Щорічні Шевченківські дні, що початком березня пробуджують наші національні почування та продовжуються травневим спомином про його — вже довічне — повернення в Україну, властиво, не закінчуються ніколи. Бо завжди принагідно зійде на згадку якийсь рядок з його поезії, чи й цілий вірш; нерідко можна почути щось на кшталт: «Як сказав наш Тарас…»; ми згадуємо його, ступивши до парку чи на вулицю його імени…

І є прекрасна патріотична традиція в одеських художників, яку зініціював кілька років тому заслужений художник України Сергій Савченко: щороку у ці березневі дні влаштовувати велику святкову виставку. Здається, такої традиції нема в жодній іншій обласній організації Національної спілки художників. І то не так собі вернісаж, а виставка-конференція.

Приходять запрошені гості, знані діячі української культури — відомі літератори, науковці, музиканти… І не має особливого значення, чи є у тих мистецьких творах Шевченко — візуально або ж сюжетно. Але там є Україна, є дух український — чи в реалі-стичних, чи в нефігуративних роботах, у малярстві, графіці, скульптурі… Хоча дуже часто є прямі посилання до Шевченка. Як-от у Марини Гайдамаки «Повстання», й це дивовижний збіг, бо ж і зображено на картині гайдамаків з освяченими ножами. Хтось кинув репліку: сміливо. Що ж, мистець творить своїми відчуттями. А ось і пряме відображення цих днів — портрет Тараса Шевченка роботи Віктора Гоманюка в оригінальній техніці. А неподалік — «Думи мої, думи…» Олександра Зайцева, «Вечеря коло хати» Лариси Дем’янишиної, «Тарасовим шляхом» Анатолія Горбенка, «Вулички Седнева» (там бував Шевченко) Наталі Лози, «Їхав козак» Натели Діасанідзе, роботи Анни Носенко, Дениса Савченка…

Відкриття виставки — то завжди подія. Щоразу можна почути багато незнаної інформації від гостей про постать, життя і творчість Тараса Шевченка, багато неординарних думок. А найголовніше і, мабуть, найцікавіше — про його зв’язок із сучасністю. 200 років минуло від народження українського генія, а проте, багато його віршів немовби сьогодні створені, багато його думок залишаються актуальними.

Як сказав на початку Сергій Савченко, цей день — день народження Тараса Шевченка — це день нашої ідентичности, тема, яка від часів Шевченка стоїть перед українцями, і якраз нині — особливо гостро. І не лише в зв’язку з подіями на сході, а передовсім — з війною інформаційною, що має метою окупацію нашої національної свідомости.

«Де ще в світі який народ має такого мистця, такого поета! — це з виступу професора-історика Тараса Гончарука. — Його не можна порівняти ні з Шекспіром, ні з Пушкіним, бо кожен мав свою державу, свою розвинену мову… Якщо до нього ще були запитання про українську мову, то вже потім подібних питань майже не виникало».

«Багато інтелектуалів задаються питанням феномену Шевченка. А феномен його в тому, — висновує думку В’ячеслав Кушнір, професор, декан історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, — що цінності, які сформував Шевченко, є універсальними, вони були актуальними в ХІХ столітті, такими залишаються й сьогодні, хоч у дещо, можливо, трансформованому вигляді. Й це, знов-таки, українська ідентичність, несконсолідованість суспільства».

«Геніальність Шевченка дає кожному бачення й розуміння його «Кобзаря» очима нинішніми — людини ХХI століття, — підкреслила культуролог Тетяна Ананченко. — Він пізнав щастя розділеного кохання, й вірну дружбу, і славу мистця — адже був знаним художником, його визнала імперська еліта».

«Якби Шевченко жив у ХХ столітті, то був би, мабуть, засланий кудись на Соловки», — це з виступу Олекси Різникова, поета, мовознавця, колишнього політв’язня. Згадав і про свій арешт і заслання та прочитав кілька власних поезій про той період.

Гості говорили цікаво, образно, емоційно — художники заслухалися. А найбільшим сюрпризом став для них Тарас Компаніченко — музикант, керівник відомого гурту «Хорея Козацька». Не всі й знали про цей гурт. Без перебільшення можна сказати: для багатьох ці пісні, цей гурт і сам Тарас Компаніченко стали справжнім відкриттям. Його не відпускали з виставкової зали майже чотири години, вже залишалися найбільш допитливі, найбільш вчаровані і його піснями, і його поставою українця, дивовижного музиканта, невтомного дослідника, який повертає нам забуті через численні заборони духовні цінності. І його непоказним, глибоким патріотизмом.

Наступного дня великий концерт гурту «Хорея Козацька» відбувся в Одеській національній науковій бібліотеці. Велика читальна зала була заповнена вщерть. Гостей привітав керуючий єпархією Православної церкви України владика Павло. Від імені вдячних за вчорашній виступ мистців художниця Тетяна Маслова подарувала музикантам картину.

Відкриваючи виступ гурту, керівник регіонального відділення Інституту національної пам’яті Сергій Гуцалюк та організатор акції, сказав:

— Цей концерт присвячений не тільки Шевченківським дням, а й прикметній даті: 30 років тому над Одесою було піднято синьо-жовтий національний прапор. А ця вулиця Пастера — українська вулиця: колись на ній була «Просвіта», вона пам’ятає Івана Липу, Михайла Комарова, тут розташований Український театр…

— Одеса нас манить, вабить і щоразу це незабутні враження від свідомих громадян. Це дуже для нас важливо, це надихає, — сказав, відкриваючи виступ своїх друзів, Тарас Компаніченко.

І то був направду фантастичний концерт. Кожен виступ супроводжувався тривалими оплесками та скандуваннями, вигуками «Браво!». Всі, без перебільшення, отримали заряд патріотизму, віри в позитивні зміни, оптимізму. Це дуже потрібно сьогодні всім, хто зазнав гірких розчарувань у своїх сподіваннях, хто свято вірить в Україну так, як вірили на початках нашої Незалежности.

Майже чотири години тривав цей неймовірний концерт. Здавалося, музиканти не знають втоми. Пісні Української революції і стародавні козацькі, і ще давніші — майже літописні, часто вперше почуті, прозвучали на тому вечорі. А наостанок — незабутній Стус — «Розпросторись, душе моя…».

І, звичайно, пісня з нав’язаної нам війни — про Савур-могилу… Колись і такі пісні стануть часткою життя українських мистців.