«3 роки з 82». Це назва вже сьомої книжки «Мемуарів професора» доктора історичних наук, завідувача кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету, заслуженого працівника освіти і Почесного краєзнавця України Григорія Гончарука. Презентація новодруку нещодавно відбулася в офісі Одеської обласної організації НСЖУ. Привітати автора з виходом у світ чергового тому спогадів прийшли друзі, колеги, студенти, журналісти, поціновувачі його дослідницького таланту.

«І знову минуле кличе». Ці слова, взяті з передмови (точніше — із «Замість передмови») до видання й винесені в заголовок цих нотаток, для Григорія Івановича Гончарука — як спонука до дії. Ось як він сам це обґрунтовує:

«Інколи питаєш себе: «Дідусю, чи не досить писати? Уже написано понад тридцять книг. З них шість, а якщо віднести сюди і книгу «Афганістан, прости», то і сім, мемуарного спрямування. Якщо таке питання виникає у кінці робочого дня, коли сили витрачені на дрібні кафедральні й побутові речі, воно, питання, здається доречним. Тоді з’являється зрадлива відповідь: «Справді, досить». А на ранок, коли організм відпочив, поповнив свої фізичні й духовні запасники енергією, виникає інша докірлива думка: «Час плине. Ти витрачаєш золотий час на дрібниці, а минуле чекає на тебе за письмовим столом, благе розповісти людям про пережите. Кожне життя — це скарб. Шкода, що не кожна людина про нього з якихось причин може розповісти. Прийде час й електронна лихоманка, при всіх її заслугах, вщухне, і люди знову візьмуть у руки книги. Серед них твоїх має бути більше. Якщо Бог дозволяє, душа просить, розкажи більше про себе. Це потрібно й історії вищої школи України. Це потрібно молоді, іншим читачам. Тобі є про що писати. Пиши. Це покликання. А покликання — веління Господнє».

Як справедливо не раз зауважували рецензенти, мемуари професора Григорія Гончарука відрізняються від творів цього жанру інших авторів (а їх нині видається чимало) передусім тим, що він як історик кожну подію, кожен факт підтверджує документами, свідченнями учасників, очевидців події чи факту. І «3 роки з 82» — не виняток.

У цій книжці, як і в попередніх, автор розповідає про своє буремне життя, перипетії, що спіткали його на шляху, як виходив з тієї чи іншої ситуації, у чому знаходив розраду... І перш за все наголошує на загальнолюдських проблемах вибору між добром і злом.

Нагадаємо коротко про автора. Народився Григорій Іванович 9 серпня 1937 року в с. Новогеоргіївка Ананьївського району Одеської області. Після закінчення середньої школи навчався у Васильківському військовому авіаційно-технічному училищі. Служив у Качинському вищому військовому авіаційному училищі, має звання капітана. У 1967-у з відзнакою закінчив історичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, де і залишився працювати спочатку асистентом, потім — старшим викладачем. Із 1970 року — в Одеському політехнічному інституті: старший викладач, доцент, з 1982-го — завідувач кафедри. У 1984-у захистив докторську дисертацію. Упродовж 1987—1988 років працював радником ректора Кабульського університету (Афганістан).

Григорій Іванович — працьовита та енергійна людина. Спектр його діяльності надзвичайно широкий. Він — головний редактор збірки «Інтелегінція і влада», що двічі на рік видається кафедрою історії та етно-графії України ОНПУ та індексується зарубіжними наукометричними базами. Організатор більше 20 всеукраїнських наукових конференцій, у тому числі «Народний рух України: місце в історії та політиці», «Інтелігенція і влада», «Кочубеїв — Хаджибей — Одеса». Автор 34 монографій.

Своєю енергійністю, дослідницьким хистом професор спонукає і підлеглих не відставати. Відтак за науковою роботою очолювана ним кафедра посідає солідне місце серед гуманітарних кафедр, попри те, що загальне навантаження, на жаль, з року в рік зменшується. Як не прикро визнавати, таке ставлення до гуманітарних наук спостерігається скрізь. У деяких навчальних закладах вищої освіти, принаймні в Одесі, з цього року взагалі прибрали викладання історії України. І це в період, коли йде війна, коли вкрай важливо піднімати дух патріотизму.

Та, незважаючи на складнощі-проблеми, кафедра, якою керує Г.І. Гончарук понад 35 років, продовжує активно працювати. Скажімо, цьогоріч отримала ліцензію на підготовку магістрів-істориків за спеціалізацією «Регіональні історії України». Зараз ведеться робота над ще однією — «Історія національних спільнот Півдня і Південного Заходу України».

Мемуари професора нікого не залишать байдужим. Основне у них — філософія людського існування, «екзистенція інтелектуала» на межі між досягнутим і задуманим, реальністю та ідеалом. Георгій Іванович намагається дослідити, як саме відбувається вплив особистості на оточуючих і навпаки. Де межа добра і зла, межа доцільності та необхідності, реальності документального підтвердження та фантазій супротивників.

Часто у спогадах фігурують і друзі автора, присутність яких на презентації засвідчила підтримку його мемуаристики. Це, зокрема, ексдиректор Державного архіву Одеської області Іван Ніточко; головний редактор газети «Прес-Кур’єр» Йосип Бурчо; заступник головного редактора газети «Одеські вісті» Віктор Мамонтов; відомі поети Олеска Різників, Станіслав Стриженюк та Анатолій Глущак; кандидат економічних наук, голова громадської ради при Одеській облдержадміністрації Володимир Максимович. На презентацію завітали й історики з Польщі — професори Познанського університету ім. Адама Міцкевича Агнєшка Савіч, Петро Окулевич та Станіслав Янков’як, зацікавлені у налагоджені наукових зв’язків з Україною, зокрема й з Одесою.

З-поміж іншого вони зазначили, що після вступу Польщі до Європейського Союзу у їхній країні, на превеликий жаль, майже відсутня східна політика.

У мемуарах Григорія Гончарука фігурують друзі і вороги, соратники й опоненти. Описуючи ту чи іншу подію, учасником якої був, автор часто вдається до сократівського сарказму та логіки Аристотеля, що підводить читача до необхідності власного вибору тієї чи іншої позиції.

Вісім десятків прожитих літ. І звідано, і бачено багато: льотна кар’єра, бойові дії в Афганістані, розпад Радянської імперії, становлення Народного руху України, відновлення державності й розбудова нової України... І нині, у свої 82 роки, професор продовжує невтомно працювати заради кращого майбутнього нашої країни, виховувати інтелектуальну еліту суспільства, розв’язувати непрості питання сучасної вищої школи. Тож бажаємо йому подальших успіхів у цій царині!