У Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського на філологічному факультеті відбулася творча зустріч із сучасною українською письменницею, нашою землячкою Арсенією Великою (Людмилою Валентинівною Данилюк). Вона закінчила Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, за фахом — біохімік.

Походження псевдоніма пояснює просто: «Щоб зберегти прізвище матері, а ще — аби сховатися зі своїм захопленням від колег по роботі. Писати хотілося завжди, ще у школі, але потрібно було мати фах. Зараз працюю завідувачкою лабораторії, займаюся науковою діяльністю. У сучасному світі необхідний надійний тил. Інтелектуальний потенціал «тилу» виявився доволі високим, тому завжди доводилося багато читати. А потім вирішила і сама писати. Відчула, це велике щастя — вміти формувати свої думки і ділитися з друзями».

Арсенія Велика розповіла студентам-філологам про свою творчість, поділилася секретами майстерності:

— Сповідую ідею Дмитра Бикова: «творчість — це автотерапія». Коли щось із написаного було не зовсім мені зрозумілим, писала ще більше. Мене хвилювали проблеми взаємин чоловіка і жінки, міста й села, молодості і старості… Спочатку це були оповідання, есе, потім — трактати, нариси, роман».

Письменниця докладно зупинилася на своїй книжці під досить інтригуючою назвою — «Жінка в лахмітті правди»:

— Книга містить мої біохімічні знання, пов’язані з соціологією, літературою. Вона про те, що жінку, принаймні останні два тисячоліття, «одягали» зовсім не у властивий їй одяг: покірність, сором’я-зливість, вірність, лагідність. Але жіночі гормони, до речі, як і чоловічі, потребують від неї зовсім іншого. Жінка повинна бути яскравою, ініціативною, має сміливо ставати на свій шлях, ставити собі цілі й упевнено йти до них. Я спробувала «роздягнути» жінку й одягнути її в ті строї, які для неї сьогодні є сучаснішими. Я пишу про те, що сама переосмислила, у що свято вірю, можливо, даю дівчатам якісь «козирні карти» для того щоб у них була основа рухатися вперед.

— Мені дуже важко розмірковувати над стосунками чоловіка і жінки, — продовжує Людмила Валентинівна. — Ми дуже асиметричні. Жінка програє чоловікові у фізичному, соціальному сенсах. Усі закони писали чоловіки і для чоловіків. За свої права ми боролися впродовж двохсот років, це і право на освіту, і виборче право… Все це потрібно було завойовувати, бо його чоловіки просто так нам не віддавали. Існував суфражистський рух, і жінки досягали своїх прав. Мене здивувало, що жінка в патріархальному суспільстві має власність тільки у двох випадках: по-перше, якщо вона вдова, а по-друге, якщо вона повія, в інших випадках власність належала або батькові, або чоловікові. Ми дотепер програємо чоловікам, керівні посади, наприклад, здебільшого займають чоловіки, але ми не здаємося. Ми програємо чоловікам психологічно, і це дуже прикро. Сучасні жінки не терпітимуть ледаря, п’яницю, неробу. Сьогодні статус заміжньої жінки вже не такий важливий. Раніше самотня жінка — це жінка з низьким соціальним статусом, а сьогодні може бути з найвищим.

Письменниця зауважує: «Кажуть, що чоловік найбільше кохає жінку, поки він до неї не звик, а жінка — коли звикла. Це залежить від наших гормонів. У чоловіка гормон тестостерон — успіху й агресії. Цей гормон дуже швидко розлітається на друзки: загорівся і згас. Але він дуже сильний, тому чоловіки кохають сильніше. Жінки розважливіші. У жінок працюють інші гормони — гормон окситоцин та гормони прив’язаності. Гормони прив’язаності дуже важливі і водночас дуже важкі. Буває, що в жінки на фоні великого кохання виникає психологічна залежність, але потрібно пам’ятати, що це лише гормони. У нас є й інші гормони — щастя, натхнення, стресу, агресії, і якщо психологічними процесами розумно керувати, то можна вийти з будь-якого становища з найменшими втратами».

Було багато запитань, серед яких і такі.

— Як ви ставитеся до фемінізму, чи вважаєте себе феміністкою?

— Ні, не вважаю. Чесно кажучи, я так і не з’ясувала для себе, що це таке. Очевидно, йдеться про боротьбу жінок за свої права. Раніше це були суфражистки, які відстоювали права жінок. Безумовно, жінки повинні впевнено стояти на ногах, і чоловіки мають їм у цьому всіляко допомагати. Я дуже поважаю таких чоловіків… Завжди багато читала. Безмежно вдячна Соломії Павличко, Нілі Зборовській, Оксані Забужко, Вірджинії Вульф, Симоні де Бовуар, від яких багато чого дізналася...

— Чиї книги найбільше впливають на вашу творчість?

— Люблю читати Тамару Гундорову, Віру Агеєву, наших науковців, теоретиків літератури постіндустріальної, постмодерної доби. Дуже люблю жіночу прозу, з нетерпінням чекаю на кожну книжку Євгенії Кононенко. Українська література й культура сьогодні на піднесенні.

…Нещодавно Людмила Валентинівна стала лауреаткою загальнонаціонального конкурсу «Україн-ська мова — мова єднання» та премії імені Пантелеймона Куліша за книжку «Срібний перетин», і, звісно ж, продовжує працювати, щоб приносити радість своїй читацькій аудиторії.

Нам, студентам-філологам було дуже приємно й корисно познайомитися ближче з творчістю Арсенії Великої. Відтак укотре пересвідчилися в слушності своєрідної рубрики, під якою на філфаці педуніверситету регулярно проходять зустрічі з митцями рідного краю: «Свою літературу треба знати в обличчя».