Гортаючи сторінки «Чорноморських новин» за минулі роки, звернув увагу на публікацію під назвою «З молитвою за душі убієнних» Василя Овсієнка, відомого українського дисидента і правозахисника («ЧН» від 6.08.2015). Йшлося у ній про знакову подію — освячення 5 серпня 2005-го в урочищі Сандармох, на півдні Карелії, Козацького хреста із написом «Убієнним синам України». Кошти на його встановлення зібрали українці з усього світу, а безпосередньою координаторкою заходів стала місцева активістка Лариса Скрипникова, тоді голова Карельського товариства української культури «Калина». Автори пам’ятника — українські скульптори Микола Малишко і Назар Білик.

Як нагадував автор, дослідники з Карелії та Санкт-Петербурга ще в 1997 році у цьому сумнозвісному урочищі встановили місце масового розстрілу близько 9 тисяч жертв сталін-ського терору, серед них більше 290 видатних особистостей України, як-от засновник театру «Березіль», режисер Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, письменники Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Олекса Слісаренко та інші.

Василь Овсієнко нагадував і про те, що із 5 серпня 1937-го почала діяти постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня того ж року П 51/94 «Про антирадянські елементи», жертвами якої згодом стали більше двох мільйонів громадян колишнього СРСР. Ось чому щороку 5 серпня в Сандармосі відбувалися мітинги пам’яті жертв політичних репресій і щороку, до 2014-го включно, в цих поминальних заходах під орудою нашого Інституту національної пам’яті брала участь українська делегація з нащадків загиблих соловчан, вцілілих жертв Великого терору, професійних істориків та представників журналістської спільноти. Правозахисник, як він сам зазначав, був учасником цих меморіальних експедицій упродовж 1999—2005 років.

У наведеному списку, як і в самій публікації, автор не ставив за мету виділити регіональну приналежність жертв політичних репресій. Це викликало мій подальший краєзнавчий інтерес, який посилився після того, коли в одній з одеських бібліотек до рук потрапила книга під назвою «Убі-єнним синам України. Сандармох» (видання друге, доповнене, — Петрозаводськ. 2006). Вона цікава насамперед тим, що там на підставі вибірково вцілілих даних картотеки органів НКВС Карельської АРСР колектив дослідників опублікував список розстріляних вихідців з України. У виданні зазначалися лише прізвища, імена та по батькові, місця, роки народження та дати розстрілу. Дати вироків та «розстрільні» статті за обвинуваченням вказувалися далеко не в усіх випадках. Звісно, така обмежена інформація вимагала додаткової перевірки, пошуку і зіставлення з іншими історичними джерелами, в тому числі з відомим чотиритомним виданням «Одеського Меморіалу».

Першим, хто привернув увагу в цьому списку, був Вокор (Вакар) Григорій Васильович, 1901 р. н., уродженець с. Мироно МАРСР, мешкав у Києві, 26.03.1935 р. засуджений до 5 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках. Розстріляний 3.11.1937 р. (с. 91).

Про цю творчу особистість згадує й авторитетне видання «У терновім колі. Одеська письменницька органі-зація в 1920—1950 рр.». Бібліографічний покажчик» (упорядник Г.І. Єфімова, співробітниця Одеської національної наукової бібліотеки, Одеса, 2011, с. 18). Однак, на відміну від інших репресованих письменників, детальніших автобіографічних даних про Г. Вакара дослідниця не подає. Імовірно, свою роль відіграло можливе помилкове припущення про приналежність названого села Мирони до Молдавської АРСР, хоча воно завжди належало до Балтського району. Інша річ, що в період 1924—1929 років Балта була столицею МАРСР.

Григорій Васильович Вакарчук (відомий під псевдонімом Гро Вакар) народився в цьому селі у селянській родині. З 1923 року жив в Одесі, навчався на агронома в сільськогосподарському інституті, друкував поезії в окружній газеті «Червоний Степ», що в той час виходила в Одесі. Здобувши вищу освіту, в 1927-у перебрався до Харкова, тодішньої столиці України, де вступив до літературного об’єднання «Нова генерація». Працював службовцем, публікував вірші в журналах «Всесвіт» та «Нова генерація». У 1932-у видав антиколоніальний роман «Поїзди підуть на Париж». На підставі розповідей колишнього учасника Французького легіону в Африці написав книжку документальної прози «Румі ріжуть арабів» (румі — так араби називали французів у колоніальних війнах). Із 1934-го — в Києві. Влітку того ж року вперше заарештований. Своєї вини не визнав, тому за кілька місяців був відпущений під підписку про невиїзд. Повторно заарештований у листопаді 1934-го і в березні 1935-го засуджений до п’яти років таборів. Розстріляний в урочищі Сандармох.

Про інших наших земляків у карельському виданні знаходимо досить скупу інформацію.

Безчаснов Василь Васильович, 1883 р.н., уродж. Одеси, капітан контр-розвідки штабу армії Врангеля, розстріляний 1.11.1937 р. (с. 89);

Варчук Гнат Кіндратович, 1879 р.н., уродж. Ширяєвого, розстріляний 26.11.1937 р. (с. 90);

Запорожченко Іван Єрмилович, 1901 р.н., уродж. Одеси, розстріляний 28.11.1937 р. (с. 100);

Корнієнко Павло Миколайович, 1911 р.н., уродж. с. Устинівка Одеської області, розстріляний 10.09.1938 р. (с. 102);

Маркелова Неоніла Олександрівна, 1894 р.н., уродж. Одеси, дружина великого нафтопромисловця (?!), розстріляна 9.01.1938 р. (с. 114);

Сетер-Іващенко Андрій Никифорович, 1910 р.н., уродж. с. Сирове Одеської області, розстріляний 27.11.1938 р. (с. 127);

Скибко Василь Федорович, 1912 р.н., уродж. с. Сухоланець Одеської області, розстріляний 4.06.1936 р. (с. 128);

Умоєць Володимир Іванович, 1916 р.н., уродж. Одеської області, розстріляний 1.02.1938 р. (с. 134);

Цибуля Семен Семенович, 1915 р.н., уродж. с. Яськи Одеської області, розстріляний 21.08.1937 р. (с. 136);

Швець Олексій Іванович, 1914 р.н., уродж. Одеської області, розстріляний 1.09.1937 р. (с. 137).

Про деяких інших наших краян, які стали соловецькими в’язнями знаходимо додаткові важливі свідчення у виданні «Одеського Меморіалу».

Спельник Терентій Леонтійович, 1894 р.н., уродж. с. Яськи Одеської області, розстріляний 9.01.1938 р. (с. 129). За даними «Одеського Меморіалу» (т. 4, с. 653), в Одеському облдержархіві (ООДА) зберігаються матеріали його справи №14795.

Шайтан Павло Дмитрович, 1906 р.н., уродж. с. Калаглія Одеської області, розстріляний 1.11.1937 р. (с. 137). За даними «Одеського Меморі-алу» (т. 4, с. 763), в ООДА зберігаються матеріали архівної справи проти нього за №15545.

У карельському виданні вміщена інформація про Трунька Никандра-Канона Даниловича, 1890 р.н., уродж. с. Шершенці Кодимського району Одеської області, розстріляного 8.01.1938 р. (с. 133). У виданні ж «Одеського Меморіалу» (т. 1, с. 531), є відомості про іншу особу — на ім’я Трунько Степан Данилович, 1904 р.н., теж репресованого уродженця с. Шершенці. Подумалося, чи не помилка?

За додатковою інформацією, в умовах нинішнього карантину і за відсутності можливості відвідати облархів, звернувся по телефону за допомогою до нинішніх мешканців с. Шершенці Дмитра Скорика і Людмили Олександрової, місцевого бібліотекаря та краєзнавця. З’ясувалося, що репресовані були рідними братами. Представники цієї селянської родини (вже третє покоління з тих трагічних часів) і нині проживають у Шершенцях та користуються заслуженою повагою. Натепер це все.

Що ж до попередніх висновків моєї невеличкої розвідки, викликаної перепрочитанням публікації «ЧН», то хочу навести відомі слова українського історика, академіка Михайла Грушевського, який і сам, як і його родина, став жертвою сталінських репресій: «Завдяки історичній пам’я-ті людина стає особистістю, народ — нацією, країна — державою». Тож тільки спільні зусилля істориків, архівістів, краєзнавців і всіх небайдужих громадян дозволять визволити із сталінського мороку чесні імена безневинних жертв, у тому числі наших земляків.