Вночі 5 лютого в Сполучених Штатах Америки відбулася очікувана подія. Верхня палата Конгресу — Сенат — визнав президента Дональда Трампа невинним за двома пунктами звинувачень, висунутих Палатою представників у рамках імпічменту. Сенатори, виконуючи ролі присяжних, фактично голосували за партійною приналежністю (за винятком республіканця Ромні).

ТРІУМФАТОР НА ТЛІ СКАНДАЛУ

Трансляція засідань Сенату велася в прямому ефірі, і багатомільйонна аудиторія спостерігачів як у США, так і за кордоном стала свідком, як суд повністю проігнорував докази зловживання владою з боку глави держави та факти перешкоджання правосуддю з боку Трампа під час обговорення імпічменту в Палаті представників. Процедура судових засідань у Сенаті була обставлена так, що важливих свідків з боку обвинувачення не запросили до суду і вони не змогли дати свідчень.

Того ж дня Дональд Трамп, як і передбачено Конституцією США, звернувся з посланням до Конгресу, де виступив як тріумфатор з хвалькуватими і сумнівними заявами про свої досягнення на високій посаді. А заодно «роздавав слонів» своїм прихильникам і, як пересічний хам, відмовився потиснути руку спікерці Палати представників демократці Ненсі Пелосі. Втім, вона відповіла адекватно — на очах у всіх розірвала надрукований текст послання (на знімку).

Цей скандал можна було б розглядати як факт передвиборної боротьби у США і міркувати, наскільки скандал зіграв на руку або підвищив шанси на переобрання чинного президента Сполучених Штатів Америки. Але для частини політичних еліт світу американська демократія — зразок. На баланс гілок влади в цій країні, на американську конституцію, яка цей баланс забезпечує, на двопартійну систему, яка цей баланс підтримує, посилаються «модернізатори» в багатьох країнах.

Тепер такі посилання безглузді. Можна, виявляється, великою демократичною державою (а отже — й будь-якою) керувати без балансу. Можна за допомогою партійної машини виконавчу владу вивести з-під контролю законодавців, а Вищий суд перетворити на парті-йний балаган. Причому, здійснити цей «подвиг», вихваляючись власною безкарністю.

НЕВИКОНАНА МІСІЯ

Якщо Дональду Трампу вдасться цьогоріч переобратися, а республіканці закріплять свою перемогу тепер уже на виборах до Конгресу, що теж можливо, нічого страшного за наступні чотири роки в самих США не станеться. Навіть на федеральному рівні президент не зможе домогтися «необмеженої» влади. У тих Штатах, де зосереджено багато прихильників демократів, — і поготів. У крайньому випадку, посилиться поляризація серед американських виборців, яку знімуть або пом’якшать наступні вибори.

Але повноважень переобраного президента з головою вистачить, щоб примітивні методи будівельного бізнесу (в яких він добре розбирається) перенести у зовнішню політику. А тут ризики більші і в разі провалу банкрутством не відбудешся. Доведеться реально повоювати.

Мова, звісно, не про ядерну війну і навіть не про масштабну воєнну операцію. За три з половиною роки перебування Трампа в Білому домі йому не вдалося домогтися перемоги або успіху в жодному з тих локальних конфліктів, у які США були залучені. Однією з передвиборних обіцянок Трампа було повернення американських військово-службовців на батьківщину з гарячих точок й обмеження участі збройних сил у воєнних проти-стояннях за кордоном.

Але з Афганістану американські війська вивести не вдалося. На бази в Ірак довелося відправити додатковий контингент, а в Сирії США фактично зазнали поразки від Росії і тримаються там тільки завдяки полі-тичним домовленостям. Ще гіршим виявився результат конфлікту з Іраном після розірвання Вашингтоном багатосторонніх домовленостей з цією країною та вбивства високопоставленого іранського генерала ракетою американського безпілотника.

Спроби США не допустити випробувань нових ракет і ядерної зброї у КНДР теж закінчилася ганебним провалом, а так звана «угода століття», проєкт примирення Ізраїлю і Палестинської автономії, своєю безглуздістю викликав не тільки обурення палестинців, а й різко негативну оцінку лідерів Євросоюзу. Ще різкіше лідери Західної Європи реагують на регулярні нападки Трампа на НАТО, які підривають єдність цієї організації.

ЧОМУ ЇХ ТАК ТЯГНЕ ОДИН ДО ОДНОГО

Одне слово, головним, якщо не єдиним потенційним стратегічним союзником в очах Дональда Трампа поступово стає президент Росії Володимир Путін, з яким протягом трьох з половиною років президент США намагається «порозумітися».

Але старання «порозумітися» з Путіним — марні. У Кремлі Трампа вважають недалеким, але корисним партнером, проте США для Росії були і залишаються стратегічним ворогом. А пріоритетом, альфою та омегою міжнародної політики Москви є протистояння із Заходом.

Усунути протиріччя неможливо. Хоча симпатії Трампа до Путіна зрозумілі. Обидва вони прихильники монолітної, нікому не підконтрольної влади всередині своїх країн. Обидва схильні користуватися будь-якими методами для зосередження влади в своїх руках. Обидва розглядають себе як кінцевих носіїв істини. З боку ця парочка виглядає приблизно так само, як відомі діячі минулого століття. І треба молитися Богу, щоб їм не спало на думку розділити між собою світ.

У разі такої спроби під роздачу першою потрапить Україна, яка з точки зору геополітики є копією Судетів Чехословаччини тридцятих років минулого століття, зразком розмінної монети для великих гравців. Легко уявити, що американський президент, схожий на Трампа, колись з’явиться у Капітолій і доповість Конгресу, що за столом переговорів запобіг ядерній війні і привіз мир з Москви. Ще легше уявити, як розвиватимуться події після цього.

Сподіватимемося, що в найближчому майбутньому такого сценарію вдасться уникнути. Але гарантії нема. Слова Державного секретаря США Майка Помпео, який відвідав Київ на початку лютого, про те, що Україна Крим втратила, а Росія не з тих країн, які щось віддають назад, — наводять на серйозні роздуми.