У нашому маленькому містечку всі і все — як на долоні. Усі знають одне про одного те, про що й самі про себе не здогадуються. Якщо ж сісти за круглий стіл з добрими намірами, а не хулити всіх поспіль чи вибірково, то знайдеться не тільки розгалуження спільних друзів — відшукається й старе коріння (бодай корінці) родинних зв’язків.

Містечко наше, нині зовсім тихе, на противагу 50—60 рокам ХХ століття, ніби завмерло у напруженому чеканні — чи не зітруть його з географічної мапи незважені новації, хоча колись було навіть повітовим, та й досі стоїть на роздоріжжі важливих шляхів. Це його керівники довели до такого стану. Як і швидкоплинну річку Тилігул, яка, всупереч її нищителям, під землею продовжує живити однойменний лиман. Слава Богу, що не добралися ще туди, під землю, хоч і стараються, бо ж як зливали, так і зливають у Тилігул фекалії. А ті мізерні штрафи… Кого вони зупинять?..

Якщо не вірити історичним брехунам Катерини ІІ, то містечко наше має досить поважний вік. Спочатку належало туркам-татарам під назвою Анань, а потім — козакам… Не вірите? Перечитайте уважно роман Зінаїди Тулуб «Людолови», де знайдете, що на нинішній Одеській горі полоз задушив татарина Ахметку, а Данило Корж, односелець Насті Лісовської, турецької султанші, потяв того гада шаблюкою. Втім, у романі можна й пофантазувати, а історичні уста мовлять, що слобода Анань жила ще в XVI столітті, задовго до міфічного козака Ананія Безпалька, й мала 300 дворів. Якщо в кожному водилося по десятку дітей та ще батько й мати, то вийде половина нинішнього Ананьєва. То чи не пора нам очистити нашу історію від намулу?..

Працюючи у 1969—1970 роках в Овруцькій редакції, якось поїхав у відрядження в село Городець, яке вважалося набагато давнішим, ніж сам Овруч (а той на 280 років старший від Москви) та Коростень. Там від 90-літніх почув легенду про заснування Києва.

Деревлянський край — це ліси, гранітні скелі та валуни, непрохідні болота й лісові озера. Щоб проїхати у деякі села на Овруччині, доводилося кружляти через Білорусію. Мотоцикл з ведучою коляскою: один — за кермом, а двоє штовхають у грузькому піску... Під час війни ворожа техніка була безсилою перед тутешньою природою. Згадати хоча б «Дідове озеро», на якому партизанське з’єднання Сабурова приймало літаки з Великої землі. Гарнізон Овруча складався з німців, італійців, чехів, словаків та угорців. Чехословацький полк, очолюваний Яном Налепкою (Рєпкіним), перейшов на бік партизанів. За взяття станції Овруч Яну Налепці посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу. А вдячні овручани поставили йому гранітний пам’я-тник. Як і князеві Олегу, якого колись затоптали кіньми за побори. Так ось. Зібралися деревляни на раду й вирішили підшукати рівне і сухе місце під столицю. Зрубали великого кия і кинули в річку Горинь, а за ним приставили десятеро ходаків. Там, де кий приб’ється до берега — і бути столиці. А кий заплив у річку Прип’ять, та вливалася у Дніпро. Через кілька десятків днів кий пристав до берега у тому місці, де нині стоїть столиця України. Половина ходаків залишилася будувати хижку, а інші — пішли сповістити раду старійшин, що знайшли місце для столиці. На раді ухвалили назвати його Київ-місто, тобто місто, в якому пристав кий…

Наша красуня Україна має безліч легенд про походження малих містечок, селищ і сіл. Вдячним нащадкам залишилося осмислити їх, очистити від ординсько-комуністичного шумовиння і повернути поселенням оті первісні назви...

Жило наше містечко працею, тихо, спокійно і майже мирно. Місцевий люд лише іноді збуджувався новиною, що дурні хлопці побилися за Тетяну або провожатого Тетяни кинули з мосту 7-ї сотні, бо за перше проводжання не виставив могорича… Низенького моста змайстрували сапери після визволення Ананьєва. Молоді в місті й у районі було багато, тож оті малокаліберні фабрики, заводики та артілі «Шлях у нікуди» не могли забезпечити всіх робочими місцями. Я, авіаційний механік, по блату влаштувався в МТС слюсарем — нею керував мамин однокласник. А без прописки в жодному великому місті на роботу не брали. З колгоспів могла вирвати хіба що служба в армії…

В Ананьєві працювали технікум механізації сільського господарства, медучилище (до війни, у 1940-у, дід проходив там спеціалізацію), педучилище (забрали в Балту), ПТУ, три середніх школи в центрі. Містечко було дуже спортивним: майже з усіх видів займали друге місце в області, а з класичної боротьби — перше в Україні.

Усі завжди жили дружно, без ненависті. Але хрущовський закон про 15 діб перевернув усе шкереберть. Міліція почала виконувати план «посадки» й нещадно косила молодь, літніх і старих. Іде дідок, за звичкою, напідпитку, як Карась до Одарки в «Запорожці за Дунаєм», а його загрібають, бо «нє положено шататися». Відповів молодий на матюк міліціянта матюком — 10—15 діб підмітає вулиці, залежно від того, на яку ногу вранці стали суддя та дільничний. Посварився чоловік з дружиною, а охоронці порядку вже тут як тут. Чоловік виконує громадську повинність, а дружина вдома рубає дрова, носить на другий поверх відра з вугіллям. А ще ж — штраф для бюджету сім’ї та повідомлення на виробництво — ганьба. Партійні ж чи профспілкові збори остаточно підривали оте «любилися — аж трусилися». Результат — розлучення, дівоче прізвище та аліменти. До речі, в ті часи від аліментів тікали одиниці…

Було у нашому містечку як у хороших господарів! Щовечора на центральній вулиці — велелюдно. У суботу й неділю — масове гуляння ананьївців на двох центральних вулицях. На теперішній Єврейській у кіосках торгували на розлив вином, пивом і горілкою. Після 1961 року Микита Хрущов заставив усе населення імперії згинатися за копійкою. Ходили сім’ями. Жартували, сміялися, пили вино і пиво з «причепом» (100 грамів). Пиво й міцніші напої продавали навіть у кінотеатрах. Та п’яниць майже не було...

Тодішній базар нині не присниться навіть у найхимернішому сні. Ціни були найнижчими в Україні. Десяток яєць до 1961 року коштував 3,5 — 4 крб, сало в кінці ринку доходило до 50 коп. За десятку можна було купити половину кабанчика, смаленого соломою. Кавуни — 8—10 коп., дині — 10 коп., помідори, перець, редька — умовні ціни, як у колгоспі оплата праці. Впоперек всього базару простягалися три винних («молочних») ряди. На пробу наливали 0,5 склянки і білого, й червоного. Доки дійдеш до кінця ряду — не знаєш, кому віддавати 2 крб. Ті «молочні» ряди проходили одиниці…

Після хрущовського закону «хапай і сади» пісні замовкли. Настала ера жадібності. Почали зводити величезні цегляні будинки. Тисяча штук червоної цегли з маркою «Анань» коштувала 29 крб. Огороджувалися високими парканами, купували авто, гнали самогон і закривалися від влади, як у фортецях. Колишня комунікабельність зникла. Жадність, пасквілянство, хамство, брехня, російський мат — як зараз під час виборів до ВР. Почався «бєс-прєдєл» влади, цін, тарифів...

Залишилося ще продати землю. Тисячами гектарів. Уже зараз селянам ніде випасати корівку-годувальницю. Вона ж рятувала навіть під час війни...

«Ех, Україно моя хлібородная, другим хліб віддала, а сама голодная!». Це з пісні 30-х років ХХ століття.

Чи не час струсити локшину з вух?..

Борис ДРАЇМ,

80 років.

м. Ананьїв.