З великим інтересом прочитав з друзями статтю Інни Якименко «Замість розважання — велике прибирання» («Чорноморка» від 28 вересня). Привернув нашу увагу й надихнув уже початок матеріалу: «Відбувся черговий етап природоохоронної акції «Я прибрав — твоя черга». Подібні заходи вже пройшли у Києві, Кривому Розі, Дніпрі та інших містах...». Саме ця обставина, тобто широка географія екологічних ініціатив, додає оптимізму. Адже лише разом, потужними всеукраїнськими зусиллями, можна змінити ситуацію на краще.

У жовтні 2017 року автора цих рядків запросили на конференцію у середню школу №20 міста Слов’янська. Йшлося про наші ріки в народознавчому контексті. Тоді, в процесі спілкування, народилася цікава ідея: а що як поєднати зусилля народо-знавців із зусиллями екологів та педагогів? У нас бо ж є дуже багато народних пісень, де згадується та чи інша українська річка. Де про них можна дізнатися? Звичайно ж, у школі. З плином часу засвоєна в шкільні роки інформація мотивуватиме молодь. Але щоб рятувати ріки, потрібні ще й знання. Певна річ, тут не обійтися без фахівців-екологів. Треба якнайширше залучати дітей, але неодмінно з участю старших.

Пригадую, мовилося тоді про активне прибирання русел рік. Утім, дехто з учасників конференції наполягав саме на патрулюванні. Ці люди точно виступили б проти гасла «Я прибрав — твоя черга». Майже не сумніваюся, що відстоювали б інше: «Я патрулював — твоя черга». Бо докорінно неправильно, коли одні відпочивають і смітять, а інші потім за ними прибирають. Хто смітить, той повинен з власної кишені оплачувати роботу ентузіастів. За вчинену шкоду у великих масштабах — конфіскація майна. За меншу — чималі штрафи.

Звучить гарно, революційно, але на практиці такий підхід дуже важко забезпечити. Адже доведеться об’єднуватися на громадських засадах й екологам, й освітянам, і юристам, та ще й силовиків час від часу підключати. А кожен очільник поліції, скоріш за все, скаже: «У нас море важливих справ, нам поки що не до патрулювання…». Тому й пущено все на самоплив. Воюють, хто як може.

Не здивувався, коли на березі пересихаючої влітку річечки Сарати (це південь Одеської області) помітив грізне оголошення: «Выбросишь бутылку — уберешь все». А в обмілілому руслі й справді було дуже багато пластикових пляшок. Очевидно, під час весняних повеней їх зносить у долину, а коли влітку вода висихає, то враження від річечки стає геть сумним...

Подібне бачив і на Закарпатті — в долині Тиси. Часто її береги укріплюють металевою сіткою, за яку масово (!) чіпляються пляшки. Прибирати такі штучні затори надзвичайно важко. Тому й кажу: краще зосередити зусилля на патрулюванні й просвітницькій роботі. Бо проблему породжує, м’яко кажучи, не надто високий рівень екологічної свідомості населення. І природа вже не витримує... Про це й Інна Якименко з тривогою пише: «Дністровський лиман — найбільший в Україні. У нього впадає велика водна артерія Дністер, яка бере початок у Карпатах і протікає через кілька областей України та Молдову. На своєму шляху вона збирає величезну кількість сміття і несе його у лиман...».

Хіба це не залізний аргумент на користь об’єднання зусиль патріотів з різних регіонів?

Я вище навів приклади із болгарського села Зоря, через яке протікає Сарата, та із Закарпаття. Але подібне можна побачити чи не в будь-якому районі Львівщини, Волині, Рівненщини... Інколи вже й до лайки доходить: «Щоб ти, бидло, здохло і наша земля стала чистою!». І хоча наразі переважають м’якші варіанти, які знаємо ще зі школи: «Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять», дедалі частіше друкуються на принтері й такі ось категоричні листівки: «Не будь биком — прибери за собою!». Може, це й добре, що так радикально підходять до справи на Львівщині, бо на теренах Одещини вже мало що можна змінити. Ця область — приморська й низинна, тому вона є заручником ситуації. Можна лише констатувати факти і писати узагальнено: «Дністер є джерелом питного водопостачання для понад мільйона жителів Одещини. Протікаючи територією семи областей України і Молдови, він приносить нам усе сміття, починаючи від верхів’їв. Це, перш за все, загрожує здоров’ю людей, а по-друге, шкодить самій річці, лиману, морю... Найбільше ж потерпають малі річки, які взагалі можуть зникнути...». Це я взяв зі згаданої статті Інни Якименко. Тому ті галичани, які переймаються Дністром, є природними союзниками одеситів. Зрештою, союзників треба шукати скрізь.

Цікаву інформацію знайшов на сайті Державного агентства водних ресурсів: «Голова громадської ради при Держводагентстві Лілія Гричулевич повідомляє, що Держводагентство розробило проєкт указу Президента України «Про відзначення Днів річок», який дасть можливість відзначати дні річок на загальнодержавному рівні».

Ну, це вже крок уперед. Такі поштовхи з боку фахівців суспільству дуже потрібні. Якраз вони і посприяють об’єднанню. Читаю ще: «Віктор Антоненко, голова ГО «Сіверський Донець — відродження», говорив про необхідність залучення до охорони водних ресурсів широких верств населення, інформував про діяльність очолюваної ним громадської організації. Я добре пам’ятаю Віктора Єгоровича по тій зустрічі у Слов’янську в жовтні 2017 року. Тоді він дуже сподобався усім педагогам. І тепер я радів, читаючи: «Керівництво Держводагентства відзначило Віктора Антоненка «водним Оскаром» за особистий багаторічний внесок в екологічне оздоровлення річок східної України».

Поки у нас все тримається на ентузіастах, такі символічні нагороди окрилюють інших активістів. Але якими б приємними не були відзнаки, вони ніяк не замінять титанічної, системної роботи з населенням.