З ПОЕТИЧНИХ ЧИТАНЬ В ОДЕСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ УНІВЕРСАЛЬНІЙ НАУКОВІЙ БІБЛІОТЕЦІ ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО, ПРИСВЯЧЕНИХ ВАСИЛЕВІ СТУСУ

Мабуть, декого подивують перших два слова цього заголовку. Справді, сьогодні не часто побачиш підлітка з книжкою в руках. Щось вони, правда, вичитують у тих своїх гаджетах (хоч найчастіше слухають у навушниках), але не факт, щоби то була художня література. Хіба що, можливо, зі шкільної програми щось. Ну а вже щоби Стуса!.. Незламного мученика, поета доволі непростого, у якого кожен рядок або й слово кожне пульсує глибокою думкою, — то вже хіба що з якогось приводу. Не випадково, мабуть, творчість Василя Стуса вивчається аж в 11-у класі.

Недавно таким приводом стали Стусівські читання в бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Діти читали поезії Василя Стуса. Переважно учні середніх і старших класів. Декламували по-різному. Хтось частково або й цілковито (від хвилювання, мабуть) забув текст і доходив до завершення вже на підказках. Хтось зазирав у свій гаджет, що цілком природно, бо техніка в даному випадку має бути підмогою, а не тією забавкою, що жере час. Хто — скоромовкою, бо так пам’ять краще служить, а хто — занадто тихо, ніби соромлячись…

Усе це дрібниці, певна річ, бо ж не конкурс то був і не іспит, а лише публічні читання. Хоч варто було все ж підійти до справи з більшою відповідальністю. Але важливо, що вони торкнулись душею творчості Василя Стуса. Зробили якісь кроки до пізнання цієї поезії. Поезії геніальної, винятково української за духом, за своєю архітектонікою, за образністю. Поезії нескореності і боротьби. Стус ніколи ні перед ким не стояв на колінах. Він розумів, що мусить перейти через біль, переболіти в собі навколишній світ. Бути собою завжди, щокожної хвилини — таку мав нездоланну волю. Така була його місія у цьому житті…

Й саме такою — за великим рахунком — є наша українська класична література. На такому вечорі, в стихії такої поезії, думки про це не могли не прийти. Надто — в контексті недавньої заяви освітянської пані міністерки стосовно того, що наша література надто плаксива, наповнена стражданнями, й потрібно, мовляв, замінити вивчення в школі деяких письменників на інших, більш, так би мовити, життєрадісних, «відійти від традиції страждань українського народу».

Та ні, не плаксива й не сумна вона, українська літературна класика, головна її тема — не так страждання, як боротьба, помста за завдані кривди, нездоланність народу. Таким є головний посил української літератури. Що, напевне, й дозволило Михайлові Грушевському сказати: «Наш шлях до свободи лежить через книжки». Згадаймо: у простій українській хаті поряд зі Святим Письмом лежав Шевченків «Кобзар» (біда лишень, що ми й по сьогодні до кінця ще не зрозумі-ли свого Пророка). І де, як не в школі, середній і вищій, молода людина має отримати цей імпульс?! З цим погоджуються і педагоги — з ким пощастило вкоротці поспілкуватися перед початком читань. Їхнє ставлення до пропозицій пані міністерки не є прихильним.

— Я не вважаю, що треба переглядати вивчення класики в нашій школі, і не думаю, що наша література є плаксивою, — висловила свою позицію вчителька української мови і літератури Овідіопольської СШ №2 Наталя Гуменюк. — По-перше, класика — це таки класика, так було, є і має бути. А крім того, має бути гідна заміна. Не впевнена, що сучасні наші майстри слова стануть класиками — крім поодиноких сучасників, котрих уже сьогодні можна, без будь-яких сумнівів, називати класиками. Передовсім — Ліна Костенко, її творчість, на щастя, вивчається в школі. То на кого замінити? На які твори? Потрібно бачити той проєкт, варто було б й обговорити його… Програму з української літератури вже переглядали, чомусь викинули «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного, тепер вивчається лише I та IV частини. Хто там страждає, хто плаче? Чіпка — месник. Це не твір плачу. Треба лише відповідно подавати матеріал. Має бути сучасний погляд на класичну літературу. Сьогодні вже й «Наталка Полтавка» Івана Котляревського не є архаїчною. А взяти «Енеїду»? Та це ж сміх козака з шаблею в руці!..

Учениця Наталії Іванівни Ксенія Мацерук з усього, що запропонувала вчителька, довподобила собі вірш Василя Стуса «Сто років як сконала Січ».

— Цей вірш найбільше схвилював мене, він чіпляє за душу… До цього лише чула про Стуса, але не читала, — зізналась дівчина.

— А мені найбільше припав до душі вірш «Церква святої Ірини», — сказала Яна Дудник, також вихованка Наталії Іванівни Гуменюк. — Він мене вразив своєю емоційністю. У мене була книжка цього поета… А ще я читала «Рогніду» Галини Могильницької, котра є лавреатом літературної премії імені Василя Стуса, твори Олекси Різникова…

Дев’ятикласник цієї ж таки школи Олександр Колос виявився найбільш, як нині мовиться, просунутим: при підготовці до читань скористався інтернетом, знайшов там аудіозапис Василя Стуса, і в ньому — саме вірш «Вчися чекати» з циклу «Забуття-III», якого намислив декламувати.

А проте, майже всі учасники читань чесно зізнавалися, що книжок не читають — ну майже не читають. Окрім шкільної програми, звісно.

…Діти читали Стуса. І вже той факт, що вони зголосились взяти участь у цих читаннях (а декотрі вже були учасниками недавніх Франківських читань), що гортали книжки поета, вчили й запам’ятовували, значно додає необхідних рис і якостей у формуванні особистості. Бо такою є справжня поезія, справжня література. Яку, щоб вносити суттєві поправки у шкільну програму, треба добре знати, розуміти історичні процеси, у яких вона формувалася.

Саме так: літературу треба розглядати у контексті історичних подій, без відриву від того, що відбувалося. Адже йдеться про час після приєднання козацької держави до Московії, а відтак — життя в царській імперії, котра всі ті роки нищила все українське, забороняла мову, а наступниця її — імперія комуністична — винищувала еліту, позбавляючи народ його духовности, і про це все необхідно говорити прямо, називати совєтський період не інакше, як окупацією. Ми ж — за інерцією — усе ще говоримо з чужого голосу.

Як не прикро, нині на уроках української літератури незрідка ще можна почути ті самі сентенції, що озвучувалися десь у 70-х роках минулого століття. Микола Джеря… Закріпачений селянин, гноблений, бідний, нещасний… Та насправді ж він бунтує, захищає себе, палить пана… Він — месник.

— Нам пропонують замінити деяких класиків, але не кажуть, яких, а мені здається, що змінювати тут нічого не слід, як і в історії, бо це ж і є історія, — каже Оксана Писарчук, вчителька Нерубайського НВК «Школа-гімназія». — Хочуть, щоби все було позитивне й радісне.

— Ми не бачимо сенсу в тому, щоби забирати щось із шкільної програми, — доповнює колега Людмила Чорноморець. — Кожен бачить у творі те, що хоче бачити. Ми ознайомилися з пропозиціями пані міністерки, але з колегами ще не обговорювали.

Вихованці обох учительок — семикласниці Ангеліна Ферфелуца, Дар’я Патраник, Вікторія Кушнір, Юлія Мельник, Іван Лавренко (до слова, навчається в театральному класі), Валерія Пустовіт, Валентина Дуда, Анастасія Кожушнян, Марина Сердюк — обрали досить непрості для декламації, знакові твори поета: «На колимськім морозі калина», «Вхопився обома руками», «Слово», «Пам’яті Зерова», «Земля гойдається під нами», «Золотокоса красуня на милицях», «Вже вечір тіні склав у стоси»… Поезії обирали для себе самостійно, й це засвідчує їхню не лише зацікавленість творчістю Василя Стуса, а й прагнення зрозуміти її.

Цікаву композицію «З яєчка вийде світ…» під керівництвом педагога Олесі Чайківської підготували учні НВК ім. В’ячеслава Чорновола з Южного. Діти вийшли у гарних вишиваночках й показали поетичне театралізоване дійство, дбайливо відрепетируване.

— Українська класична література — це, передовсім, українська ментальність. Це моральність, це віра, це духовність… Це та основа, на якій маємо виховувати націю, — вважає Олеся Чайківська. — Я особисто тільки за класичну літературу. Але щоб вона вивчалася ґрунтовно, не поверхово. Коли ж підходити до неї поверхово, то, справді, можна побачити багато сліз. Та й, зрештою, то була історія, дійсність, і треба знати, що пережив наш народ… Скажу ще: класичну літературу можна подавати й через сучасність, проводити якісь паралелі, себе ставити на місце героя. Осучаснювати героїв. Але я проти того, щоб відмовлятися від чогось, казати, що це, мовляв, застаріле. Така моя особиста думка. Як і моїх колег. Як на мене, то нам замало часу відведено для опрацювання творів на уроці…

Так, треба вміти читати нашу класичну літературу, вміти заглиблюватись у неї. Вона потребує своєї інтерпретації, не просто сучасної, а гранично актуальної — в контексті української історії першої чверті ХХI століття. Українська література має викладатися в історичному контексті, у контексті того, що відбувалося.

А плачі та страждання… Згадаймо байронівського Чайльд-Гарольда чи «Страждання молодого Вертера» Гете… Та в західноевропейській літературі такого достатньо. Але ж ніхто ніде не відмовляється від своєї класики тільки через те, що там подеколи ллються сльози…

… Якось молодий початківець, який писав дуже бадьорі, мабуть, тексти, запитав у Григора Тютюнника, як той пише свої твори, що вони так беруть за душу, за серце, незрідка розчулюють до сліз, адже й у нього є подібні сюжети, але чомусь не хвилюють.

Відповідь була однозначною: ви не вмієте страждати.