ДО 100-РІЧЧЯ ПЕТРІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АГРАРНОГО КОЛЕДЖУ

Заслужений журналіст України і наш земляк Володимир Новак, вийшовши на пенсію, не полишає літературну творчість. Він — автор численних статей, інтерв’ю, нарисів у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Співавтор книжок «Журналістика у наших серцях і долях» (2015) та «Журналістика у наших долях» (видання друге, доповнене, 2017). Керівник проєкту і співавтор літературного збірника «Великою журналістикою покликані» (2019). Як організатор від Одещини причетний до видання книжки «Уславлені постаті України» (2002).

Сьогодні на сторінках «Чорноморки» наш колега-журналіст ділиться спогадами про навчання у Петрівському сільськосподарському технікумі, де у роки своєї юності отримав першу фахову освіту — агронома.

Молодість свою гарячу знов перед собою бачу.

Максим РИЛЬСЬКИЙ.

Ось і прийшов на нашу священну землю ще один рік — 2020-й. Особисто для мене він знаменний тим, що сто літ назад на теренах Північно-Західного Причорномор’я було засновано Петрівський сільськогосподарський технікум (нині — державний аграрний коледж). Саме з цим навчальним закладом пов’язані кращі роки десятків тисяч юнаків та дівчат минулого і нинішнього віків, включаючи і моїх однолітків, більшість з яких нині подолала 70-літній рубіж, здобуваючи фах агрономів, механіків та гідромеліораторів у далекому 1968-у. Тоді разом зі мною на студентській лаві за скеруванням колгоспу імені Котовського (Біляївський район) тут навчався цілий десант земляків з нашого Міжлимання: Марія Демченко, Микола Кривенко, Георгій Нечаєнко, Вадим Пронін, Анатолій Козленко. По-різному склалися їхні долі, але всі гідно представляли імениту кузню сільськогосподарських кадрів, яка дала нам путівку у доросле життя.

Досить цікава історія нашої Alma mater. Восени 1920 року, коли ще не стихли шалені битви громадянської війни, як пишуть історики, «в пороховому диму», народилася в колись розкішному Курісовському замку сільськогосподарська школа, яка готувала рільників. Вона називалася Курісово-Покровською. Перший випуск у 1922-у склав 14 осіб. У 1929-у школу реорганізували в технікум, який до початку війни готував агрономів і зоотехніків. Із 1945-го технікум готує зоотехніків та ветеринарів, а в 1949-у тут відкрили гідротехнічне відділення. У 1953 році з’явилося відділення механізації сільського господарства. Технікум продовжував розвиватися і розцвітати. Зараз коледж є вищим закладом освіти І рівня акредитації. Тут готують висококваліфікованих спеціалістів сільського господарства шести спеціальностей.

Мені і моїм ровесникам пощастило навчатися (1964—1968 роки) в будівлі старовинного замку. Нинішні студенти опановують аграрну науку і мешкають уже в новому навчальному корпусі та гуртожитку.

Окрім основного диплома технікум дав можливість отримати студентам посвідчення на право керування автомобілем, комбайном, трактором, мотоциклом.

Вже після першого курсу (1965) за наказом Міністерства сільського господарства, якому підпорядковувався технікум, першу групу, де я навчався, відрядили до Криму для обстеження плантацій виноградників щодо їх можливого зараження небезпечною філоксерою. Ця робота велася у степових районах півострова, поблизу Євпаторії. Добиралися туди з Одеси теплоходом «Петро Великий». Морська подорож на палубі океанського лайнера сподобалася юним мандрівникам і залишила незабутні враження.

Неподалік від нашого місця базування на сільгоспроботах працювали студенти художнього училища із Сімферополя. Хлопці із Сімферополя, як і з навколишніх сіл, залицялися до наших дівчат, а ми — до їхніх. Разом у час відпочинку танцювали, здебільшого під платівки або касетні магнітофони, які тоді були великою рідкістю.

Якось визрів план у вихідні дні здійснити подорож до знаменитого ботанічного саду поблизу Ялти. Керівник десанту майбутніх агрономів — Клара Павлі-вна — не дозволяла невеличкій групі поїздку у мальовничу місцевість Великої Ялти, але троє сміливців (Іван Тодоров, Степан Дерлі та я) все ж таки вирушили до обласного центру Криму — Сімферополя, а потім тролейбусним маршрутом добралися до місця призначення. Ночували (місць у готелі не було) на лаві під відкритим небом біля пам’ятника Леніну у самісінькому центрі Ялти. Тут нас затримала міліція й, оглянувши наші студентські квитки, перепровадила до автостанції, де, як пояснили, нас ніхто не чіпатиме, та й на людях перебувати безпечніше. Більше серйозних пригод з нами майже не було. Ночували на подвір’ї тітки, яка за невеличку плату прихистила нас під навісом з винограду. Зате вражень від побаченого у ботанічному саду було стільки, що ми навіть не боялися, що нас — неслухів — можуть відрахувати з технікуму за наш учинок.

Після цього, опанувавши професію журналіста, я неодноразово бував у Ялті, зокрема у тому ж ботанічному саду, спілкувався з його працівниками, придбав там і посадив на власному городі у курортному селищі Чорноморка декоративні кущі та інші рослини, які радують мене й родину донині.

У технікумі вперше не на екрані, а на власні очі побачив знамениту кіноакторку Зою Федорову, ровесницю мого батька. На її прохання провів екскурсію територією та приміщеннями палацу-садиби Курісів, де ми тоді навчалися. Ця триповерхова споруда нагадує середньовічний замок, у декорі якого використані елементи готики і мавританського стилю. Акторка щиро дякувала мені за увагу до неї і надану можливість познайомитися з архітектурною пам’я-ткою XVIII століття. В актовій залі технікуму того ж дня відбулася творча зустріч з талановитою і вельми симпатичною жінкою, яка моїм друзям більше відома за картинами «Весілля у Малинівці» та «Москва сльозам не вірить». Дуже сумував, коли дізнався, що у 1981 році Зою Федорову було вбито у власній квартирі за досить загадкових обставин.

Можливо, ця зустріч з кіноакторкою спонукала мене записатися у драматичний гурток при технікумі. Вистави, де я разом з іншими самодіяльними артистами грав різні ролі своїх сучасників, показували у складі агітколективу не лише студентам, а й жителям сільських клубів і військових частин Комінтернівського (зараз — Лиманського) району.

У період нашого навчання широкого розвитку набули заняття спортом. Особливі досягнення мали у таких олімпійських видах, як легка і важка атлетика, класична та вільна боротьба, футбол, волейбол, баскетбол, гандбол... Тренером борців був добре відомий у спортивному світі майстер килиму Георгій Капука, неодноразовий призер першості СРСР. Під його керівництвом наші юнаки ставали чемпіонами і призерами на престижних змаганнях ДСО «Колос», інших турнірах регіонального і республіканського рівнів. Полюбляли студенти-борці брати участь у національних болгарських фестивалях, де як призи розігрувалися молоді баранчики та інша живність.

Молодечий запал, жага до пізнання світу та отримання нових вражень спонукали окремих студентів до набуття знань і їх розширення. От і я з групою однокурсників вирішили одночасно з набуттям фаху агронома пройти повний курс Комінтернівської заочної загальноосвітньої середньої школи, яку, до речі, успішно закінчили у 1967-у. Не дочекавшись отримання бажаного диплому, дехто з нас, склавши іспити, вступив того ж року до Одеського університету та кількох сільськогосподарських вишів України.

Автор цієї публікації утримався від спокуси раніше стати студентом ВНЗ. Адже до бажаного диплому відділяло якихось шість місяців. Його отримав на руки 29 лютого 1968 року. Тоді ж ще студент Володимир Новак, який понад три роки активно співпрацював як позаштатний кореспондент з районною газетою «Слава хлібороба» і мріяв про літературну діяльність, отримав від редактора цього часопису запрошення на роботу у штаті редакції. Але цій пропозиції завадила повістка про службу в армії.

За роки навчання у технікумі сталося, звісно, чимало найрізноманітніших подій.

Пам’ятаю весілля нашої однокурсниці Валі Першиної у приміському селі Визирка. Його мешканці походять з козацького роду — є нащадками чорноморських козаків. Було цікаво познайомитися з їхніми традиціями, скуштувати тамтешніх страв і, певна річ, домашніх наливок.

Не забути першу виробничу практику та стажування у ролі керманичів гусеничних тракторів у селі Свердлове під Одесою. Директорові місцевого радгоспу не сподобалося, що студенти-практиканти оприлюднили факт грубого порушення місцевими аграріями технології при сівбі озимих культур. За це юнаків покарали роботою в нічний час, хоча неповнолітнім категорично заборонялося тоді працювати вночі. Ця історія дійшла до районного керівництва. Врешті-решт, справедливість взяла верх: директора радгоспу викликали на «килим» у райком партії, де він отримав сувору догану і навіть йшлося про його звільнення з посади.

Майже кожної осені ми, студенти, допомагали господарствам району збирати виноград, кукурудзу, овочі...

Не забути екскурсійну поїздку на річку Турунчук, яка впадає в Дністер на 20-у кілометрі від гирла в районі Біляївки. У теплу пору року на його берегах можна зустріти намети туристів. Турунчук є також популярним місцем риболовлі, тут часто проводяться змагання рибалок.

Приваблювали нас і мальовничі місця поблизу самого технікуму. Від сусіднього села Каїри, де студенти полюбляли відпочити у місцевому кафе, до рідної Петрівки (зараз — Курісове) пролягала дорога лісовим урочищем. Краса неймовірна! Долаючи ті кілька кілометрів, раділи зустрічам з фазанами, дикими кролями, козулями європейськими, а то й лисицею чи борсуком. У 1974 році там було засновано загальнозоологічний заказник державного значення.

Приємно був вражений тим, що на землях, підпорядкованих технікуму, функціонує ще один державний заказник — орнітологічний. Він має назву Коса Стрілка. Його створено для охорони лиманного мілководдя як місця нагулу та зимівлі водоплавних птахів на прилиманських схилах і косі Тилігульського лиману із 200-метровою смугою прилеглої акваторії. У заказнику трапляються до 220 видів птахів, багато з яких занесені до Червоної книги України: шилодзьобка, крячок малий, крячок річковий, галагаз, мала біла чапля, сіра чапля, ходуличник… На зимівлю сюди прилітають десятки тисяч північних птахів.

Моїм ровесникам пощастило закласти поряд з технікумом парк. Дерева, мабуть, тоді надали місцеві лісівники. Зараз їм уже понад пів сотні літ. Серце наповнюється гордістю, коли дивишся на цю рукотворну зелену красу.

Сльози на очах і клубок у горлі — таке відчував кожен з майже двох десятків випускників Петрі-вського сільськогосподарського технікуму, коли на урочистому зібранні ведучий запросив піднятися тих, хто закінчив навчальний заклад 50 років тому. Здалося, що актова зала, де проходила зустріч випускників різних періодів навчання, буквально вибухнула бурхливими оплесками. Так нас, сімдесятилітніх, тепло і гаряче вітали молодші за віком колеги і нинішні викладачі альма-матері.

Якщо відверто, особисто мені хотілося плакати. Ледве стримав це бажання, бо ж друзі-колеги довірили вручити директорові закладу коровай і копії фотографій для музею.

Так збіглося, що студенток з іменем Валентина на курсі було більше десятка. Вважається, що жінки з цим ім’ям вирізняються добрим здоров’ям, активністю і витривалістю. От і Валя Свіргун ще й досі успішно працює, вона — визнаний фахівець з насінництва. Ще одна Валя — Вороніна — у 2013-у була удостоєна звання «Мати-героїня», Валя Матрошак (агроном інтенсивного садівництва) майже чверть століття очолювала орган місцевого самоврядування у Придунав’ї, провадила депутатську діяльністю. Валя Дронова — переможець Всеукраїн-ського конкурсу читців серед незрячих людей. Багато гарних слів можна сказати і про інших наших Валь — Власенко (староста групи), Козакову, Першину, Музику, Карасьову...

Під час згаданої зустрічі випускників різних років ми ходили місцями своєї юності і, звичайно, цікавилися долею унікального старовинного замку Куріса, де тоді, у часи Микити Хрущова і Леоніда Брежнєва, навчалися три з половиною роки. На превеликий жаль, він згорів і про нього нагадували лише остови колишньої неповторної краси. Територію навколо нього огороджено високим парканом, оснащеним приладами відеоспостереження. Охоронець не пропустив нас усередину, мотивуючи тим, що це приватна власність і за вхід треба платити.

— Зараз тут іде реставрація, нові господарі замку сподіваються відновити покрівлю, — сказав той чоловік.

Ми зробили кілька світлин на згадку. Тішило, що на одній із будівель звили гніздо пара лелек, які вже опікувалися своєю малечою. Життя продовжується. Дай Боже, відродиться і сам замок.

Покидали технікум з почуттям і радості, й суму. Раділи, що зустрілися з товаришами юності, нині побілених сивиною, з якими у студентські роки ділили кусень хліба. Сумували, що чимало колег уже відійшли в інші світи. Передчасно пішли із життя Міша Кожухар, Анатолій Балута, Микола Іващенко, Іван Тодоров, Катя Місюра, Люда Лановенко, Галина Мамчур, Світлана Збагерська, Віра Голіченко, Тая Гузенко, Петро Влах... Усіх їх згадали, вони живуть у наших серцях і споминах.

Не стало переважної більшості наших викладачів. Із вдячністю згадуємо Миколу Коваля, який, окрім теорії плодівництва та овочівництва, на практичних заняттях навчив нас професійно формувати крону плодових дерев і виноградників, Ганну Гринчук, котра вимогливо прищеплювала любов до землеробства, Віру Тюпич, що давала економічні знання, панів Марценківського і Заставського за науку з основ механізації та електрофікації сільського господарства... Другою турботливою матінкою була для нас керівник групи Ера Іллівна Хуторецька. Жоден випадок з нашого життя не залишався поза її увагою. Студенти були частими гостями у будинку, де вона мешкала разом з Василем Куликом, викладачем фізики.

За останні 50 років світ помітно змінився. З’явилися мобільні телефони, смартфони, айфони, планшети, швидкісний інтернет, найрізноманітніші види побутової техніки, величезний вибір плоских плазмових телевізорів, широка гама автівок тощо. На полях уже снують суперпотужні комбайни та трактори найвідоміших світових марок... Під час навчання всього цього ми не лише не бачили, а й уявити не могли про таке. Їздили переважно на кузові вантажівок. Прораховували і складали виробничі фінансові плани на звичайній рахівниці з круглими кісточками, навіть не мріючи про якісь калькулятори. Ймовірно, тому чимало моїх однокурсників (вік 70 і більше років) не вміють сьогодні користуються ноутбуками та смартфонами і, ніде правди діти, не знають про найпопулярніший в Україні фейсбук чи інші соціальні мережі, які надають можливість легко спілкуватися з усім світом. Але є надія, що діти та онуки моїх однокурсників допоможуть їм ознайомитися з цією публікацією та світлинами п’ятдесяти- та дворічної давнини.