26 ЛЮТОГО — ДЕНЬ СПРОТИВУ ОКУПАЦІЇ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ ТА МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

Шість років тому, 26 лютого 2014-го, під стінами Верховної Ради АР Крим пройшов багатотисячний мітинг, значення якого ще оцінять у новітній історії України. Так вважає колишній політв’язень, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат Ахтем Чийгоз. Наша розмова з ним — про те, якою є сьогодні реальна ситуація в Криму, що має стояти першим пунктом у Стратегії деокупації півострова, а також про те, як його намагалися підкупити у Сімферопольському СІЗО, щоб переманити на бік нового режиму в Криму.

— Україна повинна розуміти, що саме вона зобов’язана звільняти Крим і тому — бути в авангарді цього процесу, й тоді світ не зможе замовкнути. Бо лише їй це під силу. І взагалі, це обов’язок держави — боротися за свою територію. Тому українські політики повинні перестати будувати ілюзії, що хтось за них вирішить кримське питання, що їм достатньо спостерігати за процесом збоку, в чомусь погоджуючись або ні.

Але якщо хтось з представників влади або частини суспільства сьогодні говорить, що «втомився від війни і проблему Криму можна на час «підвісити», то нехай готується до того, що всі жахи, які спіткали Крим та Схід України, дійдуть до Києва і Львова. Бо Росія уособлює собою чудовисько, яке існує за рахунок крові — і в прямому, і в переносному сенсах слова, й апетити цього чудовиська ростуть. Тому треба щодня, без прогнозів, песимізму і ворожіння на кавовій гущі, робити все для опору цій агресії. Я з великою повагою ставлюся до думки експертів і журналістів, але саме реалістичність і тверезість оцінок нам сьогодні необхідна при погляді на Крим.

— Ви знаєте щось більше про ситуацію в Криму?

— Достатньо, щоб робити тверезі висновки. Я щодня маю десятки телефонних розмов з Кримом і знаю настрої людей там. До того ж ми інколи недооцінюємо динамічність процесів, які виникають у світі. Ми вже сьогодні бачимо ознаки падіння Росії, наприклад, у питаннях задоволення імперських амбіцій. Тому не кажіть мені про Прибалтику, яка 50 років домагалася звільнення, і розвал СРСР, який тривав цілу вічність. Росія не справляється із підпорядкуванням України, вона не витягує свій статус світової держави. Кров ллється, але ми бачимо провал за провалом у спробі утвердитися силою своєї зброї на чужих територіях.

Скажімо, ще вчора в Росії говорили, що у неї з Туреччиною дуже тісні дружні відносини. Я ніколи в це не вірив, вважав, що це тимчасові, ситуативні відносини. І якщо досі Туреччина воювала нібито з режимом Асада, і малося на увазі, що зброя і військові інструктори там з Росії, то сьогодні ми бачимо, що конфлікт між цими країнами переходить у відкриту форму. І що тепер з цією «дружбою» буде?

З іншого боку, Туреччина сьогодні має справді щирі наміри дружби з Україною, і ми прагнемо, щоб ці наміри перейшли в практичну площину, мали гуманітарну та економічну вигоду для України.

Візьмемо той же Томос. Ні для кого не секрет, що прохання Джемілєва до Ердогана — підтримати Україну в питанні отримання Томосу Українською православною церквою — зіграло свою роль у вирішенні цього питання. І, звичайно, Путіна дратує ця ситуація, як і питання постачання зброї з Туреччини. І найголовніше. Туреччина завжди підкреслює, що не визнає незаконну анексію Криму Росією. Ба більше, вони в нього вкладають кримськотатарський, а значить український фактор.

Тому я закликаю аналітиків оперувати не лише аналогіями з історії, а більше звертати увагу на реальні факти сьогодення. Я закликаю розмовляти з людьми з Криму, як це робимо ми з колегами. Дуже важливо підтримати дух опору наших громадян у Криму — це перше. Другий аспект — ускладнити для Росії питання утримання Криму, і третє — усю нашу політику треба будувати, роблячи акцент на звільненні окупованого Криму.

— Це вже схоже на стратегію деокупації Криму. Яке місце в ній, на вашу думку, має займати питання зброї?

— Одне з перших. Але коли ми говоримо, що Крим треба звільняти силою зброї, це ж не означає, що ми підемо туди танками. Але танки мати треба.

— Ви вважаєте за доцільне витрачати кошти на танки, якщо Україна виключає військовий шлях деокупації Криму?

— Ще раз кажу, військовий шлях і посилення військових позицій держави — це не одне й те саме. Зброя як демонстрація сили — один з найсильніших інструментів звільнення Криму. Держава, яка демонструє свою сучасну зброю, може остудити запал ворога. Як, наприклад, американські «джевеліни» остудили агресивні наміри Росії. Водночас, українська зброя підіймає дух громадян на окупованих територіях і показує нашим європейським партнерам, що ми від свого ніколи не відступимося. Це і є позиція держави, підкріплена рішучістю і силою.

— Українські моряки, захоплені в полон у Керченській протоці, — це теж демонстрація рішучості і сили?

— Так, їх обстріляли, їх взяли в полон, бо йде війна. Але ви подивіться: весь Крим, незважаючи на жорстокі репресії, заходився захищати українських військових, а значить — допомагати Україні. Аж до Лефортово наші активісти доїхали. Це мобілізувало все наше суспільство в Криму та дало сигнал Україні, що її чекають і підтримують, незважаючи на п’ятий рік окупації Криму. Й Україну це мобілізувало — чому у нас міжнародні суди ухвалювали рішення на користь України, чому Гаазький трибунал ухвалив рішення про те, що Росія повинна негайно звільнити українських військовополонених. А тепер командування штабу військових моряків каже: ми більше не підемо в Азов. А хто за вас піде в Азов — Туреччина чи НАТО? Сьогодні наша влада, на жаль, не демонструє необхідної рішучості, мотивуючи це тим, що найвища цінність держави — людське життя. Але у будь-якому народі і в будь-якій релігії вищою цінністю є те, ЯК людина прожила своє життя.

— Зі зброєю розібралися. А питання культурної та соціальної інтеграції мають бути у Стратегії деокупації Криму?

— Ахтем-бей, сьогодні деякі експерти в Україні закликають до «тверезої і реалістичної» оці-нки ситуації в Криму і радять не сподіватися на його повернення у найближчі десятиліття. Цими днями відомий журналіст Віталій Портніков порівняв Крим з колишніми республіками Прибалтики, де патріоти змушені були боротися за місця в КПРС, щоб захистити свою землю і зберегти свою мову. Ви поділяєте ці побоювання щодо Криму?

— Думаю, одна з небезпек, яку сьогодні демонструє влада, — це підміна важливих складових перемоги гуманітарними питаннями. Наприклад, заклики: давайте дамо пенсії на окупованих територіях, воду в Крим, політв’язнів давайте витягнемо будь-якою ціною... Ви запитайте у Балуха, і він вам скаже, що в’язниця — це був його вибір. І це був мій вибір. Це наш фронт боротьби, яку ми вели у в’язниці проти окупанта. Звичайно, питання підтримки адвокатів політв’язнів є важливим, і його треба опрацьовувати, але воно не належить до стратегічних, це один з аспектів рутинної роботи будь-якої держави.

Стратегічно важливим є інше — щоб суспільство мобілізувалося. Тоді буде й опір окупантові, і підтримка цього опору. Можна компенсувати витрати на адвокатів якоюсь мірою — все одно цих коштів не вистачить покрити витрати. Важливим є інше — мобілізоване до опору суспільство, тоді суспільство саме буде допомагати і сім’ям, і дітям, й адвокатам. Ми у такий спосіб п’ять років підтримуємо наших політв’язнів та їхні сім’ї. Наше суспільство в Криму здійснює організований опір окупантові, і це один з головних аспектів у боротьбі за Крим. Інакше він не звучав би в інформаційному просторі.

— А Крим звучить в інформаційному просторі?

— Звучить. Ми його реально бачимо — і в інформаційному полі України, і в думках наших людей у Криму. Владі необхідно своїми діями, рішеннями зміцнювати дух боротьби і проявляти солідарність з Кримом, але зараз, на жаль, таких меседжів дедалі менше.

— Ви не бачите для Криму іншого шляху розвитку, приміром, під спільним управлінням декількох країн, наприклад, України, Туреччини, Росії? Або, скажімо, під управлінням ООН?

— Ні, майбутнє Криму — тільки з Україною. Все інше — ілюзія: світ сьогодні не переглядатиме питання статусу Криму, хоча якісь форми впливу на ситуацію мають бути. Для цього існує безліч міжнародних інституцій — ОБСЄ, ООН, ЄС, але сьогодні вони демонструють свою неспроможність. Ми їм надаємо всю необхідну інформацію, ми тиснемо на них, а вони не здатні виконати свою головну роль: забезпечити безпеку людей на окупованих територіях. Їх інструменти сьогодні не працюють, тому що Захід зіткнувся з новою фазою фашизму, трансформованого з радянського авторитарного режиму, але в більш кривавій та агресивній формі. Із завданням повернення своїх територій може впоратися зараз тільки сама Україна. Вона вже достатньо сильна, і владі необхідно й надалі посилювати позиції, напрацьовані за попередні п’ять років.

— У чому сила України?

— У тому, що вона продемонструвала готовність і далі боротися за свою незалежність. У тому, що вона змогла побудувати усі стовпи своєї незалежності. Останнє з серйозних досягнень — отримання Томосу, незалежності в релігійному аспекті. Зараз йде спроба розхитати ці стовпи. Причому б’ють як по інститутах державної влади, так і по громадській самосвідомості. Але я переконаний, що розвернути Україну в бік російської колонії неможливо, бо спір у суспільстві сьогодні триває не з ідеологічних, а зі стратегічних питань. У колоніальну залежність від Росії Україна вже ніколи не повернеться.

— Цими днями Мустафа Джемілєв розповів, що у 2014 році кримські татари були готові зі зброєю в руках захистити Крим і що нібито були списки з трьох тисяч осіб, готових воювати проти Росії...

— Я вам більше скажу: ці списки трьох тисяч осіб я йому передав у лютому 2014-го. І коли ці списки у мене вдома під час обшуку шукали, навіть підлогу зривали. Тоді Мустафа-ага приїхав з Києва, пам’ятаю, ще були відкриті Перекоп та Чонгар і діяло залізничне сполучення з материком. Він сказав, що вирішується питання зі зброєю з материкової України, і ми за один день склали перелік осіб, які були готові воювати — їх було близько трьох тисяч. Копій списку я не робив, оригінал передав Джемілєву, і він поїхав з ним до Києва, тому під час обшуку у мене нічого не знайшли. Тими днями, до речі, ми активно працювали над створенням загонів національної самооборони кримських татар. Усі чоловіки почали брати під охорону населені пункти і місця компактного проживання кримських татар. Наприклад, Бахчисарай увесь був оточений нашими хлопцями.

— Зброя потрібна була для демонстрації сили?

— Ні, не для демонстрації. Це був чіткий намір захищати свою землю. Так-от, якби хоча б одна військова частина розпочала збройний опір, десятки тисяч з ними стояли б в окопах. Військові повинні були очолити опір, а кримські татари готові були їх підтримати.

Повну версію інтерв’ю читайте тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/2884178-ahtem-cijgoz-kolisnij-politvazen-zastupnik-golovi-medzlisu-krimskotatarskogo-narodu.html