(Закінчення. Початок у номері за 23-25 квітня)

Для втаємничення масштабів трагедії владна верхівка примушувала Міністерство охорони здоров’я УРСР фальшувати діагнози променевих уражень. Із витягу зі звіту спецслужб за 11 травня: «За даними Шевченківського РВ УКДБ, адміністрація Київської області та 25 лікарень, ґрунтуючись на вказівці Мінздоров’я УРСР (нібито наказ №24с від 11.05.86 р.) в історіях хвороб пацієнтів з ознаками «променева хвороба» вказують діагноз «вегетосудинна дистонія».

30 червня КДБ СРСР спеціальним документом про захист (читай: засекречування) відомостей про аварію на 4-у енергоблоці ЧАЕС ввів у дію перелік інформації, яку людям не можна було знати. Йшлося, зокрема, про справжні причини аварії, характер руйнувань та обсяги ушкоджень устаткування і систем енергоблоку й АЕС, радіаційну обстановку, фактичний стан активної зони реактора, ступінь враження людей на АЕС разом з відомостями про характер їхньої діяльності й особливості аварії, опромінення персоналу станції, ремонтного персоналу залучених організацій і населення та інше.

Незалежна Україна зняла гриф «таємно» з усіх чорнобильських документів.

Пізніше партноменклатурники пояснять приховування правди про аварію буцімто добрим наміром — запобігти паніці, а то й заявлять, що всі вжиті ними заходи були вчасними і доцільними. Однак у ті дні вбивала не паніка, а радіація. Фальсифікація масштабів аварії, незнання, як поводитися, навпаки, створили передумови для масового переполоху в столиці України. На початку травня кияни кинулися рятувати родини. На вокзалах, в аеропортах біля кас утворилися величезні черги, переважно з жінок із дітьми. Найбільше паніка в Києві почала проявлятися 4 — 5 травня.

Від міжнародної допомоги уряд СРСР взагалі відмовився. Проте вже в 1987 році звернувся до Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) щодо експертної оцінки кроків із ліквідації наслідків аварії.

МОСКВА ЧИ КИЇВ: ЧИЯ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ?

Чорнобильська АЕС підпорядковувалася Москві. Тож центральне керівництво фактично усунуло республіканське від активної участі у подоланні аварійної ситуації. Всі рішення приймалися в Москві або погоджувалися з нею.

Так, у другій половині дня 26 квітня створили комісію Ради міністрів СРСР на чолі із заступником голови Ради міністрів СРСР Борисом Щербиною і вона розпочала засідати безпосередньо в зоні катастрофи. Комісія мала оцінити масштаби аварії та визначити першочергові кроки з її ліквідації. Представником від України у ній був заступник голови Ради міністрів республіки Микола Ніколаєв.

29 квітня в Москві сформували Оперативну групу Політбюро ЦК КПРС для координації зусиль з мінімізації аварії. Керував нею голова Ради міністрів СРСР Микола Рижков. Із квітня 1986-го до січня 1988-го група провела 40 засідань.

В Україні Оперативну групу створили 30 квітня (керівник — перший заступник голови РМ УРСР Євген Качаловський). Група мала щоранку до 10.00 інформувати ЦК КПУ та Раду міністрів УРСР про ситуацію на ЧАЕС і хід ліквідації наслідків аварії. 3 травня запрацювала Оперативна група Політбюро ЦК Компартії України (керівник — голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко).

Документи Оперативної групи Політбюро свід-чать, що Кремль усунув від активної участі у подоланні аварійної ситуації безпосередньо на Чорнобильській АЕС керівництво УРСР. Секретар Оперативної групи Політбюро Борис Качура так розповів про це: «Практично наш уряд, наш Центральний комітет..., щоб розробляв якусь стратегію, чи щоб приймав якісь рішення конкретно по локалізації самої аварії, він цього вже не міг робити, тому що всі ці питання були уже тільки в урядовій комісії, тільки вона займалась цими справами. Ми ж, у свою чергу, займались всіма питаннями щодо евакуації населення, його розміщення, забезпечення... І, крім того, ми забезпечували виконання всіх тих урядових постанов, які приймала комісія. Тобто, все ми виконували, але ж ми не були … ініціаторами цих питань. Ну, і все те, що було за межами самої станції, це було в нашому віданні. І ми цим займались».

Водночас керівництво Української РСР, навіть володіючи інформацією про реальну загрозу для життя і здоров’я людей, беззаперечно виконувало некомпетентні вказівки Москви. 11 лютого 1992 року Генеральна прокуратура України за результатами розслідування тимчасової депутатської комісії Верховної Ради УРСР відкрила кримінальну справу за частиною 2 статті 165 КК України (зловживання владою чи службовим становищем).

Вищих посадовців — першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, голову Ради Міністрів України, керівника Оперативної групи Політбюро ЦК КПУ з ліквідації наслідків аварії Олександра Ляшка, голову Президії Верховної Ради Валентину Шевченко, міністра охорони здоров’я УРСР Анатолія Романенка звинувачено у фальсифікації реального рівня іонізуючого випромінювання в зоні аварії на Чорнобильській АЕС, що призвело до масового переопромінювання персоналу станції, ліквідаторів наслідків аварії та мешканців зони, ураженої радіацією. Слідство дійшло висновку про їх вину, але через смерть Щербицького і закінчення терміну притягнення до кримінальної відповідальності справу закрили.

ЯК ВІДРЕАГУВАЛА ДІАСПОРА?

Українська діаспора негайно пов’язала події на Чорнобильській АЕС із колоніальним безправним статусом України. Голова Центрального комітету Українських організацій у Франції Ярослав Мусянович і член закордонного представництва Української Гельсінкської групи Леонід Плющ зробили 2 травня 1986 року заяву.

Українці Сполучених Штатів Америки зібралися 30 квітня на антирадянські демонстрації перед будівлями представництва СРСР при ООН у Нью-Йорку та секретаріату ООН. У церквах Нью-Йорка, Чикаго й інших американських міст відбулися панахиди за жертвами ядерної катастрофи.

У США й Канаді українці створили низку громадських організацій, аби привернути увагу вільного світу до Чорнобильської аварії. Вони проводили демонстрації, готували звернення до урядів західних держав, збирали матеріали про аварію на ЧАЕС. Закордонний провід Української головної визвольної ради у вересні 1986-го доклав значних зусиль, щоб питання Чорнобиля внести на розгляд ООН. Кадебісти інформували партійних босів: «Здійснюються спроби нав’язати світовій громадськості думку, що начебто в СРСР чиниться «політика геноциду стосовно українського народу». З цією метою функціонери ЗП УГВР в контакті зі спецслужбами США здійснюють опитування радянських громадян, котрі прибувають різними каналами до Сполучених Штатів, а також іноземців, що відвідали Україну. Зазначені матеріали після відповідної «обробки» оунівці мають намір використати для антирадянської обробки представників закордонних делегацій — учасників роботи Генеральної сесії ООН».

У квітні 1987-го в США відзначили перші роковини аварії на Чорнобилі: «За отриманими КДБ УРСР оперативними даними, так званий «Світовий конгрес вільних українців» (СКВУ) оголосив «тиждень чорнобильської трагедії», що починається з 26 квітня ц.р., — читаємо у звіті ДГБ 10 квітня 1987-го. — У цей період у Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії та Чикаго планується проведення антирадянських збіговиськ, богослужінь та панахид «у пам’ять про жертв Чорнобиля». 1 травня у Нью-Йорку передбачається хода до будівлі ООН зі свічками та траурними стрічками».

У цей же час у Києві КДБ зірвав заплановані чорнобильцями заходи. Евакуйовані з 30-кілометрової зони мешканці житлових масивів Троєщина і Харківське шосе планували зібратися в центрі міста 26 квітня 1987-го і висловити невдоволення мізерними розмірами відшкодувань матеріальних втрат, відсутністю постійної прописки в столиці, неправдивими діагнозами, які їм встановлювали у лікарнях. Ця акція могла мати значний резонанс, тому КДБ зробив усе, аби її не допустити.

ЯК ЧОРНОБИЛЬ ВПЛИНУВ НА РОЗПАД СРСР?

Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Аварія виявилася тією останньою краплею, яка переповнила чашу людського терпіння. Приховування владою правди про факт катастрофи та її наслідки, брак інформації про заходи безпеки і недостатня допомога потерпілим похитнули віру в цінності комуністичної ідеї навіть у найбільш лояльних її прихильників (Документ 2).

Крім того, спроби Москви приховати правду про катастрофу та її наслідки посилили опозиційний національно-демократичний рух в Україні, до його учасників долучилися екологи — активісти боротьби проти забруднення навколишнього середовища.

Перші громадські організації формувалися саме навколо теми аварії на Чорнобильській АЕС. Незабаром такі дві організації, як «Зелений світ» та Союз «Чорнобиль», перетворилися в політичну силу.

Регіонами України прокотилися акції протесту проти будівництва нових та експлуатації старих атомних електростанцій. Участь у них взяли тисячі людей. Попри протидію КГБ, 26 квітня 1988 року в Києві відбулася перша несанкціонована демонстрація під гаслами: «Геть АЕС з України!», «УКК — за без’ядерну Україну», «Не хочемо мертвих зон», «АЕС — на референдум», «Промисловість, землю, воду — під екологічний контроль», «Кожному — персональний дозиметр». А вже невдовзі імперія, побудована на брехні, впала.

А ще Чорнобиль остаточно підірвав економічні підвалини Радянського Союзу.

Документ 1.

Із книги «Чорнобильське досьє КДБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період. Збірник документів про катастрофу на Чорнобильській АЕС» (Упорядники Олег Бажан, Володимир Бірчак, Геннадій Боряк. 2019)

8 липня 1986 р.

таємно, екз. № 1

№ 015922

Довідка

За оперативними даними, серед співробітників Київського політехнічного інституту продовжують обговорюватися питання, пов’язані із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Висловлюється обурення відсутністю «правдивої» інформації про радіаційну обстановку в м. Києві. У зв’язку з цим негативно сприймається щотижнева передача Українського телебачення «Вам відповідають учені», в якій йдеться тільки про повну нормалізацію радіаційної обстановки. Серед співробітників інституту шириться думка, що керівники республіки не бажають дослухатися до «голосу мас»... Великий резонанс в інституті отримав виступ І. Драча на з’їзді письменників України, де він начебто згадав, що події Чорнобиля «стали ударом по генетиці української нації»... Через адміністрацію і партком КПІ здійснюються заходи щодо припинення таких розмов.

Заступник директора Музею книги Гламазда Микола Миколайович на лекціях заявляє, що наявні в Україні АЕС — «це джерела знищення національної культури та української нації, що представники Спілки письменників України прямо заявили про це Першому секретарю ЦК Компартії України».

Стосовно Гламазди М.М. проведено профілактичні заходи.

Солістка Київської філармонії Кондрашевська Лідія Іванівна, ...посилаючись на зв’язки в керівному апараті ЦК КПУ, серед оточення заявляє, що через «критичну ситуацію на 3-му енергоблоці зона радіаційного зараження до кінця липня буде розширена до 200 км, а мешканці м. Києва евакуйовані». З Кондрашевською Л.І. через адміністрацію філармонії проведена попереджувально-профілактична бесіда.

УКДБ УРСР по м. Києву

і Київській області.

[Підпис] (Сивец)

ГДА СБУ. ? Ф. 11. — Спр. 992. —

Т. 29. — Арк. 318–319. Оригінал. Машинопис.

Документ 2.

Лист киянина А.В.Кузнецова до М.С.Горбачова «Загальний відділ ЦК КПРС 15 травня 1986 Підвідділ листів

Шановний Михайле Сергійовичу!

Сподіваємося, що Вам відомо про становище, що склалося в Києві. Станом на 7 травня — паніка. Вокзали, аеропорти, автостанції забиті людьми, переважно з дітьми.

Намагаються вивезти, в основному, дітей. Чому склалася така обстановка?

Тому, що приклад у цьому показали керівники всіх рівнів, у тому числі найвищих посад у ЦК КПУ, Раді Міністрів, міськкомі, міськвиконкомі, керівники підприємств та установ.

У перші ж післяаварійні дні вони відправили своїх дітей в інші райони країни, навіть відірвали їх від занять у школах. Народ все це бачив, дізнався і кинувся наслідувати їхній приклад. І виникла паніка. Люди кидають роботу, на вокзалі квитків немає. Ніхто нічого не пояснює. Власних дітей врятували, а наших кинули напризволяще.

...Хіба можемо тепер ми, прості люди, рядові комуністи, довіряти ке-рівникам? Особисто я перестав довіряти. Так само кажуть інші. В розвідку з такими керівниками ми не підемо.

Аварія на АЕС розкрила головну виразку нашої дійсності: відірваність верхівки від народу, турбота лише про особисте.

...Наше суспільство зазнало величезних моральних втрат. Все це може призвести до остаточного розвалу нашої країни…

З повагою!

Київський міськком

Компартії України

Вх. № К-5856 27.05.1986

Кузнецов А.В. Чл. КПРС із 1950 р.».

ДАКО. — Ф.П-1. — Оп.78. —

Спр.316. — Арк.35—35 зв.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ЛІНА КОСТЕНКО

Цей дощ — як душ

Цей дощ — як душ.

Цей день такий ласкавий.

Сади цвітуть.

В березах бродить сік.

Це солов’їна опера, Ла Скала!

Чорнобиль. Зона.

Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.

Тут ті бузки проламують тини.

Тут щука йде,

немов підводний човен,

і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли

крізь ґанки.

Жив-був народ над Прип’яттю —

і зник.

В Рудому лісі виросли поганки,

і ходить Смерть,

єдиний тут грибник.

2019.

ІВАН ДРАЧ

Чорнобильська Мадонна

...— Чого це Ви, бабо,

корову узули?

— А що радіація,

Ви, мабуть, не чули?!

— В синових чоботах

взута корова —

Нехай же пасеться

і буде здорова,

І бабі ще дасть до відра молока,

Така замашна

і молочна така.

— Чого це Ви, бабо,

уся в целофані?

— Хіба ж я газет не читаю, чи як?

Корову видою на світанні,

Взую, одягну й веду за рівчак...

— Чого це Ви, бабо,

з людьми не поїхали?

Коли виселяли із зони село?

— А я серед тої проклятої віхоли

Взяла й зосталася —

синам на зло!..

1988.

ЮРІЙ ЩЕРБАК

Із повісті «Чорнобиль»

Валентин Петрович Білокінь, 28 років, лікар «швидкої допомоги» медсанчастини міста Прип’ять:

«25 квітня о двадцятій годині я заступив на чергування. У Прип’яті працює одна бригада «швидкої допомоги» — лікар і фельдшер. А всіх машин «швидких» у нас лише шість.

Коли було багато викликів, ми розділялися: фельдшер ганяв на виклики до «хроніків» — якщо треба зробити укол, а лікар — на складні випадки і дитячі. Під час того чергування ми працювали нарізно, мовби двома бригадами: фельдшер Саша Скачок і я. Диспетчером була Маснецова.

О першій годині сорок–сорок дві хвилини мені передзвонив Саша, сказав, що пожежа, є з опіками, потрібен лікар. Він був схвильований, ніяких подробиць, і повісив трубку. Я взяв сумку, взяв наркотики, бо є з опіками, сказав диспетчеру, щоб зв’язалася з начальником медсанчастини. Узяв з собою ще дві порожні машини, а сам поїхав з Гумаровим.

Ворота, стоїть варта, нас запитують: «Куди їдете?» — «На пожежу». — «А чому без спецодягу?» — «А я звідки знав, що спецодяг буде потрібний?» Я без інформації. Був у самому халаті, квітневий вечір, тепло вночі, навіть без чепчика, без нічого. Ми заїхали, я зустрівся з Кібенком.

Коли розмовляв з Кібенком, я запитав у нього: «Є з опіками?» Він каже: «Обпечених нема. Але ситуація не зовсім зрозуміла. Щось моїх хлопців трохи нудить».

До мене привели хлопця років вісімнадцяти. Хлопець скаржився на нудоту, різкий головний біль, почав блювати. Вони працювали на третьому блоці і, здається, зайшли на четвертий... Я поміряв тиск, трохи підвищений, і хлопець трохи не при собі, якийсь такий... Завів його в машину. А він «запливає» у мене на очах, хоч і збуджений, і водночас такі симптоми — сплутана психіка, не може говорити, почав якось заплітатися, наче ковтнув добрячу дозу спиртного, але ні запаху, нічого…

Блідий. А ті, що повибігали з блока, лише вигукували: «Жах, жах», — психіка у них була вже порушена. Потім хлопці сказали, що прилади зашкалює. ...До «швидкої» прийшли ще троє чи четверо з експлуатації. Усе було як по завченому тексту: головний біль з тією ж симптоматикою — закладене горло, сухість, нудота, блювання.

...Тільки-но я цих відправив, хлопці привели пожежників. У плащах. Кілька чоловік. Вони просто не стояли на ногах. Я застосовував суто симптоматичне лікування: реланіум, аміназин, щоб «зняти» трохи психіку, біль...

О шостій годині і я відчув, що дере в горлі та болить голова. Чи розумів небезпеку, чи боявся? Розумів. Боявся. Та коли люди бачать, що поруч людина в білому халаті, це їх заспокоює. Я стояв, як і всі, без респіратора, без захисних засобів».

1987.

СВІТЛАНА АЛЕКСІЄВИЧ

Із роману «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього»

Самотній людський голос. Спогад Людмили Ігнатенко, дружини загиблого пожежника Василя Ігнатенка:

«Я не знаю, про що розказувати... Про смерть чи про любов? Чи воно одне й те саме... Про що?

...Ми недавно побралися… Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там ще три молоді сім’ї, на всіх — одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Це була його служба. Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе ніби світилося, ціле небо... Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний. А його все нема й нема. Кіптява від того, що бітум горів, дах на станції бітумом був заллятий. Ходили, згадував потім, як по смолі. Вогонь збивали, а він повз. Піднімався. Скидали ногами графіт, а він горів... Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу…

Сьома година... О сьомій годині мені переказали, що він у лікарні. Я побігла, а довкола лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Самі машини швидкої допомоги заїжджали. Міліціонери гукали: машини зашкалюють, не підходьте. Не я сама, усі жінки прибігли, усі, в кого чоловіки тої ночі опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона лікаркою працювала в тій лікарні. Схопила її за халата, коли вона виходила з машини: «Пропусти мене!» — «Не можу. З ним погано. З ними всіма погано». Держу її: «Тільки глянути». «Добре, — каже, — тоді біжімо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин». Побачила я його... Набряклий весь, запухлий... Очей не видко... «Молока треба. Багато молока! — сказала мені знайома. — Щоб вони випили хоч би по три літри». — «Не п’є ж він молока!» — «Тепер питиме». Багато лікарів, медсестер, особливо санітарок із цеї лікарні за якийсь час захворіють... Помруть... Але ніхто тоді цього не знав.

О десятій рано помер оператор Шишенок... Він помер перший, першого дня... Ми дізналися, що під руїнами лишився другий — Валера Ходемчук. Так його й не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі — перші».

1997.

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Із «Щоденника». Том 3

«29.04.1986. На Чорнобильській атомній вибухнув реактор. Тисячі автобусів погнали до місця катастрофи, не постачивши спецодягом водіїв та лікарів, і вони теж повертаються опромінені… Боже, за віщо ще й це нещастям на наш народ? Після нищення мови, руйнування пам’яток культури (в Чернігові, Житомирі) ще й на дітей України оця чорнобильська Хіросіма…

Місто охоплене тривогою, лікарні, кажуть, переповнені, а по радіо ще й ні слова інформації — бодрячевська музика та веселенькі пісні… Невже знову, як і після куренівської трагедії, ніхто не понесе відповідальності? З приводу «Чорного яру», виявляється, було висловлено дуже гостре невдоволення: навіщо, мовляв, авторові треба було нагадувати давно забуте? А для того й треба було, щоб щось поді-бне не повторилось…

30.04.1986. Як тепер виявляється, питання стояло навіть про евакуацію Києва. Але сама природа пощадила киян, погнавши хмару в протилежний від Києва бік. Невдовзі радіоактивна хмара вже опинилась над Скандинавією, зависла над Польщею, стривожила Данію... Весь світ зараз трубить про «ядерну катастрофу в Україні». Чи будуть зроблені належні висновки? Відчутна тенденція применшити розміри трагедії, якась Ковшова (депутатка) вже цвіркоче з телевізора «о приподнятом настроении».

01.05.1986. Початок кінця.

Прелюдія кінецьсвіття. Так зараз сприймається Чорнобиль…

На Хрещатику парад, бадьорі виклики гасел, всі вдають, ніби нічого й не сталося. А команди людей у скафандрах, схожих на марсіан, заносять і заносять до лікарень потерпілих…

06.05.1986. Вчора виступав переляканий міністр здоровоохорони, давав нарешті населенню поради. П’ять днів мусило зійти після катастрофи, щоб тільки зараз міністр спромігся на мудру пораду: кидати взуття за порогом і підлогу протирати мокрою ганчіркою. Оце «ускорєніє!». 5 діб роздумувало начальство, щоб родити таку мудру пораду...

17.12.1988. ...Вражає, як дружно відгукнулася країна на вірменську трагедію. Весь світ відгукнувся!

А чому такого співчуття не викликала до себе Україна в дні чорнобильські, не менш трагічні? Мабуть, тому, що наша бюрократія все зробила, щоб потопити горе народне в потоках дезінформації і справжні масштаби лиха від світу були приховані, як під час голоду 1933-го, коли Заходові Сталін велів відповісти: «У нас голода нет, и в помощи мы не нуждаемся…».

Кати, нелюди, скільки чорноти на їхній совісті…».