Останнім часом дедалі більше підстав сумніватися в мудрості філософа Гегеля, який стверджував, що все дійсне є розумним, а все розумне — дійсним. Світ стає свідком прийняття рішень, наслідки яких не те що важко, а неможливо збагнути.

ХТО ВИСМИКНУВ ЧЕКУ?

Чи є сенс сперечатися про те, коли і хто першим висмикнув чеку з гранати або, як висловився колишній віце-президент США Байден, «кинув динаміт у бочку з порохом»? Чеку назад не вставити, а від бочки хочеться втекти подалі. Було б куди, але, схоже, нікуди. Глобус маленький. Від того, як спалося президенту Путіну перед анексією Криму, від того, з якої ноги встав з ліжка президент Трамп перед тим, як віддав наказ убити іранського генерала Касема Сулеймані, залежать долі багатьох людей у різних частинах світу.

Та що тут нового? Лідерів іноземних держав і раніше вбивали за наказом зовнішніх чи внутрішніх ворогів де завгодно. Президента Афганістану Аміна радянський спецназ убив у його власному палаці, а до Папи Римського Івана-Павла ІІ чекісти вбивць підсилали двічі. Але досі це (за будь-якого результату) робилося так, щоб зберігалася можливість збрехати: ми там ні до чого, нас там не було і нема.

Трамп віддав наказ вбити іранського генерала відкрито. Демонстративно. Вирішив, що ліквідувати «терориста №1» на території чужої країни може, не посилаючись на міжнародне право і навіть на закони своєї країни, що передбачають перед початком воєнних дій консультації глави держави з Конгресом. А те, що вбивство Касема Сулеймані призведе до жорсткого ірано-американського зіткнення, доповідали президенту США неодноразово.

У США побоювалися, що ескалація напруженості на території Іраку, яка почалася з нападу шиїтських військових формувань на бази антитерористичної коаліції і на посольство США ще до нового року, призведе до численних жертв серед американських військовослужбовців і союзників на всій території Близького Сходу. А генерал Сулеймані був теоретиком, практиком й ідеальним координатором таких нападів уже більше десяти років і командував КВІР (корпусом вартових іранської революції, військовим угрупуванням, спеці-ально створеним для подібних операцій), а також Аль-Кудз (Єрусалим), елітним підрозділом всередині вартових.

Та чи вирішене вбивством «терориста №1» завдання забезпечення безпеки американських військ і військ союзників на Близькому Сході? Поки що це призвело до протилежних результатів. Уряд Ірану запустив операцію «Мученик Сулеймані», в рамках якої ракетного обстрілу вже зазнали американські військові бази на території Іраку (загалом там дислокується близько п’яти тисяч військовослужбовців). Є руйнування. Лунають погрози, що ракетних атак зазнають території союзників США по всьому світу. В тому числі Ізраїль і сунітські арабські держави.

Те, що «ще не вибухнуло», є слабкою втіхою. Не все на Близькому Сході залежить від команд з Тегерана, які у відповідь на відновлення переговорів щодо «ядерної угоді» з Вашингтоном готові у цьому конфлікті дати задній хід. Не все залежить і від команд з Вашингтона, як би Трамп у рік виборів не хотів спустити ситуацію на гальмах. Будь-який різкий рух на кшталт локальних бомбардувань у Сирії чи Лівії може перерости в ніким не контрольовану бійню по всьому світу. Недаремно Павло Фельгенгауер, один з авторитетних російських військових оглядачів, порівняв вбивство Сулеймані з вбивством у 1914 році ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєво.

ТРАГЕДІЯ ЧИ СПЛАНОВАНЕ ЗЛО?

Прес-служба президента Путіна 8 січня відправила від його імені дві телеграми зі співчуттями главам держав — Ірану й України. З приводу катастрофи авіалайнера «Боїнг-737» «Міжнародних авіаліній України», яка сталася того дня в аеропорту Тегерана. За попередніми даними, трагедія збіглася у часі з пуском іранських ракет по американських базах в Іраку. Випадковий збіг? Хто знає?

Зеленський під час аварії аві-алайнера відпочивав (або працював?) в Омані, де більша частина населення — суніти. Тобто потенційна ціль для атаки шиїтського Ірану. Президент нашої країни вчинив правильно. Моментально перервав від-починок (або роботу?) і повернувся до Києва, щоб висловити співчуття у зв’язку з катастрофою. І розібратися з її причинами. Путін же продовжив візит Сходом. Спочатку відвідав Сирію, де на російській військовій базі зустрівся з Асадом, а потім — Туреччину, де разом з президентом цієї країни Ердоганом, прем’єром Болгарії Борисовим і президентом Сербії Вучичем запустив другу чергу газопроводу «Турецький потік».

Для української ГТС цей запуск стане невеликою втратою обсягів транзиту газу. Набагато важливіше, що Болгарія, Сербія і ще кілька країн південної Європи щільно підсядуть на російську газову голку. Баланс симпатій цієї частини Євросоюзу хитнеться в бік Росії, там посиляться й без того сильні антиукраїнські настрої. Якщо додати до цього прагнення «Старої Європи» відновити торговельну співпрацю з Кремлем, незважаючи на санкції й обходячи їх, картина складається невтішна.

Ще невідомо, чи відбудеться саміт «нормандської четвірки» у заплановані терміни, але дзвіночок уже пролунав. З оголошених зустрічей європейських лідерів у Брюсселі українська тема поступово зсувається у кінець порядку денного. А на перший план спливає тема іранська, коли країни Євросоюзу і НАТО, попри окремі розбіжності, беруть участь у спільних військових коаліціях із США і не шкодують для цього коштів.

Україні ж допомагають скупо, а перед тим, як виділити чергову військову допомогу, побоюються, аби, бува, випадково не розсердити агресора. Вже цього року у ФРН заборонили своїм бізнесменам продавати нам зброю, хоча на законодавчому рівні такої заборони не існує. Канцлер Меркель при цьому робить вигляд, що її уряд до цього не причетний, і збирається обговорити це питання під час візиту до Москви через Київ.

Хочеться сподіватися, що президент Зеленський в Омані добре відпочив і проведе з главою німецького уряду результативні переговори. Якщо, звісно, Ангела Меркель до Києва 11 січня долетить, а не попрямує відразу до Москви. Обговорювати іранську тему, як розумієте.