31 жовтня зі стіни будівлі обласного військкомату, що на розі вулиць Канатної та Пироговської в Одесі, представники громадської організації «Національний спротив», з дозволу начальника квартирно-експлуатаційного відділу Міністерства оборони України, демонтували барельєф маршала Г. Жукова, оскільки цей колишній радянський воєначальник підпадає під закон про декомунізацію. Демонтований барельєф у належному стані передали до сховища музею Південного оперативного командування.

Міський голова Одеси Г. Труханов назвав демонтаж барельєфа «плювком в обличчя одеситів» і заявив, що тільки городяни мають право визначати, який з пам’ятників необхідно демонтувати, а який зберегти. Його соратник, мер Харкова Г. Кернес також веде боротьбу за «товариша маршала». Там 2 червня на проспекті імені генерала П. Григоренка, неподалік від Палацу спорту, де в той момент проходив з’їзд партії мерів Одеси й Харкова під назвою «Довіряй ділам», активісти знесли пам’ятник Г. Жукову. 11 липня цей пам’ятник відновили. Але згодом активісти здобули невелику перемогу: 8 листопада Харківський апеляційний адміністративний суд визнав незаконним перейменування проспекту імені генерала П. Григоренка на проспект імені маршала Г. Жукова.

Схоже, що Геннадій Леонідович і Геннадій Адольфович ще й досі живуть у совковому світі із застарілими уявленнями про маршала, якого сьогодні багато істориків навіть у самій Росії називають «м’ясником Перемоги». Називають так тому,що кожна з його «звитяг» коштувала величезних невиправданих втрат, яких можна було б уникнути, якби Г. Жуков був справді великим стратегом, як про це писалося до 1991 року, коли тьма документів про його діяльність приховувалися від дослідників. Було б непогано, якби місцеві історики прочитали Г. Труханову і Г. Кернесу кілька лекцій про німецько-радянську війну і про справжню, а не міфічну роль у ній «маршала Перемоги» з наголосом на його ставленні до українців.

ДЕЩО ІЗ ПОСЛУЖНОГО СПИСКУ

Жуков Георгій Костянтинович (1896—1974) народився у бідній селянській сім’ї в селі Стрєлковка Калузької губернії. Освіта — три класи церковноприходської школи. Військову службу розпочав у серпні 1915 року в кавалерії. У 1916-у став унтер-офіцером. Нагороджений двома Георгіївськими хрестами за хоробрість та ініціативність. У Червоній армії — із серпня 1918-го, був учасником Громадянської війни. У 1921-у під командуванням М. Тухачевського брав участь у придушенні селянського повстання на Тамбовщині, очолюваного есером О. Антоновим. 1929-го закінчив курси вищого начальницького складу РСЧА. Із 1930-го командував 2-ю бригадою 7-ї Самарської кавдивізії, яку тоді очолював комдив К. Рокоссовський [1].

У серпні 1939-го війська під командуванням комкора Г. Жукова розгромили японську Квантунську армію на річці Халхін-Гол у Монголії, за що отримав перше звання Героя Радянського Союзу. Із червня 1940-го по січень 1941-го — командувач військами Київського особливого військового округу. З лютого до липня 1941-го — начальник Генерального штабу. До травня 1945 року керував різними фронтами, а також був представником Ставки Головнокомандувача на різних напрямках і фронтах. У цей період у нього були і перемоги, і прорахунки, й поразки.

Із січня 1943-го — маршал Радянського Союзу. Г. Жуков став першим маршалом з початку «Великої Вітчизняної війни». У січні—лютому 1944-го координував дії 1-го та 2-го Українських фронтів у Корсунь-Шевченківській операції. У березні 1944-го очолив 1-й Український фронт й успішно провів Проскурівсько-Чернівецьку операцію. На заключному етапі війни, під час штурму Берліна, командував арміями 1-го Білоруського та 1-го Українського фронтів. У червні 1945-го нагороджений третьою медаллю «Золота зірка». У 1945—1946 роках — комендант радянської окупаційної зони в Німеччині. Звинувачений у мародерстві та здирництві, був призначений Сталіним спочатку командувачем Одеським, а згодом — Уральським військовими округами, що сприймалося як покарання. У червні 1953-го зіграв ключову роль в арешті й засудженні Л. Берії. 1955 року призначений міністром оборони СРСР.

ЩО ПИСАЛИ І ПИШУТЬ ПРО ЖУКОВА

Дискусії щодо ролі Й. Сталіна і його маршала Г. Жукова у німецько-радянській війні 1941—1945 років спалахнули на початку 1990-х і не вщухають досі. За цей час з’явилося чимало публікацій, у яких роль Сталіна і Жукова в цій війні описувалася досить критично.

Серед таких, передусім, слід назвати двотомник генерал-полковника Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія», надрукований у 1989-у, який я з моїм батьком перечитали кілька разів. (Пишаюся, що моє посвідчення кандидата історичних наук у 1990-у підписане Д. Волкогоновим, який на той час очолював Інститут воєнної історії МО СРСР, де я і захистив дисертацію про американсько-лівійську конфронтацію в 70 — 80-х роках минулого століття). На мій погляд, об’єктивнішого й детальнішого видання про Й. Сталіна дотепер не з’являлося. Чимала увага у цьому двотомнику приділялася доволі недвозначній діяльності «сталінського маршала» Г. Жукова, якого Сталін посилав на різні фронти у ролі представника Ставки Верховного головнокомандування для реалізації операцій Генштабу, які, зазвичай, розробляли генерали О. Василевський, О. Антонов, С. Штеменко та інші, а завдання Г. Жукова (як представника Ставки) полягало в тому, щоб «любой ценой» домогтися виконання поставлених перед фронтами й арміями завдань. І ця ціна часто-густо була превеликою — 14 загиблих червоноармійців на одного загиблого німецького солдата.

Потім вийшла трилогія письменника, історика і військового аналітика Віктора Суворова (Резуна) — «Тінь Перемоги» (2002), «Беру свої слова назад» (2005) та «Облом» (2015), де Г. Жуков показаний, як безжалісний кат, бездарний полководець, чия кар’єра складається з ганебних поразок, а першою була катастрофа на самому початку війни. У цих виданнях В. Суворов розвіює численні міфи про маршала і його внесок у перемогу над фашистською Німеччиною, які десятиліттями поширювали радянська пропаганда, політики й історики в СРСР та за кордоном. Хоча, як згадував в своїх інтерв’ю В. Суворов, до кінця 1980-х він і сам дуже шанував Г. Жукова, поки не «прозрів», отримавши інформацію, яка раніше приховувалася. У книжці «Тінь Перемоги» він цитує вкрай критичні висловлювання багатьох маршалів (К. Рокоссовського, І. Конєва, О. Василевського, М. Захарова, С. Бірюзова, С. Тимошенка, А. Єременка, О. Новикова, П. Голикова), генералів та офіцерів про Г. Жукова, які можна звести до трьох слів, сказаних маршалом П. Голиковим у його виступі на ХХІІ з’їзді КПРС: «Жуков — это унтер Пришибеев» [2].

Останнім часом у YouTube можна знайти багато російських документальних фільмів про Г. Жукова, які об’єднують такі визначення: «м’ясник Перемоги, злочинець, кат і мародер». Певна річ, ще більше з’являється публікацій і відеофільмів на його захист. Тобто відбувається щось подібне до оцінювання ролі Сталіна як у роки війни, так і взагалі в історії СРСР. Думаю, цей процес триватиме ще дуже довго і багато списів ще ламатиметься в боротьбі за і проти Сталіна й Жукова, яких об’єднує кілька спільних рис — брак освіти і культури, надмірні жорстокість та свавілля, такі ж надмірні вождистські амбіції, прагнення абсолютної влади, повна зневага до людського життя і людської гідності. Попри це, слід віддати належне їхній залізній волі, природному розуму та здатності навчатися, без чого вони не досягли б того, чого у своєму житті досягли…

ТРАНСФОРМАЦІЯ МОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ЖУКОВА

Мій батько цікавився історією «Великої Вітчизняної», яку ми сьогодні називаємо німецько-радянською війною. Він зібрав сотні книг-мемуарів радянських полководців, що виходили друком за часів «хрущовської відлиги». (У 1997 році я передав їх до Державного архіву Кіровоградської області). Батько міг годинами розповідати і про цих полководців, і про всі найзначніші битви тієї війни. Він був затятим антисталіністом. До такої позиції спонукала доля його сім’ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського терору. На все життя запам’ятав батькове: «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому». Але до початку 1990-х ми з батьком шанобливо ставилися до Жукова, поки не почали знайомитися з критичними свідченнями про нього самого та його «талант великого полководця».

Пам’ятаю, коли наприкінці 1960-х — на початку 1970-х я навчався у Військовому інституті іноземних мов у Москві, батько просив мене придбати щойно видані спогади Г. Жукова «Воспоминания и размышления». Це видання 1972 року зберігаю і досі.

Перший варіант мемуарів Г. Жуков підготував у 1967-у. За постановою ЦК КПРС у цьому йому допомагала група військових істориків на чолі з директором Інституту військової історії МО СРСР генерал-лейтенантом П. Жиліним. Як результат до першої публікації у 1969 році спогади маршала зазнали значного редагування й «покращення» відповідно до настанов партійних бонз. Наприкінці червня 1968-го частина цих спогадів опинилася за кордоном у відомого англійського видавця Алекса Флегона. Особисто я вперше ознайомився зі спогадами Г. Жукова, виданими арабською мовою у 1970-у в Каїрі, де тоді служив військовим перекладачем у складі групи радянських військ, дислокованих у Єгипті.

Вперше і востаннє я побачив Г. Жукова на телеекрані у травні 1965-го в президії урочистого зібрання в Москві з нагоди 20-річчя перемоги у «Великій Вітчизняній війні», яку сьогодні в Україні дедалі частіше називають німецько-радянською або війною двох тоталітарних режимів — Гітлера і Сталіна.

СТАЛІНСЬКІ «УРОКИ» ДЛЯ МАРШАЛА

Батько був першим, хто звернув мою увагу на жахливі репресії проти командного складу Червоної армії наприкінці 30-х років минулого століття. За часів великого терору 1937—1938-го Сталін фізично знищив 43 тисячі досвідчених генералів та офіцерів. Тоді були розстріляні кращі три маршали із п’яти — М. Тухачевський, О. Єгоров і В. Блюхер, 136 командирів дивізій із 199, 221 командир бригади із 397.

Ці репресії згубно позначилися на моральному стані та боєздатності Червоної армії. Більшість вцілілих офіцерів була вкрай заляканою, їхня воля паралізованою, вони повністю втратили здатність до самостійного мислення. Саме ця жахлива ситуація і сприяла кар’єрному просуванню таких «великих стратегів», як Жуков. Чимало, переважно російських, військових істориків та аналітиків вважають: якби не велика нестача офіцерських кадрів після жахливої чистки 1937—1938 років, Жуков ніколи б не піднявся вище командира дивізії або, щонайбільше, корпусу. Знищення Сталіним досвідченого командного складу РСЧА можна вважати великим подарунком Гітлеру і коштувало народам СРСР близько 27 мільйонів убитих і вдвічі більше покалічених військових та цивільних осіб у німецько-радянської війні. У своїх спогадах маршал О. Василевський зазначав: «Без 1937-го, можливо, не було б війни у 1941-у взагалі. У тому, що Гітлер зважився розпочати війну у 1941 році, велику роль відіграла оцінка тієї міри знищення військових кадрів, яке у нас сталося».

При цьому слід зазначити, що підписання у серпні 1939 року між СРСР та Німеччиною «Пакту Молотова-Ріббентропа» з таємним протоколом до нього про розподіл сфер впливу між двома тоталітарними режимами у Східній Європі прискорило початок Другої світової війни у вигляді нападу Гітлера й Сталіна на Польщу у вересні того ж 1939-го. Підписаний у лютому 1940-го договір про торгівлю між Німеччиною і СРСР дав Третьому рейху змогу колосально зміцніти й окупувати низку європейських країн загальною площею майже 2 млн кв. км із 122-мільйонним населенням. Завдяки масштабній економічній співпраці з СРСР впродовж півтора року гітлерівська Німеччина змогла накопичити достатньо ресурсів для реалізації плану «Барбаросса» — нападу на сам Радянський Союз. Якби не сталінська допомога, то, можливо, Гітлер і не наважився б піти війною на Польщу, Францію, Велику Британію та інші західноєвропейські держави.

«СОЛДАТ НЕ ЖАЛЕТЬ!»

Ці уроки «великого вождя и учителя всех народов» Г. Жуков добре засвоїв. Він звик ставитися до солдатів як до звичайного витратного матеріалу. В багатьох публікаціях і спогадах йому приписують фразу: «Солдат не жалеть! Бабы еще нарожают!».

На мій погляд, у роки сталінських репресій Жуков усвідомив, що вижити й «перемагати» можна лише за однієї умови — не зважати на життя бійців і кидати їх дуже часто на невиправдану загибель задля того щоб заваливши ворога горами трупів, «победить любой ценой». Це основний вияв «воєнного мистецтва» маршала Жукова. І він почав оволодівати таким «мистецтвом» задовго до початку Другої світової війни. Той же В. Суворов стверджує, що під час тримісячних бойових дій на Халхін-Голі Жуков наказав розстріляти близько 600 червоноармійців за їхню недостатню хоробрість і самопожертву в боях.

Цю практику часто застосовував і під час німецько-радянської війни. Про його неймовірну жорстокість і кровожерливість написано чимало. Так, головний маршал авіації О. Голованов у своїх спогадах зазначав, що «Жуков розстрілював цілі наші батальйони, які відступали». За час командування Ленінградським фронтом (близько трьох тижнів, у вересні—жовтні 1941-го) Жуков майже щодня підписував «розстрільні накази» за залишення червоноармійцями без письмового дозволу військової ради фронту й армії визначених рубежів оборони. 28 вересня він відправив командувачам арміями Ленінградського фронту і Балті-йського флоту шифрограму №4976 такого змісту: «Роз’яснити всьому особовому складу, що всі сім’ї тих, хто здався ворогові, будуть розстріляні, і після їх повернення з полону вони теж будуть розстріляні». Нечуваною жорстокістю цього жуковського наказу був вражений навіть Сталін, син якого, Яків Джугашвілі, у той час, із середини липня 1941-го, вже був у німецькому полоні…

У своїх спогадах головнокомандувач сил Антигітлерівської коаліції у Європі генерал Дуайт Ейзенхауер, який у 1951-у став першим головнокомандувачем НАТО, а в 1953—1961 роках був президентом США, писав, як Жуков «буденно» розповідав йому про розмінування мінних полів шляхом заганяння на них наступаючої піхоти, що шокувало американського генерала. Ці одкровення Жукова Д. Ейзенхауер прокоментував так: «Я виразно уявив картину того, що сталося б з будь-яким американським чи британським командувачем, який спробував би вдатися до подібної тактики…».

Загальновідомі жахливі поразки і втрати Червоної армії у 1941 році внаслідок бездіяльності «стратегічних геніїв» Сталіна і Жукова — величезні окуповані німцями території, мільйони вбитих, поранених і полонених червоноармійців. Відповідальність за це лежить не тільки на Сталіну, а й на Жукову, оскільки із січня по липень 1941-го саме він очолював Генштаб РСЧА. У цей період у Київсько-Уманському котлі в полон потрапили 768 тисяч червоноармійців, у Брянсько-Вяземському — 663 тисячі, у Вітебсько-Могилевсько-Гомельському — 580 тисяч, у регіоні Гродно-Мінськ — 300 тисяч, під Черніговом і під Маріуполем — по 250 тисяч. Якщо скласти всіх разом, то за кілька місяців 1941-го у полон потрапили 4 мільйони радянських бійців. Сталін і Жуков оголосили їх ворогами й дезертирами. Отже, маршал Жуков як начальник Генштабу РСЧА в 1941-у є одним з головних винуватців найстрашнішої в світовій військовій історії катастрофи.

Провальним для нього був і весь 1942 рік, про що пише російський військовий історик Кіріл Шишкін у статті «Почему во второй год войны Жуков проигрывал все сражения», опублікованій на сайті інтернет-видання «Русская семерка» 15 жовтня 2019-го. Перші два роки німецько-радянської війни Й. Сталін і Г. Жуков вчилися воювати, й наслідками цього «навчання» були мільйони загиблих, поранених і полонених громадян СРСР — військових і цивільних.

(Далі буде)

[1] У №10 «Военно-исторического журнала» за 1988-й була надрукована стаття маршала К. Рокоссовського, написана ним за 25 років до опублікування, в якій він передає обстановку «дикої нервозності» в бригаді Г. Жукова: «Приходили скарги в дивізію, і командуванню доводилося з ними розбиратися. Спроби вплинути на комбрига успіху не мали. І ми змушені були, з метою оздоровлення обстановки в бригаді, «висунути» Г.К. Жукова на вищу посаду». І тоді Жукова таки відправили в Москву на посаду помічника інспектора кавалерії Червоної армії.

[2] Свидетельства генералов и маршалов о Жукове // https://gorlis-gorsky.livejournal.com/1341944.html