Відомий російський політолог і журналіст Євген Кисельов, який нині мешкає в Києві, у великому інтерв’ю на каналі «Цензор.НЕТ» сказав, що «відсутність інтересу до подій у Росії — це велике слабке місце в українській журналістиці».

ПРО КОРІННЯ ТА ВІТТЯ

З думкою Кисельова можна погодитися на сто відсотків. Навіть на сто п’ятдесят. Бо інтерес для нас становлять не тільки поточні події в Російській Федерації, яка вже шість років веде проти України агресивну війну, а й сюжети більш як двадцятирічної давності. А саме історія захоплення влади чекістами. Виникнення того, що називають зараз путінським режимом.

Коріння другого пришестя російського авторитаризму проростають, звичайно, з радянської влади, але політична конструкція зміцніла на наших очах при пізньому Єльцині і ранньому Путіні. Особливо повчальна історія зміцнення влади колишнього підполковника КДБ і формування монобільшості у Державній Думі.

До того на рубежі тисячоліть у російській державі панував майже такий же безлад (іноді його називають демократією), як у сучасній Україні. Вибори, при всіх фальсифікаціях, ще не стали декорацією, у парламенті без компромісів з політичними партіями неможливо було провести потрібну кандидатуру на посаду глави уряду, олігархи почувалися господарями у Кремлі. На околиці виникла ворожа, фактично незалежна, республіка Ічкерія.

І все ж своєрідна демократія в російській державі зберігалася, а єдиним чужорідним тілом виявилося у ній ФСБ, Луб’янка, величезна структура, фактично «заморожена» на початку 1990-х, із сотнями тисяч добре навчених співробітників, які десять років сиділи без застосування своїх специфічних навичок. Але коли Єльцин через хворобу не зміг виконувати функції президента, для чекістів справа знайшлася. Навіть не одна, а цілих дві справи.

Першою стала класична спец-операція з метою надути бульбашку влади, показати необхідність сильної руки в умовах зростаючого внутрішнього тероризму і зовнішньої загрози. Вибухи будинків у Москві і друга чеченська війна (те й інше не без підстав вважають спільними провокаціями Кремля і Луб’я-нки) виявилися необхідними інструментами для побудови майбутнього режиму. Але недостатніми.

Під масштабний криміналітет необхідно було підвести полі-тичний фундамент. І його змонтували з різних організацій як партію «Єдина Росія». Фокус полягав у тім, що хаотичний і багато в чому непередбачуваний виборчий процес у величезній країні взяла під контроль та ж Луб’янка. І впорядкувала, починаючи з формування списків кандидатів усіх рівнів. Ефект вийшов вражаючим. На початку нульових років замість неспокійних партійців у Думу прийшли стрункі шеренги «єдиноросів». Не схильних до дискусій, але таких, які не вагаючись штампували закони за вказівкою неадекватного вождя.

«Скажений принтер» в Охотному ряду безперебійно працює і зараз, забезпечуючи свавілля поліцейського режиму і знищуючи залишки Конституції Росії 1993 року. У політичному сенсі обстановка в сучасній Росії виглядає як гладенький, добре втрамбований та відполірований асфальтобетон. Для українців ця гладка поверхня є, певна річ, дуже цікавою. Але винятково в тому сенсі, щоб наша країна в такій обстановці ніколи не опинилася.

ПЕРШІ КРОКИ

У 2003 році другий президент України Леонід Кучма видав книгу «Україна — не Росія». Одним із мотивів для її опублікування стала «загальна думка», що наша країна не дуже відрізняється від сусідки, але відстає у політичному розвитку. Зачекайте, казали мені московські знайомі, через років п’ять у вас буде те ж саме. Але того ж самого у нас не було. Через рік після виходу згаданої книжки в Україні відбулася Помаранчева революція, а через десять років — Революція Гідності. Після цього цілком обґрунтовано можна було сказати, як, за легендою, сказав Ленін: «Ми підемо іншим шляхом».

І дуже хотілося так казати до самих виборів 2019 року, спочатку президентських, потім — парламентських. Тепер не хочеться. Бо у політичному розвитку Україна повільно, але впевнено повертається на російський шлях. Не повторює його, а саме повертається принципово. Вихідні позиції, зрозуміло, зовсім інші. П’ятий президент досить успішно справлявся з важкою для України обстановкою неоголошеної війни. Кілька великих воєнних поразок не призвели до розпаду української держави, як сподівалися в Кремлі, більше того, стали основою для певної консолідації суспільства.

Але п’ять років виснажливого протистояння без відчутних перемог — термін довгий. Треба було або мобілізувати всі сили для війни, як Черчілль, або капі-тулювати, як французи. Модель української демократії, коктейлю із злодійської олігархії і полі-тичного «гуляй-поля», не дозволяла зробити подібний вибір. Та й Порошенко і не здатен був такий вибір зробити. Тому програв кінофільму.

Роль підірваних московських будинків для перемоги Володимира Зеленського зіграв серіал «Слуга народу», роль «чеченського миру» для зміцнення нової влади здатний зіграти прийдешній «мир на Донбасі», але для побудови керованої демо-кратії в Україні нема поки що третього, найважливішого, елемента — всесильної численної організації зразка російського ФСБ. Організації, здатної взяти під контроль виборчий процес знизу доверху.

На відміну від Росії, монобільшість у Верховній Раді з’явилася як спонтанний результат демократії без берегів, а «скажений принтер» у парламенті поки що не більше, ніж мрія «слуг народу». І все ж, багато що у звичках «зелених» нагадує перші кроки путінського режиму. Вибіркові репресії українських антикорупційних органів проти всього, що здається опозицією, дуже схожі на «боротьбу з олігархами» на початку формування кремлівської банди. А наполегливі спроби навести «порядок» у сфері масової інформації іноді важко відрізнити від аналогічних зусиль Державної Думи Росії.

Так. Євген Кисельов правий. Відсутність інтересу до подій в сусідній країні у наших журналістів справді слабке місце. Придивишся — як в дзеркало подивишся. І, не дай Боже, самого себе побачиш.