Все буде 4.5.0.

Себто все буде добре. Це такий кодовий армійський вислів. І саме так закінчилася лекція-відеозвіт Юрія Кучеренка з групи аеророзвідки БФ «Армія SOS», що стала спільним проєктом з Одеським регіональним відділенням Українського інституту національної пам’яти. Захід відбувся в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського.

У минулому житті Юрій Кучеренко працював ветеринарним лікарем, був директором Одеського зоопарку. Ще раніше вів цікавезні телепередачі про тварин. Захоплювався авіамоделюванням. От саме це й покликало його… на війну.

Хоча ці маленькі розвідувальні літачки — лише привід. Коли ж говорити серйозно, то покликала якраз думка про те, що може добряче прислужитися нашому війську — своїми і вмінням, і досвідом.

Та й не одразу це сталося, не від самого початку війни. Якимось особливим патріотом себе не вважав. Утім, справжні патріоти над цим не замислюються. Патріотизм — він або є, або його нема, хоча стати патріотом ніколи не пізно. Та все-таки якщо почуєте від когось «я патріот», можете бути певні: це несерйозно. Не словами, а ділом проявляється це святе почуття цілковитого єднання з рідною землею. Любов до Батьківщини, а сказати точніше — до багатостраждальної нашої України — це та ж сама любов до матері своєї, вона просто живе в душі людини, вона — це ви самі. От і все. І коли пан Юрій каже, що ніколи не вважав себе особливим патріотом, то це так і є. Тому що його особистість і патріотизм його — це одне й те саме. Як тут розділиш?

А ще він сказав перед початком, що є майже російськомовною людиною, хоча спробує говорити державною, от нехай лиш йому вибачать, як він сам висловився, деякі «азіїзми». І — провів бесіду майже чистою українською.

Нам легко зрозуміти людей, котрі — знов-таки мовчки, без патосу та голосних декларацій — готові віддати життя за вільну, самостійну, соборну, європейську Україну. Їх багато, хоч, можливо, вони й у меншості — на жаль. Але ті, що в більшості, що «втомилися від війни», що хочуть миру (а хто ж його не хоче!!!) на будь-яких умовах, навіть ціною поступок ворогові, агресору, ціною якогось компромісу, котрим все «всьо равно», — таких громадян важко зрозуміти.

Так, наша країна втомилася від цієї війни. Але чи все ми робимо для того, щоби доскочити щасливого її завершення? Чи все ми робимо для того, щоби дати зрозуміти агресорові, що ми таки не поступимося нічим у своєму непереборному прагненні остаточно вирватися з його імперських кігтів, захистити й розвивати далі свій цивілізаційний вибір?

У ці дні, коли згадуємо Дебальцеве, вийшла друком книжка з промовистою назвою — «Ті, що втомились боятися». Це щоденники польового хірурга. Він бачив багато вбитих і ще більше тяжко поранених, бачив Дебальцеве зблизька, бо ж — фронтовий лікар. Він каже: коли ти на межі життя і смерті — ти нездатний постійно боятися. Спочатку страшно, а далі втомлюєшся від цього і вже просто перестаєш боятися — навіть непомітно для себе самого.

Юрій Кучеренко бачив це згори, бо ж — пілот безпілотника (це не каламбур: він піднімав свої дрони, своїх літачків-розвідників у повітря та пілотував їх з допомогою монітора). Він бачив згори, з неба, те, що робилося внизу, на землі, бачив з висоти 200—300 метрів, бувало, що й з 400 і більше. Чи збивали їх? «Вони не вміють стріляти по дронах. Але одного таки втратив».

Декотрі військовики, сказав, давно відчували, розуміли, що там, у Дебальцевому, щось має трапитися. Він їм вірить. Бо ще до того бачив і Золоте, і Донецький аеропорт — властиво, те, що там відбувалося… Чи була політична доцільність, скажімо, там чи там, тримати наших хлопців? Так, була, — впевнений. Треба було триматися. Але й думати про те, як підвезти туди боєкомплект, забрати поранених… Це погляд згори, майже як на воєнній мапі. Але бачив й інше: як сунуть рідною землею ворожі танки — то була танкова бригада аж з-під Улан-Уде. Як хотіли розділити наше військо на три частини. Як захопили Логвинове й утворили Дебальцевський котел… Цю війну, переконаний, зробили танки.

Говорив про мужність і героїзм наших захисників. Як ішов в атаку отой їхній «Вагнер» — з технікою, всі профі… І як він відступив ганебно. «Русня була певна, що натрапила на «спецуру», а проти них там стояли всі поспіль «мобіки». Фактично майже необстріляні молоді українські бійці, та й числом не більше десятка. Цей бій був чи не найважливішим. Добре їм там дали!».

А ще розповів про танкіста Василя Божка. Хлопчина мав лише один протитанковий снаряд, зате багато протипіхотних, осколочних. Він безстрашно лупив майже в упор і знищив три танки. Хлопці розшукали у якомусь бліндажі генерала, упакованого, наче на самім передку, й розповіли про цей справжній подвиг, що заслуговує Героя. І він таки отримав Героя України.

Юрій Кучеренко говорить про війну в трьох іпостасях: це війна в соціальних мережах, у зведеннях Генштабу й та, що насправді. Це дуже шкодить правді. Тому що саме в соцмережах — найбільше неперевірених чуток, паніки, отієї «зради». Й це також, вочевидь, елемент гібридної війни. Як і замовні сюжети у ЗМІ. А насправді всюди на цій війні — героїзм. Попри нестачу техніки, інші негаразди, яких могло б не бути. «Проблема програшу там була — у відсутності танків, протитанкових засобів. І зв’язок: ним повністю управляла русня. А основні плюси — боєздатність нашої армії і висока гуманність до місцевого населення».

— Що спонукало піти на війну? — запитали наприкінці. Чесно відповів:

— Не знаю. Але мав піти обов’язково.

— А які поради молодим хлопцям?

— Бути, як Василь Божок, — відповів спонтанно. — А по хвилі: — Бути самим собою. Робити свою справу.