ТРАДИЦІЙНОЮ РІЗДВЯНОЮ ВИСТАВКОЮ У СВОЇЙ СПІЛЧАНСЬКІЙ ЗАЛІ ПО ВУЛ. ПАСТЕРА, 2 ПРОВЕЛИ РІК 2019-Й ОДЕСЬКІ ХУДОЖНИКИ

Є тут все: і зимові мотиви — зі снігом та кригою, морозом та інеєм на гіллі, і різдвяний святковий настрій, і прикмети рідної землі. Не завжди це тематичні роботи, але ніхто й не ставив такого завдання. Мистці передали своє бачення, своє відчуття свят. Окремо виділити когось із них було б несправедливо: виставка гарна і, як мовиться в таких випадках, рівна. Що й відзначив, відкриваючи її, голова Одеської організації Національної спілки художників України Анатолій Горбенко. Одначе розмова вийшла поза суто святкові рамки.

Художник і час та мистецький і громадський поклик його… Художник — і простір, у якому він живе і працює… Саме такими меседжами можна окреслити короткий, але ємкий виступ-вітання з виставкою та грядущими новорічно-різдвяними святами п. Горбенка. Думки свого очільника підтримали у виступах й інші мистці. Подібні спостереження дуже чітко впадають в око якраз наприкінці якогось календарного терміну, передовсім — року.

І можна зрозуміти стурбованість керівника мистецької спільноти падінням рівня активности тих, хто входить до неї. Бо й справді: склалося певне коло художників, котрі є постійними учасниками різноманітних вернісажів, де їхні роботи виділяються з-поміж інших, влаштовують свої персональні виставки — хоч це часом й нелегко, зважаючи на матеріально-фінансовий бік справи. І завжди їм є що показати нового, завжди це — високий професійних рівень. Вони, як правило, й на пленери їздять, і всюди, де лиш можна показатися художникові, — на видноті. Вони, до слова сказати, і на виставки ходять, бо де ще, як не тут, можна побачитися, поспілкуватися… А то ще й так буває: отримав художник новенький членський квиток — і тільки його й бачили. Навіть на відкриття виставок не приходить.

— Треба жити Спілкою, — це не лише заклик, а й кредо самого очі-льника мистецького гурту, про що завше в тій чи іншій формі не втомлюється нагадувати колегам Анатолій Горбенко. Дуже важливо, коли тебе називають художником…

Та все ж, бува, що й сумно споглядати виставки одеських мистців, надто коли підходити з мірками художности (даруйте вже цей вислів, бо художність, насправді, не має вимірів), значимости творів та їх довершености. Бо що не кажи, а етюд — лише підхід, початок роботи над дійсно мистецьким твором; на виставках, проте, бачимо переважно етюди. А де ж картини? Сказати по правді, картина — з усіма ознаками вивершеного твору станкового малярства — нині украй рідкісне явище на вернісажах.

Будьмо відвертими: що б не говорили про творчі спілки, але ж вони є, працюють, ніхто їх не закриває. Під нинішню пору творча спілка — це все-таки певна підтримка творця, це і, певною мірою, престиж. Так, за законами природи творчости, мистець є індивідуалістом. А попри те — все-таки молоді (й не зовсім) художники прагнуть вступити до спілки, щось, отже, їх туди тягне.

Хоч, може, спілки в нинішньому їх форматі й самі відімруть колись, як виплід тоталітарної системи. Он і Спілка театральних діячів (це вже з виступу театрального художника Миколи Вилкуна) давно, як мовиться, почила в Бозі, самоліквідувалася (чи не є це однією з причин певної, сказати б, нинішньої аритмії в творчій пульсації деяких одеських театрів?). Так само й Спілка архітекторів — чи вона ще існує, чи лишились у місті архітектори, чиєї творчої гідности не торкнулись прагматизм, корупція, якщо не бачимо в її діяльности (а чи є така взагалі?) противаги цим ганебним явищам? З огляду на хаотичну, хоч і не без плану, мабуть, забудову міста. Потрібно впливати на цю ситуацію. Та й всі інші спілки, на думку п. Вилкуна, теж не виявляють особливої активности на загальному тлі творчого та суспільно-політичного життя в місті. Єдина творча спілка, яка все ще залишається активною, розвивається, постійно поповнюється талановитою молоддю, — це спільнота одеських художників.

Наче на підтвердження цього, Анатолій Горбенко вручив посвідчення кандидата у члени НСХУ молодій художниці (кераміка, розпис по склу) Юлії Стрельбицькій. І це, як видається, дуже цікава й варта уваги форма не лише залучення обдарованої молоді у творчу орбіту, участі в роботі спілки, а й, передовсім, стимуляція творчої активности молодих, їхнього фахового зростання. Попри те, який творчий напрям сповідує мистець.

Але чому, справді, частина і молодих, і маститих уже майстрів не виявляють особливого інтересу до спілчанських виставок?

Однією з причин тут може бути вельми печальний факт: їх не знають, місто елементарно не знає своїх художників. Виставки ті живуть, образно кажучи, лише один день, і це — саме день відкриття. А чи в інші дні туди хтось ходить? Вочевидь, потрібна певна реклама, популяризація творчости одеських митців. А проте, з’ява на відкритті вернісажу знімальної групи бодай одного з численних телеканалів — рідкісне явище. Вочевидь, і там угніздився прагматизм, що, попри якісь позитивні фактори, усе-таки роз’їдає моральні основи суспільства.

Не видно у виставкових залах й студентської молоді. Пригадуються часи, й зовсім недавні, коли приводили своїх вихованців викладачі одеських вищих навчальних закладів, передовсім — філологічних факультетів. Нині ж, окрім студентів художнього коледжу та педуніверситету, ніхто зі студіюючої молоді на виставки не ходить. Та вони й не підуть самі — їх треба зацікавити, зорганізувати. Нема кому, вочевидь… Естетичне виховання молоді не є річчю в собі, воно потребує пильної уваги, бо, як це всім відомо, впливає на виховання особистости, допомагає у формуванні людини, незалежно від віку. Та, на жаль, і самих вихователів студентства, викладачів гуманітарних кафедр міста дуже нечасто можна побачити на вернісажах у виставкових залах Одеси.

Ще один момент: Одесу цілорічно відвідують чимало туристів, їх ведуть, звісно, не лише в музеї, а й на Приморський бульвар, доводять до Тещиного мосту, а до виставкової зали, яка поряд, чомусь не доходять. Мабуть, тому, що екскурсоводи не знають про її існування. Мабуть, новообраному недавно правлінню спілки варто було б заприязнитися з тими екскурсоводами. Як бачимо, багато ще є резервів.

Одеських художників знають по всій Україні, нерідко чуємо, що той чи той мистець зробив щось гарне десь і поза рідним містом, про всі подібні новини завше з гордістю повідомляє голова спілки.

За традицією, що склалася, було вручено дипломи за три кращих роботи виставки. Цього разу «іменинниками» стали Людмила Богайчук, Кость Вдовиченко та Анатолій Главенчук. За творчу активність відзначена дипломом художниця Наталія Лоза.

Щоби не всихали пензлі, не притуплювались різці й завжди вистачало глини — такими були побажання мистців усім своїм колегам. І щоби в новому році кожна мить творчости була щасливою.