Медсестра-українка, яка працює в італійському Берґамо, поборола коронавірус і повернулася на службу

Уже місяць, як Італією вирує агресивна епідемія коронавірусу. Країна б’є світовий рекорд за рівнем смертності — 9 відсотків. Науковці шукають і наразі не знаходять пояснення, чому вірус так косить людей саме в італійській Ломбардії.

Серед померлих в Італії є громадяни України. Є наші співвітчизники і на карантині. Серед них — 46-річна уродженка Ужгорода Ярослава Вишневська. Вона працює медсестрою в реанімаційному відділенні лікарні Humanitas Gavazzeni у місті Берґамо (Ломбардія). У розмові з «Радіо Свобода» жінка розповіла про свій досвід хвороби та про критичну ситуацію у лікарнях міста, яке за лічені дні стало епіцентром небувалої епідемії.

— Перші симптоми хвороби я відчула 8 березня. Була сильна слабкість у тілі, наступного дня — температура 38,3. Попередила на роботі, але сказали виходити. Вже у відділенні (при вході і виході нам міряють температуру) при реєстрації мала 38,7. Мене відразу відправили у відділення швидкої допомоги і прокапали.

— Взяли пробу на наявність коронавірусу?

— Нам не роблять аналіз, це не обговорюється навіть. У реанімації всі перехворіють, це очевидно, нас попередили, і ми свідомі того. Пробу беруть, коли є підозра.

— Можливу важку застуду виключають апріорі?

— Може бути застуда, але ми вже три тижні до цього працювали з хворими COVID-19. Ми з першого для знали, що це неминучий процес, бо ми на такій роботі. Нема куди діватися. Звісно, вживали заходів убезпечення, одягали захисні скафандри, шапки, маски. Та зараження нереально уникнути. Просто невідомо, коли і кого з нас у лікарні це застане, залежно від імунної системи кожного.

— Як вас лікували?

— Мені збивали температуру і прокапали потужну дозу антибіотиків. День тримали у лікарні, а ввечері сказали йти додому лікуватися, бо тоді вже місць у лікарні не було, хворі лежали у коридорах. Тим паче, що у мене не було важких проблем з диханням. У такому стані бажано лікуватися вдома. Мені не потрібні були апарати для підтримання дихання.

— Як проходить лікування вдома на карантині?

— Щоб збити температуру, кожні шість годин п’ю парацетамол, і виписали антибіотик на 10 днів. Уже не маю температури, почуваюся краще. Вперше вийшла на вулицю 19 березня, щоб купити продукти і ліки для чоловіка. Він уже тиждень лежить з температурою 38,7, і не можемо збити. У нього також вірус.

— А йому брали пробу?

— Ні. Бо це очевидно: якщо у мене був вірус, значить і він заразився. Я з першого дня всіх попередила в родині. Молодший 19-річний син також удома, з нижчою температурою. Якщо молодший, із сильнішою імунною системою, то легше переносиш вірус, старшій людині автоматично складніше переносити хворобу. Мій 48-літній чоловік ніколи особливо не хворів, а нині зліг зовсім, і для нього це майже трагедія.

— Як ви оцінюєте рівень підготовки і захисту медперсоналу в умовах епідемії?

— Спочатку ніхто особливо не брав до уваги поради китайських лікарів. Ми бачили на картинках, думали, що рано чи пізно воно дійде до нас, але повного усвідомлення небезпеки не було. Ніхто не був готовий до такої надзвичайної ситуації. Ми й не знали, як правильно поводитися з такими хворими. Що-дня з дирекції нам повідомляли нові вказівки щодо нашої поведінки та одягу. Перші дні ми були без окулярів, без масок та інших захисних аксесуарів. Потім сказали: обов’язково захищати очі, обличчя, голову і шию.

— І такого захисного одягу та обладнання вистачало?

— Так, тут всього було достатньо. Увесь цей одяг для лікарів раніше використовувався лише в операційній. Матеріалів вистачало спочатку. Та це не було розраховано на велику кількість пацієнтів, які згодом почали надходити. Десь у середині лютого до нас потрапив перший хворий, потім поступово більшало пацієнтів.

Бум почався 3 березня. Тієї ночі я була на зміні. Коли повернулася додому, вперше плакала, відколи вже вісім років працюю в реанімації. У мене і тепер сльози на очах. Таке було враження, що тут щось страшне вибухнуло. Кожні 10 хвилин розривався телефон: кудись бігти і когось підмикати до апарата штучного дихання, когось рятувати. Ми не встигали по всіх переповнених відділеннях приділяти увагу хворим. Це дуже швидко все було. Перші дні чули, що троє хворих у лікарні, другого дня їх було вже 30, третього — 60. Ми вже хапалися за голови, не знали, як давати раду.

3 березня була жахлива ніч. Не знаю, чим це пояснити. Коли закінчили зміну, ми між собою (персонал) не могли говорити. Просто тупо дивилися одне на одного. Жахлива ніч у моєму житті. Ми не встигали підмикати людей до апаратів, яких уже не вистачало, не знали, що робити з людьми, які задихалися на очах. Можна за допомогою «груші» тимчасово вручну качати кисень, але ж потім треба пацієнта підмикати до апарата, а вільного нема. Згодом ми розділили інфікованих та неінфікованих пацієнтів. Медичну апаратуру не можна було переносити, тому ми переміщували хворих з одного поверху на інший...

— Що кажуть колеги, яка нині ситуація в лікарні?

— Жахлива. Нема полегшення. Кількість хворих більшає. Кожних 10—15 хвилин прибувають «швидкі» з важкохворими. Ще раніше у відділенні «швидкої» люди чекали на обстеження, а лікарі виходили до знервованих людей і казали: зрозумійте, ми не маємо можливості приймати нових пацієнтів. Потім уже і не було вільних місць для підмикання кисневих апаратів. Клали в ліжко пацієнту балон з киснем, і старших людей залишали у коридорі… Вже скільки протягне… На жаль.

— У ті важкі дні що вас вразило найбільше?

— Я звикла до роботи в операційній, де є випадки з відкритими грудними клітинами або черевними порожнинами. Це на мене не справляло враження, я переносила нормально. Але щоб мене змусити заплакати… Мене вражали очі пацієнтів, які задихалися, які потребували порятунку, а ти не встигаєш їм допомогти... Такого ніколи не було навіть за екстремальних випадків у реанімації.

— За вашими спостереженнями, серед важких хворих справді переважна більшість людей похилого віку?

— Так, відсотків 70 — це люди похилого віку. Вони дуже вразливі. У багатьох ниркова недостатність чи інші патології серця або печінки. Вони фізично не витягують, дуже слабка імунна система. Ось мій чоловік ще й не такий старий, 48 років, і вже сьомий день не можна збити температуру, постійно на контакті з лікарем. У лікарню не беруть, поки не задихаєшся…

— Чи є випадки, коли лікарі вибирають, кого рятувати, а кого вже ні?

— Вони зобов’язані приймати всіх, оператори «швидкої» вдома питають, чи хочеш їхати до лікарні. Якщо лікар оцінює стан пацієнта важким і це літній вік, його тупо підмикають до апарата, але… скільки він протягне. Люди вмирають як мухи, перепрошую. На лікарню за день — по 30—40 мертвих. У нас, в Берґамо, чотири лікарні. Особливо вчора (19 березня) — 475 мертвих у місті. Колона військових машин вивозить ховати тіла до інших міст, бо у нас нема місця на цвинтарях і не встигають спалювати…

— Ви, як фахівець, знайшли для себе пояснення, чому саме в Італії такий рекордний рівень смертності від вірусу і чому взагалі він так швидко тут поширився?

— Моє особисте пояснення таке, хоча точної причини наразі ніхто не скаже. Ломбардія — промислово активний регіон, тут живуть заможні люди, багато подорожують, у відпустках і по роботі, тому так швидко цей вірус потрапив сюди й стрімко поширився. А самі люди, на жаль, спочатку не сприймали все це серйозно, як ось нині і в Україні. Бачу у соціальних мережах: народ в Україні ходить на шашлики, автобуси повні, базари людні…

— Ще однією з причин вважають неготовність системи оперативно реагувати?

— Це також. Нас попереджали в лікарні, що має прийти пандемія і не зможемо впоратися. Ми розуміли потроху, але думали: ну, якось уже буде. За кілька днів звикаєш, мусиш ставити «стіну» перед собою, щоб триматися.

— А великий відсоток населення літнього віку в країні також якось впливає на італійський феномен? Хоча у Німеччині, яка після Італії в ЄС на другому місці за числом літніх людей, померлих відносно небагато…

— Почекайте, у Німеччині ще все попереду. Ще є важливе питання дисципліни. Коли сказали сидіти вдома, а люди не слухають. Вірус переноситься миттєво також через руки. Я вчора була у магазині. Так, запускали по черзі, але заходили покупці і в масках, і без масок. Зайшли троє осіб, й один з них розкашлявся над овочами — мене током пройняло. Я роз-кричалася — і повиганяли з магазину людей без масок…

— Спочатку тут казали, що маски мають носити лише хворі, здоровим вона ні до чого, досить дотримуватися безпечної відстані. Тепер же кажуть, що вона потрібна всім…

— Маска є необхідною для всіх, обов’язково. Я вам розповіла приклад з магазину: ти не знаєш, де ти кашлянеш, чи хтось чихне випадково біля тебе. Вірусні мікроби важкі, вони падають на землю, але можуть впасти на одяг, на сумку. Через дефіцит масок не слід панікувати. Робіть їх самі з тканини, вирізайте дірки для вух і носіть, коли виходите. Це не захистить вас від коронавірусу, але захистить від інших бактерій, які зможуть ускладнити проблеми із здоров’ям у разі нової хвороби. Людям, на жаль, не пояснюють, як правильно носити маску. Її не слід чіпати руками біля носа і рота, якщо треба поправити, то брати біля вух.

Прості хірургічні маски слід пропарювати праскою. Поширена помилка, коли маску поправляють брудними одноразовими рукавичками. Рукавички слід міняти часто. Взяв товари у магазині з рукавичками, потім їх знімаєш і чистими руками береш гаманець. Я гроші не беру руками у продавчині, а вона мені кладе здачу у гаманець. Кілька днів я не буду чіпати гаманець — ті бактерії помруть. Все, що я купила, потім вдома перетерла дезінфікуючим засобом.

— В Італії тепер багато акцій на підтримку медперсоналу, вас називають героями. Яка ваша думка з цього приводу?

— Ми дійсно у непростій ситуації, медики роблять дуже багато, чимало колег інфікованих і є померлі. Я не відчуваю героїзму. У середу виходжу на роботу і чітко розумію, що знову лізу у пекло. Мене, однак, тягне на роботу, я не можу втікати, як щур із судна.

«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода».