ЛИСТ АКАДЕМІКА МИКОЛИ ЖУЛИНСЬКОГО ДО ДИСИДЕНТА ОЛЕКСИ РІЗНИКОВА

Дорогий друже Олексо!

Завинив я перед Вами. Ні, перед собою. Передусім. Бо давно поривався написати Вам про те, як я Вас шаную, як захоплююся Вашою прямо таки подвижницькою працею.

Поривався написати тоді, коли отримав рукопис Вашого есею «Хлопці, що відкрили наготу короля». Прочитав, а от засісти за листа так і не зібрався. «Добре, добре», — собі кажу. Буде субота-неділя, напишу», але повсякчасно з’являється щось нагальне, невідкладне, починаю кропати якісь рецензії, відгуки на автореферати, доповіді… А час біжить, а вже в «Слові Просвіти» з’являється публікація «Хлопців, що відкрили…», а в «Літ. Україні» «Поет Олександр Григоренко» — читаю, радію за славного Олексу Різникова, який думає-дбає передусім не про себе, не за себе, а про пам’ять тих, хто долучився до його долі, до його життєвої драми.

А Ваша драма — дві «ходки» в комуністичні табори — нагадує класичну грецьку трагедію, в якій головне — катарсис. Переживання-потрясіння, прозріння свідомості. Очищення просвітленням думки… У Вашому випадку — очищення себе від комуністичної скверни, яке розпочалося з твореної разом із другом Володимиром Барсуківським антипартійної листівки в далекому 1958 році, а продовжилося в Мордовському таборі. Ви цей ідейний катарсис, це світоглядне переродження назвали «другим народженням». І описали це національне просвітлення мислення і почувань щиро, відверто. Отож, мене приємно вражає, як Ви чесно, морально нещадно судите себе на шляху до національного прозріння, як набували і зміцнювали в собі віру в Україну, як повільно «вселялося» в душу рідне слово, вірніше, відроджувалася у Вашій свідомості українська мова… І просилася на папір. У світ.

До речі, ще про пам’ять. Я давненько, ще в серпні 2005 року, прочитав Вашу поему про «Партизанську іскру» «Окупація», а також написану в одеському КДБ поему «Копище». Цю книжечку під назвою «Окупація», в якій крім цих двох поем є ще спогади і вірші «Співучасник війни», я бережу ще й тому, що її пронизує вкрай важлива, актуальна ідейна «стріла»: «Пора, давно пора нам примиритися, ставати єдиною, сильною нацією! Бо ж сила — в єдності!». Цим закликом Ви завершуєте «Вступне слово автора» до поеми «Копище».

Я оце зараз, пишучи цього листа, перечитую Ваші болісно щемкі поезії-присвяти учасникам підпілля і дивуюся, з яким щирим емоційним співпереживанням Ви так образно, так поетично виповідаєте їхні долі. Трагічні долі, які не повинні згаснути в українській пам’яті.

Та ж тітка Поліна, яку фашисти замурували живою в кімнаті, «здобулася» завдяки Вашому таланту на народнопоетичне вивершення героїчної жертовності в жанрі думи. Скорботним рефреном звучать рядки, кожен із яких розпочинається словами «Над могилою…». Або вірші «Поліна Попик», «Попик Дмитро» — хіба про цих юних, жертовних, окрилених вірою і запалених ненавистю до окупанта можна забувати?

Яка різниця, хто окупант: німець-нацист, румун, москаль. Він — чужинець, прийшов топтатися по наших святинях, по нашій землі, по рідній нам мові — з ним слід боротися, і ця боротьба не може обійтися без жертв.

Мене вражає, з якою творчою інтенсивністю Ви там, у таборах, працювали. Ні, це не те слово «працювали». Складається враження, що Ви начебто наздоганяли себе, табірного, в пориванні заповнити минулі роки, дещо втрачені через написання віршів росі-йською мовою, через захоплення, і щире, не сумніваюсь, російською літературою, передусім поезією Маяковського, Єсеніна, наздоганяли втрачене, готуючи себе для українськомовної творчості. Ви поверталися самі до себе, до українського поета, сина своєї землі, своїх україномовних батьків, бо Ви відчували, що народжені для творчості і ця творчість україномовна, національно однозначна.

До речі, я, як і Ви, захоплювався і зараз люблю-перечитую Маяковського, це потужної естетичної енергетики поет, я, як і Ви, люблю Єсеніна, ранками, прогулюючись із своїм другом-ретрівером Елвудом-Вуді, мимоволі в думках читаю його поезії. І тут я згадав Ваш поетичний цикл «Твій образ, твій стан, твої очі» із містерії «Бран». Яка гра звуками: «Причаруй, чарівна чарівнице, чарівним чаруванням чаринь». Хто може в українській словесності зрівнятися із Вами в дивовижному дарі гри словами, гри звуками, гри омонімами, омонімічними формами. Оце бувало зазирну у Ваш «Словник омонімів та схожословів», погортаю одну-другу… соту сторінку і не перестаю дивуватися, чому я цього не зауважував, чому не додумався сам?

З давніх давень, із прапори

Нас надихають прапори

чи не забуть мені повік,

як сльози капали з повік!

Та за цими «одноримками» годилося б дітей у школах навчати рідної мови. Навчати грою в словосхожості. Та й для дошкільнят — передусім для дошкільнят! — фонетична гра звуками була б розкішною забавою, приємною вправою для читання.

Справжній, тобто національно свідомий вчитель української мови не повинен при цьому оминати Вашу книжку «Українська мова. Чим вона багатша за інші?». Це творчо оригінально витворена книжечка, яка, здається, вже має чотири перевидання, відкриває такі «краєвиди мови», такі глибини семантичних значень слів, що аж дух захоплює. При цьому хіба не згадаєш про Ваш унікальний науковий подвиг — творення кореневого словника української мови?! Ось переді мною другий випуск «Слово — грона духу» — «Українські словогрона. Новий кореневий словник», який Ви мені подарували в квітні 2015 року в Одесі. Пригадую, з якою радістю і гордістю Ви тоді сказали: «Нарешті я дочекався цього кореневика!».

Ген коли, в 1973 році, в концтаборі №36, селище Кучине, Ви розпочали над цим словником працювати і навік «ув’язнили» себе роботою над його доповненням, прикувавши себе добровільно до комп’ютера. Невже там, у концтаборі, Ви «народили» цей термін «словогроно»? Про те, як Ви знаходили в табірних умовах «багатинки» української мови, пише-згадує Анатолій Здоровий, спогад якого Ви вмістили в цій Вашій праці.

Ваші «Словогрона» — збірка поезій за багато років — це духовна біографія українського поета-патріота. Не тільки, звісно, духовна, але й біографія долі (цикли «Промінь з Одеси», «Прозріння»). Вразили мене поезії циклу «Болючі, гризотні словогрона», зокрема табірні «номерні знаки» поезій. І уявляється мені, як занумеровані вірші разом із Вами відбувають термін своєї «відсидки» і не знають, що вийдуть звідти сивими, а то й білими від туги за волею, за читачем. Перечитую оце зараз №1265 («Я вийду сивим…»), №1207 («Цей вечір твій…»), №1206 («Ти — моя зірка…»), №1626 («Ой, я тунаю…»), читаю вірш «Озон» — і вголос читаю:

На листочки на зелені, на травини

Понизалися градини, мов перлини.

Ці небесні самозванці, нечеканці,

Неболюбці, себегубці, себеданці.

Яка звукова гармонія новослів, новозвуків!

Справді, для Вас, друже Олексо, «поезія — потреба, інстинкт, без котрого не жить». Це Ви особливо спрагло відчули там, у таборах, коли думка могла ширяти вільно, вихоплюватися в безмежжя мислення і почувань, коли можеш (і хочеш!) «розкласти» себе на різнонаправлених Сутників заради осмислення-пізнання себе в собі. Ефективно спрацював цей придуманий Вами поетичний прийом «заселення» теоретичної камери уявленими образами-символами — Сутниками, із якими ліричний герой, вірніше, протагоніст веде диспут, а насправді — вивертає власну душу, «оголює» болісно пульсуючий розум, запліднений важкими спогадами, сумнівами, розпачем, здогадами, самоосудом…

Ви — митець-бунтар, рішучий противник «скутих форм». Вас поетична хвиля підносить над унормованим, традиційним «комплектом» літературних жанрів, видів, стилів, форм. Вас як поета несе висока хвиля натхнення, підносить надзвичайним канонізованим літературним світом на крилах мовного розкошування, і Ви мимоволі нарощуєте слово на слово, образ на образ, метафору на метафору, бо Вам здається, Ви відчуваєте, що необхідно поринати все глибше і глибше в сутність слова, в матерію образу, в першосуть словозмісту.

…Дивлюсь, як на обкладинці книги «Украмарс» прискалив око український космонавт Олекса Різників — автор цього оригінального супер-фантастичного роману, і думаю, яка ж несподівана гра уяви і реальності «живе» в цьому діалогічному суперполемічному дискурсі національної історії. Інтелектуально потужний твір, зачином до якого як ці епіграфи, мотто, замітки, які слід, і на цьому наполягає автор, прочитати перед заглибленням у цей вир дискусій, звинувачень і виправдань, осудів і присудів, спогадів і розгадувань таємниць мови…

А який зачин! Оті колгоспні збори, оті українські пісні за щедрим обідом, отой гімн пісні, виспіваний з таким натхненням, що мимоволі починаєш заводити: «Гей наливаймо повнії чари…». На жаль, гідного поцінування ця дивна «суперфантастика із шухляди» ще не отримала. А заслуговує на високо-шанобливе літературно-критичне «оспівування». Як і, до речі, Ваша книжечка сонетів «Двострунне грало». Я був вражений, коли прочитав у Вашому передньому слові «Сонет з камери та з концтабору», що таку форму сонета з двома римами Вам «підказала» тюремна камера: два дерев’яних ліжка, двоє перехрещених ґрат у вікні, два напрямки для ходіння в камері — вперед і назад. І далі «дві руці, дві нозі, два ока…». Ваші сонети — Ваші «дворимки», певен, увійдуть назавжди в історію цієї поетичної форми. А їх, цих «дворимок», «дзвонеток», «сонетонів», у другому виданні сонетів «Двострунне грало» нараховується 159 заґратних, 6 до репресій і 5 після.

Та досить. Закінчую. На завершення цього листа прочитаю собі Ваш 32 (807) сонет:

Розвіялось і зникло, слава Богу…

Ясніє небо, жевріє зоря.

У ватрі всі вуглини догорять,

І нам ладнатись треба у дорогу.

Пря виграна — не завше чесна пря…

Нам знов і знов звертатися до того,

шукать, бажать освітлення нового,

слова і почуття перевірять.

Підсунься, істино,

до сумніву сумного.

Хай очі його образ твій уздрять,

розтермоси великого німого!

Ясніє ж небо, міниться зоря.

Коли ж і так не трапиться нічого —

грозою нерозсудливою грянь!

Щасливого, при доброму здоров’ї та нестримній жадобі творчості Нового 2020-го року бажаю Вам, дорогий друже Олексо!

Конча-Озерна, 2-5 січня 2020 р.