У цей день ми вшановуємо мужність і громадянський подвиг ліквідаторів. Не маючи належного обладнання, інструкцій, досвіду, але добре знаючи про загрозу, яку несе некерована атомна енергія, вони свідомо жертвували собою, щоб зберегти життя інших.

Із Валентиною Соларевою, головою комітету «Діти Чорнобиля», родина якої була евакуйована з Білорусі й оселилася в Одесі, ми не раз зустрічалися у бібліотечно-інформаційному центрі центральної міської книгозбірні, який очолює Євгенія Стельмах, на багатьох заходах, приурочених Чорнобилю. Це і тематичні книжкові виставки, й виставки дитячих малюнків (до них активно долучаються юні читачі бібліотеки), і звіти про участь у міжнародному фестивалі «Чорнобильські мотиви», який проходить у Дніпрі.

Пані Валентина — серед активних організаторів таких заходів. І хоча про чорнобильську біду зняті фільми, численні телепередачі, написані книжки, такі люди, як вона, зі свого боку роблять усе, що їм під силу, щоб зберегти пам’ять про ліквідаторів аварії, серед яких чийсь син, чоловік, родич чи просто знайома людина.

До участі у засіданні «круглого столу» названого символічно «Чорнобиль: роки і долі», запросили ліквідаторів, родини евакуйованих із зони трагедії, вдів героїв, які заради порятунку людства пожертвували своїм життям.

Десятки одеситок уклали і видали вскладчину книгу «Одеса—Чорнобиль—Одеса», на сторінках якої розповіли про своїх чоловіків-ліквідаторів.

Активно діє громадська організація «Вдови Чорнобиля», яка, зберігаючи пам’ять про ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, проводить велику роботу серед школярів та студентів на уроках громадянської мужності і відповідальності.

Учасники зустрічі в бібліотеці обговорили актуальні питання соціального захисту потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Здавалося б, держава за стільки років могла б віддати належне бодай родинам ліквідаторів, у яких залишилися сиротами діти, а серед них — чимало інвалідів. Могла б, але не зробила цього.

Валентина Соларева презентувала фотоальбом «Квіти полину. Діти, народжені в Прип’яті», сторінки якого розповідають про долі неповнолітніх, сьогодні вже дорослих, які перебували в радіоактивній зоні, й народжених після аварії.

Пам’ять жива, адже біль від пережитої біди, скільки б часу відтоді не минуло, не вщухає.