Судячи з реакції соцмереж та ЗМІ на саміт «нормандського формату» у Парижі, Україну це зачепило значно сильніше, ніж Росію. Такий висновок можна зробити, просто оцінивши кількість публікацій. Можливо, так сталося через новину про те, що через махінації з допінгом наших «дорогих сусідів» на чотири роки викреслили зі світового спорту? Заслужено. Але Україна на це звернула мало уваги: 9 грудня всі ми «були в Парижі». А 10-го зранку — від душі відлягло. Адже найпопулярніший у нас висновок щодо саміту, що «він нічим не закінчився», а це, на думку більшості коментаторів, є найбільшою удачею для України в ситуації, яка склалася. Чи так це насправді?

Нам видається дуже важливим один момент з підсумкової прес-конференції саміту, коли канцлер Німеччини Ангела Меркель сказала, що «Мінські угоди» — не є чимось непорушним, що їх цілком можна і треба пристосувати до вимог часу, адже з моменту їх підписання минуло довгих п’ять воєнних років. Тисячі полеглих, десятки тисяч скалічених, сотні тисяч знедолених, мільйони біженців, вщент зруйнований регіон, який забезпечував третину українського ВВП… Як можна зараз просто виконувати те, що було підписано до всього цього? Тоді все, що прописано в тих угодах, і треба було робити. Окупаційні війська виводити в тому числі. А Росія замість цього лише розкручувала сильніше маховик агресивної війни. Тож тепер — звиняйте…

За сказане канцлером Німеччини і варто зачепитися Україні, наполягати на адаптації Мінських угод до умов сьогодення, формулювати конкретні варіанти, пропонувати розрахунки. Здається, саме на цьому шляху нам, якщо й не перемога близька світить, то принаймні цей шлях є логічним, уже підтриманим союзником, а тому — цілком реальним. А там — подивимось.

Робота над імплементацією «формули Штайнмаєра» триватиме, жодної федералізації України не буде. Про це міністр закордонних справ України Вадим ПРИСТАЙКО написав у Twitter, інформуючи про основні підсумки зустрічі лідерів країн «нормандської четвірки» у Парижі.

«Підсумки Норманді. 1. Повне безстрокове припинення вогню до кінця 2019 року. Контроль Спеціальною моніторинговою місією ОБСЄ із розширеним мандатом. Очікуємо її роботи 24/7», — повідомив міністр.

Другою важливою домовленістю він назвав взаємне звільнення утримуваних осіб у форматі «всіх встановлених на всіх встановлених» до 31 грудня:

«План — завершити якнайшвидше за принципом «всіх на всіх». Для цього домовились про допуск Червоного Хреста та інших гуманітарних організацій».

Ще одна домовленість, досягнута на зустрічі в Парижі, стосується розведення військ ще на трьох ділянках.

«Робота над імплементацією «формули Штайнмаєра». Ніякої федералізації. Україна — унітарна країна. Донбас і Крим — це Україна», — підкреслив очільник МЗС.

Окрім того, наголосив він, місцеві вибори на Донбасі можливі лише за українським законодавством та згідно зі стандартами ОБСЄ. «Наша позиція щодо контролю над кордоном незмінна. Поступово рухатимемося в цей бік», — зазначив Вадим Пристайко.

А що думають експерти?

Богдан ПЕТРЕНКО, політичний експерт, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму:

— Не буду оцінювати зустріч з позиції зради чи перемоги (це все залежить не від неї, а від ставлення людини до президента Зеленського). Спробую проаналізувати те, що було підписано.

Найголовніше — це, звичайно, гуманітарні питання. Вони були передбачувані.

По-перше, повна зупинка вогню до кінця 2019 року. Якщо вдасться, уже це можна це вважати перемогою Зеленського. Це — найзагальніша реалізація запиту на мир, який домінує у суспільстві. Хоча... Тільки-но зупиняться обстріли, почнуться «розброд і шатаніє» в зонах окупації. Іншою ідентичності, яка об’єднувала людей навколо проросійської кишенькової влади, ніж «військова загроза України», в так званих «Д/ЛНР» немає. Тому зросте незадоволення у «республіках». Відсутність бойових дій знімає потугу військового тиску з боку РФ. Бо якщо не стріляти, менше віритимуть у застосування сили взагалі. І Кремль знає про це на власному досвіді. А це дасть можливість активніше просувати українські інтереси у домовленостях. І найважливіше — дедлайн для режиму припинення вогню є, а санкцій за його порушення — нема. Думаю, що я достатньо перелічив для того, щоб обстріли не зупинилися?

Найголовніше — якщо після першої домовленості Зеленського і Путіна не відбудеться реального припинення вогню, його не варто очікувати і в наступні роки. Бо через лише одне невиконання втрачатиметься легітимність рішень взагалі.

Обмін військовополоненими. Є два плюси. Перший — це допуск представників Червоного Хреста до полонених. Другий — прописана норма про те, що почати обмін «з усіх встановлених». Тобто обмін має перспективу відбутися ближчим часом. Найголовніший мінус — відсутність термінів та задокументованого навіть бажання визначити критерії, хто може бути визнаний «утримуваною особою» для обміну.

Створення нових пунктів пропуску. Шість зон розведення самі напрошуються на те, щоб такі пункти були створені. Тому максимум ще три точки ми зможемо отримати. Це знизить навантаження на діючі КПВВ та спростить перетин лінії зіткнення мирним населенням. Нагадаю, що в чергах фіксуються навіть смерті.

СММ ОБСЄ повинна мати доступ до усієї території. Ймовірно, ідеться і про неконтрольований кордон також. Але — до кого звертатися, якщо їх будуть обмежувати?

Україна набралася чергових зобов’язань, більшість з яких треба виконати до наступної зустрічі.

Щодо вимоги імплементувати «формулу Штайнмаєра». Тут є два варіанти: — просто внести її в перехідні положення закону про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО; — внести зміни до Конституції. Путін натякає, що все-таки друге. Але у нас є вибір — або діяти по духу, або за буквою угод. Та в кожному варіанті ми отримаємо чергові точки загострення всередині країни.

По-друге, розвести війська ще у трьох точках. Не найгірше наше зобов’язання. Хоча у мінських домовленостях про розведення військ — жодного слова. Стратегічно це відкриває вікно можливостей для лобіювання вигідних Україні пунктів, що не передбачені Мінськими угодами. Але тактично — це знову ж таки заяви про здачу інтересів України.

По-третє, узгодити передумови проведення місцевих виборів на Донбасі. Є дедлайн — протягом чотирьох місяців. Ну, власне, тут найголовніша претензія до україн-ської влади. Її заяви (спочатку — кордон, а потім — вибори) розбігаються із закладеними в угоду нормами — спочатку обговорюють вибори. Поки що цього не відбулось, але передумови є. Про модальності відновлення українського контролю над нашим кордоном взагалі не йдеться.

Плюсом є відсутність згадок про суб’єктність проросійських бойовиків. Як і санкцій щодо їхньої «самодіяльності». Тому, традиційно, ми визнаємо їхню суб’єктність у межах нуля. Але не виключено, що російська сторона продовжуватиме наполягати на тому, щоб ми домовлялись з бойовиками. Зокрема, щодо обміну.

Як показує практика, зустріч навесні відбудеться лише в разі виконання Україною своїх зобов’язань. Можна також очікувати і на інтенсифікацію перемовин по осі «Путін — Зеленський». Але так ми залишаємося заручниками Мін-ських угод, які були підписані під військовим тиском. І так само наступаємо на граблі відсутності санкцій для тих, хто порушує підписані домовленості. А це розв’язує і так не дуже зв’язані руки Кремля.

І наостанок. Ми не будемо вирішувати проблему Донбасу через поступки територіями, сказав Зеленський на пресконференції. Тобто пропозиція про таке пролунала. Бо єдиний територіальний обмін, прийнятний для Росії, — це Крим. Відтак можна пораді-ти за Зеленського. Але варто розуміти: як би Кремль не заявляв, що «Крим поза процесом», жоден формат переговорів, у якому відсутній півострів, не вирішить проблему Донбасу.

Михайло БАСАРАБ, політолог, співзасновник Руху опору капітуляції:

Результати саміту у Парижі не можуть подобатися або вселяти спокій. Зеленському не вдалося вийти з вузького коридору «мирного врегулювання», яким ми йдемо ось уже шостий рік. Він привіз нульову нічию. Поки що назвемо її так. Це якщо коротко.

Тепер щодо основних дратівливих точок підсумкового документа.

Перше. Згадка про Мінські домовленості. Вони підписані у 2014 і 2015 роках. Усі попередні роки їх чомусь називали «безальтернативним шляхом до миру». Це абсолютно безпідставне твердження буквально вдовбували у нашу свідомість. На міжнародному рівні стало правилом хорошого тону називати словосполучення «мінські домовленості», згадуючи про Україну. Можливо, навіть не розуміючи сенсу сказаного. Хоча мінські домовленості нікчемні з моменту підписання і діяли лише до 31 грудня 2015 року.

Друге. Розведення військ. Точно та сама історія, що і з мінськими домовленостями. Про початок розведення, зокрема у Золотому, Петрівському і Станиці Луганській, йдеться ще з 2016-го.

Третє. «Формула Штайнмаєра». Те саме. Ще у 2016 році Президент України заявив про імплементацію «формули» і про підготовку виборів в ОРДЛО також.

Ще три важливих зауваження.

Комюніке не є міжнародним договором. Це джентльменська політична домовленість. Поки це благі наміри учасників зустрічі. Реалізувати вигідне Кремлю «політичне врегулювання на Донбасі» можна лише через ухвалення рішень у Верховній Раді.

Вже під час пресконференції було зрозуміло, що учасники по-різному читатимуть на практиці один і той же документ. Це також вже звична практика переговорів упродовж усіх років війни.

Закон про особливий статус ОРДЛО поки що буде продовжено у чинній редакції (з відповідними запобіжниками).

Висновок: нічого нового в підсумковому документі ми не прочитали. Нічого нового наразі не відбулося.

Прихильники попереднього Президента зазвичай кажуть: неважливо, що «стрьомне» підписувалося і говорилося, має значення те, що воно не було втілене у життя. Кажуть, що це була така дипломатична тактика. Можливо.

Поки Зеленський може сказати те саме. Коли почне втілювати у життя, тоді це буде зовсім інша розмова. На перемогу ніхто й не розраховував. Але він таки привіз нульову нічию. Поки що ми називаємо її так.

Певен, що за цю нічию боролося все громадянське суспільство. Не маю сумнівів, що поразки вдалося уникнути завдяки розробці Української доктрини безпеки та миру, яку підготувала стратегічна рада Руху опору капі-туляції під провідним началом професора Василенка. Надважливу роль у цій нічиї зіграла й «Варта на Банковій». Разом з небайдужими громадянами вартували Рух опору капітуляції, «Національний корпус», «Демократична сокира», «Свобода», Україн-ська галицька партія, УРП та ціла низка інших партій і громадських організацій.

Націлюємося далі на громадський контроль. Влада має чути націю. Своєю активністю ми застерігаємо і вберігаємо владу від помилок. Хай нарешті зрозуміють це. Ми, до речі, попереджали, що зустріч у «нормандському форматі» буде порожньою і непотрібною. Але Зеленському дуже хотілося «подивитися в очі». Сподіваюся, що рожеві окуляри залишилися у Парижі.

За матеріалами «Укрінформу».