Причорноморський південь вважається проблемним з точки зору безпеки і стабільності держави. Тим приємніше отримувати маленькі «телеграми радості», себто обґрунтовані нагадування, що українство Одещини здаватися не збирається. І хоч активне, свідоме україн-ство у цьому регіоні аж ніяк не домінує, але не рахуватися з його думкою було б помилкою. То тут, то там подають голос маловідомі подвижники, які, попри все, чесно виконують свій обов’язок перед Батьківщиною.

Як-от вчителька Олена Блажиєва:

«Маю велике бажання звернутися до земляків, які проживають у маленькому, але відомому своєю історією селі Мигаї, що розкинулося в степах Одещини. І роблю це саме в знаменний День української мови та писемності.

Шановні мигаївці, не забувайте коріння роду свого, не втрачайте того, що дароване Богом кожній людині, яка вважає себе українцем! Саме мова є тим ідентифікатором, який вирізняє нас, українців, серед народів світу. Без мови не буде нації. Маємо дати собі відповідь на питання: чому соромимося мови батьків, мови села, мови, якою ви отримуєте освіту? Читаю те, що ви пишете на сторінках ФБ, і дивуюся тому, що ви послуговуєтеся мовою країни-агресора. Ви вітаєте один одного з днями народження та зі святами не рідною мовою. Чому ж так? До вас у село приїздять депутати різних рівнів, які ігнорують мову держави, а ви запобігаєте перед ними й послуговуєтеся не мовою батьків, а переходите на чужу. Майте гідність!

Я все життя пам’ятатиму своїх учителів, які навчили любити свою країну, рідну мову, своє село. Це — Підкалюки Віктор Мойсейович та Поліна Яківна. Це — Чижова Анастасія Мойсеївна... Вони виховали не одне покоління мигаївців. Будьмо вдячними учнями! Від кожного з нас залежить, чи існуватиме Україна».

Не знаю, як кого, а мене цей текст надихнув. Навіть на Поділлі, Черкащині, Київщині таких людей (щоб отак переживали за мову) пошукати треба. А вже щоб на Одещині... Прикро лише, що пані Олена давно носить «ганебне» тавро націоналістки. З ним у причорноморському краю ой як некомфортно, але вчителька не здається.

Навіть поодинокі приклади мовної стійкості надихають. Як ось цей, скажімо:

«В Одесі, як і по всій Україні, я розмовляю винятково рідною, українською. Якщо хтось вдає, що не розуміє — прошу пред’явити довідку про те, що психіатр підтверджує неспроможність вивчення української, а хірург — про іншу будову щелепи. Це у мене тролінг такий. Але це рідкісні випадки... Якщо в Одесі росі-йська виразно домінує, то в селах школи переважно українські. Російські школи — тільки в російських селах. Старші класи там ніби вже переведені повністю на українську згідно із законом про освіту. Російська мова ще вивчається до 9-го класу. В старших українських класах її вже нема...».

Така інформація надихне просвітянина (чи просто патріота) з будь-якого регіону України. Так що подякуємо панові Миколі. Але й пам’ятати треба: таким важко. Тому тиснути треба на державні структури, бо не на одинаках це повинно триматися.

Не можна не помічати, що, обговорюючи мовну проблему, мешканці Півдня зазвичай відзначають загрозливі тенденції. Навіть вихідці з україномовних районів, наприклад, з Балти чи Кодими, переїхавши до Одеси, відразу переходять на російську. Щоб це переламати, достатньо просто виконувати новий мовний закон. Або ж посилювати тиск з Києва, або ж спромогтися на чергового Стерненка. Так, потрібен новий, умовний «Стерненко +». Така ж стійка, пасіонарна особистість, хіба що значно гнучкі-ша. Щоб без потреби гусей не дражнив, себто ватників на їхніх мітингах не переконував, але був своєрідним символом і спонукав до дії.

Прикро, що українці Одещини все ще досить роз’єднані. Кожен робить свою маленьку справу, але не надто прагне гуртуватися з однодумцями. Але й за таких умов часом вдається робити непогані речі.

Уявіть собі як приємно прочитати в часописі «Зоря вечорова» (смт Доброслав, колишнє Комінтернівське) такі ось рядки про путінський «рай»:

Як обрид цей

мерзенний звіринець —

Край нелюдський гидот

і гризні!

Відтепер я навік українець.

Русь, ти більше

не мати мені…

Вони належать росіянину, жителеві Орловщини Олександру Бившеву. А яка ж гарна мова! Не зустрічав раніше цього вірша в пресі. А «Зоря вечорова» з Доброслава нагадала і мені, й суспільству.

До речі, до редакційної ради часопису належить і львівський журналіст, професор Василь Лизанчук. Тож місток «Львів — Одеса» працює!

Провідав Василя Васильовича, заніс йому кілька примірників «Чорноморки». Задоволено гортаючи сторінки газети (на знімку), заслужений журналіст України не без гордості сказав: «Там усе в порядку — в «Чорноморських новинах» наші випускники працюють. Непросто їм тепер, але думаю, що вистоять...».

Газети залишив на кафедрі. Бо той, хто знає ситуацію на Одещині, радіє навіть найменшому позитиву.

Влітку просвітяни познайомили мене з редактором «Черноморского маяка». Богдан Романович Панас подарував кілька примірників газети. Звернув увагу, що відсоток української в ній помітний — десь 30%—40%. У районних газетах Південної Бесарабії він набагато менший — добре, якщо набереться 5%—10%. Найчастіше це якась передовиця і вряди-годи окремі публікації українських активістів. «Маяк» же щедріший на мову. Можливо, так і не завжди, а лише в тих номерах, які я взяв із собою. І все ж… Передусім, це заслуга просвітян, звісно. Вони працюють, створюють у місті відповідний мікроклімат.

Це я про Чорноморськ. Щодо Доброслава, то забув згадати одну важливу деталь: це районне містечко прославилося «перепрофілюванням» смітників у зелені живописні парки, де встановлені дещо несподівані (як для зросійщеної Одещини) проукраїнські пам’ятники.

Радує здатність українців досягати компромісу. Якщо раніше точилися непримиренні суперечки стосовно корисності чи шкідливості толерантності, то тепер навіть Лариса Ніцой в одній з телепередач, нарешті, сказала щось примирливе: «Толерантність — це добре, але гіпертолерантність — погано». Це вже краща формула, бо без толерантності російськомовних і нам нема на що розраховувати. Захочуть — знищать, і Київ не помітить і не захистить. Як довго не помічав посилення сепаратизму на Донбасі. Потрібен консенсус. Бо компроміс поміж різними силами в суспільстві завжди конструктивно впливає на загальний стан нації. Добрі справи точно не забаряться.

Для прикладу наведу зразок таких добрих справ і патріотичного гумору у ФБ:

«У славному місті Чорноморську в День захисника нехороша людина із сепаратистськими поглядами йшла вночі зафарбовувати наш герб. Прибувши на місце, людина посковзнулася, впала, перевернувши відро фарби собі на голову… Мораль: не можна у свято робити погані справи. І взагалі: не можна робити погані справи проти України».

Було й фото горе-сепаратиста. Справді видно, що якимось дивним чином відро з чорною фарбою вилилося на його голову. Так незручно приземлився, бідолашний... Це говорить про те, що народ вчиться мислити по-державницьки. Колись, ще в 2015 році, заїжджий сепаратист (біженець з Донбасу) побив місцевого чорноморського активіста Валерія Демиденка. До речі, бив гайковим ключем, при свідках, серед білого дня… Видно, хотів таким чином пошвидше утвердити цінності «русского мира» в Чорноморську. Тому тепер українці намагаються бути пильними і не дають нахабніти паскудам. Захищають мирну, толерантну працю творчих людей та громадських активістів.

Просвітянка Валентина Сидорук уже тривалий час веде курси української мови в Чорноморську. Розповідає не без гордості: «Приємно те, що люди прийшли на курси за власним бажанням. Спочатку було непросто. Коли почала давати правописні моменти, то дехто навіть поскаржився на темп: мовляв, надто вже важка граматика! Підкоригували, оптимізували… Радує те, що багато з тих, хто відвідує курси, захоплюються українською літературою. А одна жінка — у неї, якщо не помиляюся, литовське коріння — навіть читає «Чорну раду»! Був у мене і сибіряк, який захотів вивчити українську. А ще якось молода мама привела двох хлопчиків із собою… Люди спочатку трохи розповідають про себе, потім говоримо про політичні новини, найцікавіші передачі на телебаченні, зав’язується жвава розмова... Отак і спілкуємося. Ходить до нас і молодий чорноморський активіст Валентин Ткачук. Він досить розкутий і сміливий. Якось попросила провести одне заняття замість мене, то він з успіхом провів. Бачу, що буде колись мені хороша заміна...».

м. Львів.