про цю історичну жіночу постать нашої давнини.

Поема переносить нас в ХІ століття на засніжені простори Скандинавії, в країну легендарних вікінгів, епоха яких скінчилася разом із загибеллю норвезького короля Гаральда Сміливого, чоловіка Єлизавети.

Авторка знайомить нас зі звичаями і віруваннями скандинавів якраз у період Рагнароку — процесу «зміни богів», коли християнство, запроваджене старшим братом Гаральда — королем Олафом І «менш ніж двадцять років тому», ще не закорінене, християнська мораль ще не стала мораллю суспільства, а віра в Білого Бога (як називали скандинави Ісуса Христа) існує поруч з вірою в грізного Одина і кровожерливого Тора.

Ми із здивуванням дізнаємося, що нинішня столиця Норвегії Осло була закладена Єлизаветиним мужем Гаральдом через три роки після їхнього шлюбу, а Гіта — перша дружина Єлизаветиного племінника — знаменитого Володимира Мономаха — була донькою Гарольда Годвінсона, у війні з яким і загинув Гаральд «простягнувши руку до англійської корони».

Багато цікавого дізнаємося, читаючи поему. Іноді від дечого аж мороз обсипає. Як, наприклад, від того, що норвезькі саги, складені варягами, які допомагали Ярославу Мудрому захопити Київ — княжий стіл, залишений Володимиром Великим Борису, а отже були свідками й учасниками тогочасних подій нашої історії, про вбивство Бориса і Гліба розповідають зовсім не те, що написали пізніші київські літописці, й «окаянним» може виявитися зовсім не Святополк... Так, багато в нашій історії сторінок, які, як казав В. Винниченко, «не можна читати без брому», як є їх до лиха і в історії кожного народу.

Але ж це — наша історія, яку ми — творці Української держави — повинні знати, бо недарма сказано: «хто нехтує минулим — не матиме майбутнього». І для нас, українців, чия історія вкрай сфальшована й сплюндрована імперською заполітизованою наукою, це застереження надзвичайно актуальне.

Імена... імена... — пише Г. Могильницька, —

В них провалля жаскі

Й духу злети найвищі,

Долі нашої сплутаний код

І заплутаний Мойрами шлях,

Де понині бреде,

Пам’ять роду згубивши,

І від того осліплий народ

По незрячих віках...

Повернути пам’ять народу, згадати цінності предків, завдяки яким давня держава наша була славна на всю Європу, осмислити власні вади, через які вона на довгі століття втратила і славу, і волю, і своє місце в історії, до якого ми повертаємося нині такими трудними й заплутаними шляхами — такий, на мою думку, глибинний сенс усіх трьох поем, що ввійшли до книжки Галини Могильницької.

Честь і гідність, вірність обраним життєвим пріоритетам, незрадливість і стійкість перед життєвими негодами, відповідальність за своє життя перед Богом і перед нащадками — це ті цінності, які передають нам через віки й роки героїні її поем. А ще — любов, велика, всеохопна, неподі-льна, якої, можливо, й нема в реальному житті, а є лише мрія, казка про неї, але

Казка манить, казка кличе

Дух людини до висот.

А без прагнення до них «люд ніколи не осягне ні висот, ні перемог». Прагнути ж можна тільки до того, у що віриш.

Духовно багата, романтична руська князівна, котра багато днів і років очікувала свого коханого вікінга Гаральда й щиро вірила в його таке ж світле й чисте кохання, вже обвінчавшись із ним і прибувши в чужу й сувору країну вікінгів, раптом дізнається, що її коханий має первістка-сина від іншої жінки, й у цій, щойно християнізованій, країні це вважається нормальним явищем.

Образа, біль, відчай охоплюють Єлизавету, її не втішають слова мудрого грека-ченця про «грішну плоть» і про те, що

З Торою на ложі

Згрішив король лиш плоттю, а душею

Не зрадив він! Лиш плоттю був із нею!

Вона твердо знає, що «людина в змислі Божім — цільна», а не розділена «на шматочки: оце — душа, це — плоть, це — дух, це — розум». Для неї «душа і плоть» — це неподільна єдність, бо

Душа без тіла — лиш мара прозора,

Плоть без душі — лиш нелюдь і потвора.

Щось подібне ми чуємо й із вуст Єлизаветиної бабусі Рогніди в попередній поемі, коли князь Володимир, уже одружений «грецьким шлюбом» із цесарівною Анною, приходить до неї по «крадене» щастя.

А як же душу, мов святошний пряник,

Ти б розділив? Чи всю б — отут лишив?

А як же там? Як жив би, мій коханий,

В отім житті новому — без душі?

Без неї ж тіло — лиш пусті хороми.

Сама ж душа — бездомне голуб’я...

Такої кари й ворогу тяжкому

В страшному сні не вигадала б я...

Цей перегук, який, безперечно, відображає авторське розуміння проблеми цілісності людини, є, мабуть, і поясненням ментального потягу українців до тілесної чистоти й зовнішньої краси, які відзначалися усіма, хто побував у наших краях, від Павла Алепського — й до шовіністично налаштованого до України Віссаріона Бєлінського, та й те, що поміж українськими святими немає жодного, хто «служив би Богу», цілодобово сидячи на мурашниках, аби мурахи поїдали його плоть, або в люті морози бігав по вулицях голим та босим, «умерщляючи» тіло.

Ні про менталітет українців, ні про український святих у поемі, звичайно, не говориться. Це думки, які з’явилися у мене як читача в процесі читання тексту. І те, що тексти Могильницької іноді заставляють задуматись над проблемами, які лежать поза межами написаного, свідчить про їхню змістову наповненість і глибину.

...А героїня поеми, переконавшись, що в суворому світі, який її оточує, поняття любові, вірності, гідності й честі ще не набули того змісту і значення, які мають для неї, заставляє себе заховати свій біль і відчай на дні своєї «захололої» душі, щоб у пам’яті нащадків залишилася світла казка «про любов святу королевича й князівни», щоб люди вірили в існування високих і світлих почуттів: краси, правди, великої і вічної любові, які

Усім, хто здатний в них повірить,

Дають снагу супроти бід

І силу честю душу мірять

І світлом сповнювати світ.

Щоб вічно в грішнім світі білім,

Де поспіль зло ужинок жне,

Не мерзли душі, а горіли

Любові праведним вогнем.

Цим «праведним вогнем любові» пронизана вся поема, та й уся книжка «Імена». Любові великої, всеохопної, що не чекає взаємності чи віддяки за неї, яка «сама в собі таїть і радість, і добро, і щастя». Яка за всіх життєвих штормів і незгод допомагає вистояти, не загубивши свою гідність і честь, у «жахній темряві уберегти від здичавіння» власну душу, яка є запорукою перемоги добра в цьому, далеко не досконалому світі.

Недаремно після всіх утрат і розчарувань, які огорнули її душу «холодною габою», Єлісіф і наприкінці життя зненацька відчувала,

Що ще живе, що любить і бажає

Добра цьому засніженому краю,

Й Русі далекій,

І усьому світу,

Де птах щебече і сміються діти,

Де ріки плинуть і вирує море,

Де сплетене в одно і щастя, й горе,

Де ходять поруч і любов, і зрада,

Олжа і хижість, милосердя й правда,

І де добро повік непереможне,

Якщо людська душа — душа щокожна

Почує вічний Господа глагол:

«Аз — єсьм Любов»!

Далеко від рідної землі, будучи королевою «країв північних», Єлизавета не перестає вболівати за Батьківщину. Русь — «полудневий Гардарік» («Країна городів»), як називали Русь скандинави, — постійно присутня у її спогадах і серці. Навіть під час коронації, намагаючись за символі-чними кольорами убранства гостей визначити, «хто із яких прибув країв», вона фіксує увагу на подібності кольорової символіки Швеції і своєї Батьківщини:

У шведів маминих — подібно як у Русі:

Немов букет, в якому так злилися красно

Творцем поєднані навік,

І хлібна нива, й сонце ясне,

Й небес блакить, і води рік.

Що верх, що низ — у Божім світі

Одне єднання кольорів:

Там — сонця золота в блакиті,

Тут — рік блакить і злото нив...

Отже, якщо йти за міркуваннями Єлизавети, то символіку нашого Державного прапора слід трактувати як Космічну єдність, гармонію Землі і Неба, бо жовтий і блакитний кольори однаковою мірою символізують і «верх і низ» — і небо, і землю.

Трагедія, якою стала для королеви загибель її коханого мужа, поглиблюється звістками із Русі, яку в цей час «стрясають набіги степняків, усобиці й кот?ри між ріднею», що «вкривають землю Руську руським тілом» і назавжди закривають для неї шлях повернення у рідний край, «потоптаний захланними братами».

Велика Русь! Країна городів,

У всіх краях шанована і знана!

Хто кинув нерість між твоїх синів,

Що ятриться, як невигойна рана?!

На це розпачливе питання відповідь дає авторка, навчена історичним досвідом століть і гіркою сучасністю:

Ніхто, Єлизавето, не кидав.

Все — беззаконня, заздрість і захлання.

Це потім пхати ніс до руських справ

Почнуть чужинці... Доки у кайдани

Твій неспасенний край не закують,

Де владоможці дбають лиш про себе,

Де лиш Мамоні шану воздають,

Забувши честь і гідність, Рай і небо.

А хто Мамоні молиться — того

Й за гріш поламаний купить — немудре діло...

Чи потрібен коментар до цих рядків? Чи кожен, порівнявши прадавні біди нашої землі із сучасними, сам легко назве і захланних владоможців, що, молячись Мамоні, довели нашу Русь-Україну до того, що в наші справи знову «впхав ніс» чужинець зі своїми «градами», «буками» і «калашниковими»?

Дуже повчально звучать і слова Єлизаветиної служниці Сельми, яка пояснює юній королеві, що таке Рогнарок:

Це богів старих погибель,

Коли світ неначе дибом

Вмить стає. І все довкола,

Що святим здавалось вчора,

Все, — приречене на смерть —

П?да в прірву шкереберть.

Це нам відоме. Наш народ пережив не один Рогнарок, хоч і не знав, мабуть, що то так називається. Найстрашнішим для долі України він був, мабуть, у 1918—1921 роках, коли на зміну «несуворим і незлим» богам прийшли люті й кровожерливі: з масовими розстрілами, Соловками, гулагами і голодоморами. Зовсім недавно вони «впали в прірву шкереберть», але туга за тими кровавими богами ще з багатьох душ, звиклих до плазування і подачок за них, і досі не вивітрилося. Це знову дозволило чужинцям «пхати ніс до наших справ». Але повороту старим облудним «богам» уже не буде, бо Україна, хоч і важко й невпевнено, творить новий світ і нове, вільне життя в ньому, де кати народу не стоятимуть на п’єдесталах для поклоніння.

Але, здається, та норвезька Сельма казала щось Єлизаветі й про кінець старого і творіння нового світу, і то — щось таке, що нібито й нас знову стосується… Ось:

В муках світ старий конає.

Все, що потім має бути,

Теж приходить в муках лютих,

Бо ж і крихітну дитинку

В муках родить кожна жінка…

Скільки ж мук перетерпіти

Слід, щоб новий світ створити!..

То чи не пора й нам усім, а в першу чергу — тим, хто сидить значно вище нас, подумати про те, що творення нового світу (якщо ми справді хочемо створити його!) — не час для розкошів, палаців із подушками, розшитими діамантами, й «золотих батонів», і що «терпіти муки», «затягуючи пояси», мають не тільки мільйони, які звуться гучним і високим іменем «народ», а й ті, хто так охоче й, здебільшого, так безвідповідально бере на себе роль очільників цього процесу творення нового світу.

Багато почуттів і думок викликає книжка Галини Могильницької. Дуже містке і глибоке її поетичне слово. Чи достукається ж воно до наших сердець? Чи знайде відгук і в наших, таких «заморожених» і зневірених, душах? А треба було б. Бо «історія, — як писала в котрійсь із своїх книжок наша авторка, — сувора вчителька, яка тяжко карає тих, хто не хоче вчити її уроків».

Микола ТАРНАВСЬКИЙ, кандидат економічних наук.