Нещодавно апеляційний суд визнав законним звільнення відомого українського художника Олександра Ройтбурда з посади директора Одеського художнього музею.

Це довга й сумна історія протяжністю більше двох років. Більше того — це типова для Одеси історія, хоч на перший погляд виглядає унікальною. Унікальною її робить те, що облрада наполегливо займається звільненням директора музею. Скажемо відверто: музейні справи зазвичай раду не цікавлять. Але для Одеси типове негативне ставлення до яскравих особистостей, які досягли значних успіхів за межами Перлини біля Чорного моря.

Закон провінціалізму такий: якщо ти чогось досягнув за межами Одеси, то й живи десь там і здалека пиши про те, що кращого міста, ніж Одеса, нема. В Одесу ж повертайся раз на рік, а краще — один раз за життя. І ми будемо любити тебе й пишатися тобою, але на відстані. Не дай тобі Боже повернутися. Бо ти будеш «чужий». А у нас тут — своє. Яке? А таке, як сьогодні каже молодь.

Олександр Ройтбурд — знана і славетна людина далеко за межами Одеси. Щоб сформувати перелік його виставок та публікацій, піде багато часу.

Спочатку Ройтбурд поводився гідно. Від’їхав до Нью-Йорка, мав там виставки, гарну пресу. Потім повернувся до Києва. Мав репутацію одного з найкращих художників України, якщо не найкращого.

Він вражав і вражає не тільки якістю, але й кількістю своїх картин, тематика яких різноманітна, але власний почерк художника знавець живопису впізнає відразу. Так, Ройтбурд — митець сучасний і, в певному сенсі, провокативний. Тож і малював би собі в Києві, ще краще — у Нью-Йорку. А найкраще — якби покинув цю справу. Нам він ні до чого.

Але Ройтбурд зробив щось зовсім бридке, те, що «справжній одесит» не може толерувати. Він повернувся до рідного міста. Ні, не з каяттям, як «блудний син», а з відчуттям гідності й, у певному сенсі, переваги. Він повернувся, щоб зайняти місце в культурному житті Одеси, й, відверто кажучи, не останнє. Таке, на яке він заслуговує. Йому багато разів намагалися довести, що в нашому болоті його місце «біля параші». А він — уявіть собі який негідник — не розумів. Про нього писали ганебні «фельєтони». Не розумів! Відмовляли в експозиції. Не розумів. Образився та сказав, що в жодних одеських акціях не братиме участі, і навіть, жити став переважно у Києві.

«Не бажаєш — не треба!» — сказала «справжня Одеса» й вирішила, що про митця можна забути. Але ж він не заспокоївся! Зробив виставку з друзями «Салон знедолених». А потім накоїв таке! Таке! Подався на конкурс на посаду директора Одеського художнього музею. Й — от нахабство — виграв той конкурс.

Із самого початку депутати Одеської обласної ради протистояли рішенню. Головна ініціатива тут належала «Опозиційному блоку». Рада не затверджувала рішення конкурсної комісії. Наприкінці губернатор, у той час Максим Степанов, своїм наказом призначив Ройтбурда директором музею, затвердивши рішення комісії.

Ставши директором музею, Ройтбурд був змушений боротися на два фронти.

Музей перебував у дуже сумному стані, особливо — т.зв. «серебряківський зал», де вода текла на підлогу — дах ніхто не міг відремонтувати, не було фінансування. Музей вмирав: відвідувачів не було через його непопулярність. Експозиція не змінювалася протягом десятиріч.

Другий фронт відкрила обласна рада — з першого дня з наполегливістю, гідною кращої мети, депутати розпочали боротьбу проти нового директора. Навіть кримінальну справу відкрили, бо він «творив перешкоду депутатам у виконанні їх обов’язків». Декілька разів ставили питання про звільнення Ройтбурда з посади. Нарешті це ганебне для Одеси рішення було прийняте. Тобто на другому фронті художник двічі потерпів поразку, яку не визнав, й продовжує боротьбу.

Але у бою за відродження музею він, безумовно, переміг. Численні виставки, лекції, реконструкція залу ікон та «серебряківського залу», вдалі спонсорські програми, які забезпечили реставрацію картин й придбання для них рам, створення клубу Маразлі для стимулювання спонсорської діяльності. Музей став привабливим місцем для туристів та одеситів. Багато інших успіхів. Але ці успіхи тільки більше роздратовували особистих ворогів Ройтбурда у Раді. Думаю, що патріотичні впевнення художника зіграли певну роль, бо «Опозиційний блок» мав зовсім інші пріоритети. Навіть його прізвище й постать дратувала «народних обранців». Були вороги у Ройтбурда і в професійному середовищі — заздрість існує у світі.

Карфаген повинен бути зруйнований. Ройтбурд повинен бути звільнений. Так і сталося. Але впевнений, що це не кінець. Бо Ройтбурд має велику підтримку серед одеситів — літних і молоді. Є кому його захистити. Одного часу одесити вже довели це…