ПАРАДОЛЮБІЄ І ПАРОДІЄДІЙСТВО

Учора, 24 червня 2020 року, Москва багатьма своїми телеканалами показувала людям черговий прояв «побєдобєсія»: «великий та не дуже кремлівський стратег», скликавши своїх прихильників до своєї столиці з не дуже великої кількості держав, своїм же рішенням, своєю оцінкою «правильних» чи «неправильних» урядів і країн, за своїм наказом рухав Червоною площею (чи така вона вже й за змістом слова?) колони військовиків і своїм же повелінням обласкував орденами або й правами на подальше владарювання у краях Московії чи їй підлеглих, хоч і таких віддалених, як, скажімо, Абхазія чи Південна Осетія (не так давно історично одрубані від своїх родових гнізд-об’єднань, подібно до відколотих від Молдови — Придністров’я, від України — Криму та відтягуваних уже впродовж шести років частин Донецької і Луганської областей…).

Отже ж, сама Москва самим Путіним (мовлено й устами його найперших помічників-пропагандистів Пєскова та Соловйова) навіть не припускала можливої участі у т. зв. параді перемоги «будь-яких самозванців типу США або, не дай Боже, Великої Британії». Так само й України. Той же Пєсков пояснював: Україна не є учасницею СНД (?) і жодного разу не виявляла бажання розділити радість від святкування перемоги. Й уточнював: відзначати цей день можуть тільки ті, що радіють. А ті, наприклад, Україна, хто не радіє, а, навпаки, сумує, що у Другій світовій війні втратила понад 9 мільйонів синів і дочок, спадкоємцями перемоги не є…

Гай-гай, стратеги-безсоромці!

А ви додайте до тих 9 мільйонів ще півтора-два мільйони репресованих (знищених у в’язницях, вивезених і замордованих у ГУЛАГах після «визволення» західних областей України (вересень 1939-го) і до втечі радянських військ від наступаючих німецьких частин (1941-й)!

У 1957—1959 роках я працював кореспондентом дрогобицької обласної газети «Радянське слово» (була тоді така область). Так-от, у Дрогобичі, Самборі, Бориславі, інших населених пунктах не раз доводилося зустрічатися з родичами тих репресованих «контрреволюційних, націоналістичних елементів…» (з оцінки НКВД) і наслухатися про жорстокості «визволителів». Грубо порушуючи міжнародне право («відступаюча сторона» мала б «відпустити» з тюрем усіх, кого вона арештувала), кагебійна охорона перед своїм відходом старалася усіх знищити…

Отож, коли німці зайняли знаменитий іздавна (зокрема й за творами Івана Франка) Борислав, то побачили жахливу картину: дворищем в’язниці ще «рачкували» недорозстріляні вчорашні арештанти, стікаючи кров’ю, а яма із кинутими туди жертвами, не повністю засипана, ще «дихала» живими у ній людьми… Тоді окупанти навіть скликали громадян Борислава, аби люди побачили, що то — не їхніх рук справа…

У Збаражі (Тернопільська область) триповерхова в’язниця була заповнена арештантами. І там охороні надійшов наказ знищити свідків «гуманної» допомоги радянців. І сталося: майже всіх схоплених нещасних громадян нашої, уже «оновленої», держави було постріляно і поштабельовано на першому напівпідвальному поверсі або спущено у річку, що протікала біля в’язниці.

«Коли я примчав туди, щоб знайти арештовану ще 40-го року рідну сестру, вчительку української мови, — розповідав мені мешканець Збаража (на жаль, його прізвище забулося, але той спогад у моїх записниках є), — то, не знайшовши її у будові (а на першому поверсі ми всі, хто прибіг туди забирати своїх, ходили по калюжах з крові…), пішов, за підказкою, до річки, де пускали людей за водою, й у верболозі таки знайшов і ледве впізнав сестру: відрізано груди, застосовано негідниками пляшку задля знущання…».

(Порядком відступу зауважу. Як тоді, коли чув оті гнітючі розповіді, так і нині не полишає моєї голови думка: невже нікому встановити винуватців-порушників міжнародного права і конкретних кримінальних знущань над громадянами країни? Адже з документів армійських, з документів НКВД відомо, де, коли, які частини «охороняли» в’язниці і самі ж безкарно чинили злодіяння).

Тому й кажу: потрібно рахувати загиблих наших громадян у Другій світовій війні не тільки від фашистських німецьких зайд, а й від «наших», радянських фашистів. Які, до речі, називали так, усупереч будь-якій логіці, патріотично мислячих і діючих українців, що із західних, що із центральних чи східних областей. А багато хто й нині називає, наслідуючи оцінку перших керівників Росії, держави-агресора, зокрема і першого з перших — Путіна.

Закрився-забарикадувався той «перший з перших» у своєму бункері в Ново-Огарьовому й ось, нарешті, озвався: таки провести парад перемоги, таки кликати на той парад тільки достойних… А як же йому докликатися тих, хто поліг на полях війни ще в перші дні й місяці, коли такий «великий та не дуже» стратег і любий Путіну Сталін з нападом Гітлера на СРСР також довго відсиджувався у бункері, не з’являвся співвітчизникам на очі, а тим часом німецькі ударні сили ледве не парадним маршем перейшли прикордонні райони СРСР, полонили або вивели з ладу до 3,5 мільйона червоноармійців регулярних частин. Це, зокрема, стало наслідком і сталінської «чистки» армії (боявся генсек змови проти його режиму): у 1937—1938 роках було заарештовано і розстріляно понад 36 тисяч командирів наземних формувань та близько 4 тисяч офіцерів флоту. Були обезголовлені не лише військові округи та штаби, корпуси, дивізії, а й 70% полків та 80% батальйонів. До всього, передислоковані до західного кордону війська не були підготовлені до оборони: десятки дивізій готувалися не до захисту, а до наступу на Захід. За що най-більше поплатилася Україна життям тисяч своїх громадян, через голови яких перекочувалися озброєні до зубів, високомеханізовані фашистські частини із завданням до настання зими дістатися Москви й захопити її. І тільки перед Києвом, неймовірними зусиллями не лише регулярних частин під командуванням генерал-полковника М.П. Кирпоноса, а й цивільних киян — захисників рідної столиці і рідної землі, просування загарбників було призупинено. Москва тим часом отримала можливість підтягнути свіжі сили з віддалених районів і вже з настанням морозів паралізувати ворожий наступ…

Не беручи до уваги ні цей критичний пері-од у ході війни і захисті центру, ні подальшу мільйонноголову участь України у зупиненні німецько-фашистської військової машини із захоплення чужих земель та економічного й людського потенціалу, ні ролі десятків українських оборонних підприємств, зокрема й танко- та літакобудівних заводів, що були передислоковані аж за Волгу і відіграли недооцінену досі роль у досягненні переламного періоду у ході війни, Путін час від часу повторює, що Росія (?) могла б і без України перемогти… То й зрозуміло, чому теперішній кремлівський бункермен не запрошує керівників України до себе на «святкування». Та вони й не поїхали б туди — «радіти» разом з московськими парадистами чи пародистами… Вони, наші президенти, колишні, окрім одного, й теперішній, спільно з усією Україною ще й ще раз глибоко сумують і вшановують пам’ять жертв війни, не тільки віддаленої, а й нинішньої, розв’язаною Росією на нашій землі. На сході України путінські душогуби вже шість років знищують захисників нашої незалежності, та ще й погрожують інтервенцією на Київ, бо ж, мовляв, «мать городів руських…», знать, ісконно русская земля (?!). І летять кулі, міни й снаряди на наших захисників на фронтових рубежах, що пролягли на нашій же території… І що, «радіти» разом з ними?..

Ось уже 75 років не можу забути загиблого під Віднем, за два тижні до закінчення війни, свого батька (разом з іншими похованими у братській могилі… стереже Європу!). Ні, гадаю, в жодній родині не перестануть сумувати за полеглими на тій війні…

І взагалі, що це за «манери» — святкувати Перемогу з’їздом, злетом, «збіговиськом» самих тільки керівників держав чи армій? Було б справедливо, на мій погляд, влаштувати відзначення 75-річчя Перемоги саме там, куди вона прийшла у перші травневі дні 45-го, скривавлена й умита сльозами, — у Берліні. Нехай це було б трохи пізніше, коли дозволять обставини з коронавірусною інфекцією. Нехай прибули б на такі значні роковини посланці всіх держав-учасниць антигітлерівської коаліції. Як і народів, які були тоді а, можливо, ще й сьогодні залишаються бездержавними, але боролися з «фашистською силою темною» не на смерть, а на життя! Вважаю, що на це всеєвропейське та й усесвітнє свято мали би прибути не лише президенти-прем’єри-генерали, а щонайперше — прості люди з-понад Дніпра й Волги, Сени й Потомаку, Темзи й Тибру, чиї батьки й діди, матері й сестри здобували нам волю ціною своєї крові і свого життя. Тут би люди обійнялися у мирі й любові, як це бачив світ у 1945-у, під час знаної зустрічі на Ельбі…

Гадаю, Німеччина, котру також було врятовано від коричневої чуми, радо вітала б усіх посланців Землі — накрила б столи у Берліні й Франкфурті-на-Одері, Дюссельдорфі, Лейпцигу, Бонні, Нюрнберзі… А посланці-делегати могли б прибути зі своїми художніми колективами й у відповідь на гостинність господарів частували б побратимів по здобутому щастю піснями, танцями, квітами. І повторився б незабутній 45-й!

І вся Німеччина, як, сподіваюся, і вся Європа, зацвіла б червоними маками — плакала б (вони й так заплачуть!) по невинно убієнних, знайдених і незнайдених на полях битв, похованих чи й не похованих досі наших і їхніх батьків та матерів, як і по тих мучениках війни, що вже навіки загубилися у степах історії, але не вивітрилися й ніколи не вивітряться з людської пам’яті, воскресатимуть раз-по-раз у ці дні під печальні піснеспіви отців-священників і тривожний гул церковних дзвонів, що долітатимуть до всіх куточків багатостраждальної Європи, й аж до наших, українських, кордонів, окопів та бліндажів, братських могил, де незрушно стояли і стоять «на Перемогу!», а не на смерть наші витязі — перед невситимою і підлою північно-східною ордою.

Отакою бачилася-чулася мені травнева Європа 2020 року — у візії 45-го, у квітах, співах, плачах. І без парадів, без колон муштрованих і «грому побєд». Без генералісимусів, без імператорів — колишніх і теперішніх (недоношених…).

Якщо не вдалося сьогодні — зробі-мо це завтра, через рік, через два. Буде зафіксовано пам’ять навіки — у картинах, мелодіях, у людських серцях. А поки що вийшло, як завжди, гірше, ніж могло бути: любителі парадійних дійств зіграли пародійне шоу…

ОРІЄНТИРИ І МАРКЕРИ ПЕРЕМОГИ

Як і поширили друковані ЗМІ й телевізійні канали, різноманітні інформ-агентства та інтернет, Володимир Путін і не збирався запрошувати до участі у своєму московському параді Сполучені Штати Америки, Велику Британію (як і Україну та деякі інші «неправильні держави з неправильними керівниками»)… Як колись, уже давно, він висловився і, бува, час від часу повторює, що Росія перемогла б гітлерівську Німеччину і без України, так само бездумно і «безпардонно» сформував своє ставлення до ролі у Другій світовій війні таких двох велетнів у протистоянні Гітлеру, як США та Великобританія.

Не міг же не знати чоловік, котрий одержав вищу кагебійну науку й тривалий час очолював радянську контррозвідку у повоєнній частині колишньої Німеччини — НДР, яку реальну участь відіграли ці держави у розгромі нацистської армії, що, до речі, підготувалася до війни і за активної допомоги Радянського Союзу та змогла розповзтися своїми діючими угрупуваннями ледве чи не по всіх материках та океанічних просторах Земної кулі. Проте ніяк не збагне той чоловік, що не змогла би одна лише Червона Армія здолати фашистського агресора, котрий, мало-помалу, в кінці 30-х і на початку 40-х років, підібравши під себе ряд європейських, азійських та африканських територій, зміцнив свою економіку за рахунок нових і нових ресурсів, озброївся до зубів і майже парадним маршем «перебіг» західні терени нашої держави, полонив або розметав направо і наліво чималу кількість дивізій Західного, Південного й інших фронтів, і вже побачив себе не лише в прогулянці на московських вулицях, а й у ролі «головного» у світовій панівній нації…

Уже ці перші провали в нашій обороні, мільйонні втрати бійців радянських частин засвідчили: країна зовсім не підготовлена до оборони, хоч і готувалася першою йти до Європи — ощасливити «світовий пролетаріат» провідною марксистською ідеологією задля перемоги комунізму на світовому просторі… І наше щастя, наш порятунок виявилися у тому, що тверезі й досвідчені лідери Сполучених Штатів Америки, Англії, навіть слабкої та швидко ураженої німецькою вояччиною Франції та деяких інших держав зуміли так реорганізувати свої держави, людські й матеріально-технічні ресурси, що вселили надію людству у можливість зламати хребет фашистському звірові і, зрештою, у спільній боротьбі добити того звіра у його лігві. Але про це легко можна лише казати, зробити ж це вдалося кооперуванням неймовірно великих військово-технічних, військово-економічних, військово-людських і військово-організаційних зусиль, щонайперше США та Великобританії.

Про ці незабутні і ніколи не перебільшувані зусилля могутніх учасників антигітлерівської коаліції досить широко і дуже конкретно розповіла мені (а тепер розповість і вам, шановні читачі) книжка-альбом «FIGHTING FOR FREEDOM» — «Боротьба за свободу. Сполучені Штати у Другій світовій війні». Маю її, цю наповнену надзвичайно широкою і документованою інформацією та чудовими фотознімками книгу як подарунок від виставки друкованих видань та експонатів Інформаційного агентства Сполучених Штатів Америки, що проходила в Одесі в уже далекі 1990-ті. Тоді мені випало допомагати нашим гостям: відредагувати українською мовою їхній інформаційний матеріал про саму виставку. За це вони не лише подякували словами й книжкою-подарунком, а й перегодом надіслали, уже з Вашингтона, від імені Інформагентства, подячного листа. Отож наразі ділюся тим багатющим джерелом великої правди про Другу світову, зокрема й про внесок Сполучених Штатів, а почасти — Англії та ще деяких країн, у перемогу над фашизмом.

Вражає, щонайперше, широкий, комплексний підхід союзників до вирішення надважливого для усього людства завдання. Тут і мобілізація людських та матеріальних ресурсів, і відповідна переорієнтація промислових потужностей, і стратегія військовиків, і т. д., і т. п. Але перейдімо до конкретики.

Як відомо, США спочатку прагнули зберігати нейтралітет, та коли вступили у війну, то взяли на себе відповідальність за мобілізацію усього народу й ресурсів як на континенті, так і на міжконтинентальному рівні. І до 1945-го американські військово-морські сили вперше в історії домінували у всіх світових океанах. Незаперечною була й перевага американських військово-повітряних сил над німецькими та японськими, а разом з британськими військово-стратегічними силами вони мали в Європі до 28000 літаків. У період 1941—1945 років збройні сили США вели війну з ворожими формуваннями з території Північної Африки та Італії, Британії й Західної Європи, Перської затоки, віддалених островів Тихого океану, Австралії, Індії та Філіппін. А протягом шести тижнів після вторгнення Німеччини до Франції у червні 1944-го американці перекинули туди зі своїх британських баз мільйон війська, а другий мільйон — на кінець літа.

Усього до закінчення війни понад 12 мільйонів американців, чоловіків і жінок, тобто

9 відсотків населення країни, перебували на військовій службі. Значна частина промисловості почала працювати на оснащення збройних сил союзників через ленд-ліз. Із 1941 року ця допомога перевищувала 50 мільярдів доларів, з них понад 11 мільярдів — Радянському Союзу. Згідно зі звітом президента США Конгресові про операції ленд-лізу, неповний список матеріалів, відправлених до СРСР, з листопада 1941-го до 20 вересня 1945-го включав: 4 062 000 тонн продовольства, 14 795 літаків, 7 056 танків, 51 503 джипи, 375 883 вантажівки, 8 071 тягач, 8 218 зенітних гармат, 131 633 автомати, 313 650 тонн вибухівки, 1 981 локомотив, 11 155 вантажних вагонів, 90 транспортних суден, 105 кораблів протичовнової оборони, 197 торпедних катерів, 2 540 000 тонн крицевого прокату, 2 422 000 тонн пального, 764 000 тонн хімікалій, 3 786 000 шин та 15 417 000 пар армійського взуття.

Визволення Європи у союзницьких розрахунках спочатку ґрунтувалося не стільки на старанно розробленій стратегії, скільки на використанні всіх можливих засобів і варіантів імпровізації. При цьому визначалися і головні пріоритети: 1) збільшення виробництва суден на новозбудованих у 1941 році 140 корабельнях і нарощування з двох мільйонів тонн вантажопідйомності плавскладу у 1941-у до понад сімох мільйонів тонн у 1942-у і 14,5 мільйона тонн у 1945-у; 2) нарощування могутності авіації — будування тисяч і тисяч літаків та навчання пілотів. Зокрема особливо заопікувався їхньою підготовкою до наступних дій новопризначений командувач цими силами генерал Дуайт Ейзенхауер. Коли комісар з іноземних справ Молотов наприкінці травня 1942-го обговорював з Рузвельтом воєнне становище, то президент США пообіцяв, що його війська нападуть на німців ще до кінця року, але виявилося, що американсько-англійським об’єднанням бракувало саме засобів для переходу через Ла-Манш, і було вирішено спрямувати ударні сили до Північної Африки як з Англії, так і з Америки — через Атлантичний океан. Цим кидком Ейзенхауер окупував Алжир, у той же час генерал Паттон на суші штурмував Марокко. І на травень 1943 року подвійним оточенням — з Єгипту на сході й з Алжиру на заході — було розгромлено німецькі війська Роммеля й італійські контингенти.

Тепер союзники вже контролювали все південне узбережжя Середземного моря. А після відступу німців з Північної Африки та їхньої поразки під Сталінградом стало зрозуміло, куди хилиться людська доля. Втім, до перемоги було далеко. Німеччина ще міцно сиділа на європейському континенті, а на Тихому океані лютували сили Японії.

Коли у липні 1943-го радянські танкові з’єднання розгромили нацистів на Курській дузі, англо-американці завдали удару по Сицилії. Але американські, британські й французькі з’єднання у подальшому зустрі-ли шалений опір німецьких сил. Не допомогла навіть висадка 50-тисячного війська на південь від Рима. Лише у червні 1944-го перед союзницькими військами впала перша ворожа столиця… Ну а далі, як кажуть, пішло-посипалося, проте не так легко, як ото розповідати…

6 червня 1944 року верховний головнокомандувач союзницьких військ генерал Ейзенхауер віддав військам наказ висадитися в Нормандії. Це була наймасштабніша десантна операція, яку будь-коли бачив світ. Абсолютна перевага в повітрі відіграла вирішальну роль у досягненні успіху в Нормандській операції. І через два місяці було звільнено Париж, а гітлерівців відкинуто до Рейну. До осені 1944-го об’єднані сили США, Англії й Франції пересягали європейський континент від Північного моря аж до Швейцарії. А з-під неба у цей час Восьма повітряна армія США бомбардувала німецькі об’єкти вдень і вночі.

Але ворог не здавався. Гітлер відчайдушними зусиллями у грудні 1944-го організував контрнаступ в Арденах. Цей великий спротив Німеччини був її останньою надією, але виявився усе ж безуспішним — у лютому 1945-го союзникам вдалося досягти рівноваги й відкинути ворога на його попередні позиції.

Варто окремо зазначити, що подолання складної, майже катастрофічної ситуації, в якій опинилися англо-американські війська в Арденах, сталося й унаслідок рішучого наступу Радянської Армії, що був розпочатий 12 січня 1945-го по всій ширині Східного фронту, від Балтики до Карпат, — після звернення уряду Англії до СРСР з проханням надати таким чином допомогу союзникам…

Цей приклад координованих ударів пізніше, у битвах з Японією на Тихому океані й на материкових теренах, було повторено доволі результативно. Саме після вступу Радянського Союзу у серпні 1945-го в цю далеку від європейського театру дій війну, зокрема завдяки рішучим наступальним ударам Червоної Армії в Маньчжурії в час скидання американських атомних бомб на Хіросіму й Нагасакі, на весь світ пролунало повідомлення імператора Хірохіто про капітуляцію Японії. А 2 вересня 1945-го на борту американського лінкора «Міссурі», що стояв на якорі в Токійській затоці, японські керівники підписали акт про капітуляцію.

Але повернімося до європейського континенту. Після успіху на заході, в Арденах, і переможної ходи наших військ зі сходу учасники коаліції були вже близькі до спільних дій у штурмі Берліна. Хоча Німеччина ще прагнула розділити союзні війська проривом до Антверпена, що їй не вдалося завдяки відчайдушному спротиву американських частин, де вони зазнали великих втрат — 8 000 убитими і понад 20 000 полоненими та безвісти пропалими… Отака висока плата до ціни Перемоги лише з одного, щоправда, стратегічного напряму.

7 березня 1945-го американці здобули Кельн, через три дні перейшли Рейн. Але до Ельби дісталися лише 25 квітня. Цього дня у містечку Торгау сталася одна з найзначніших подій Другої світової війни. Саме там солдати Першої американської армії, яка подолала з боями 1125 км від Нормандії, зустрілися з передовим загоном Першого Українського фронту маршала Конєва, який пройшов сюди, також з боями, 2250 км від Сталінграда.

Саме у цей день, коли гарячими обіймами скріплювали бойову дружбу американські й наші солдати, радянськими військами було взято в кільце фашистське лігво — Берлін. Після самогубства Гітлера, після окупації Берліна радянськими військами і після знищення під Прагою й у самій столиці чехів останніх гітлерівських недобитків нарешті у Європі настав довгоочікуваний мир. 6 травня 1945 року німецькі війська беззастережно капітулювали перед верховним головнокомандувачем союзними військами генералом Дуайтом Ейзенхауером у штаб-квартирі у Реймсі (Франція) у присутності представників Британії, Франції та Радянського Союзу. А через два дні, цього разу в присутності американців, німці капітулювали в Берліні перед маршалом Георгієм Жуковим.

Союзники назвали цю подію Днем Перемоги в Європі. Цим самим була вже наперед оприлюднена й паралель Перемоги над Японією, хоч тоді ще ніхто не міг сказати, коли ж настане очікувана мить повного тріумфу справедливості. Адже війна на Тихому океані була у розпалі. І до справді повного Дня Перемоги у Другій світовій залишалося три місяці. Проте подробиці запеклих битв на сході, прояви високого героїзму й відваги бійців — представників багатьох держав, націй і народностей, чоловіків та жінок, людей з різним кольором шкіри, віруючих різних церков, ветеранів війни та представників молодого покоління — усе це заслуговує на окреме дослідження і публікацію.

Розміщені тут фотознімки, можна сподіватися, допоможуть читачам скласти уявлення про реальний внесок союзників, і перш за все американського народу, у здобуття Перемоги у Другій світовій війні на обох театрах бойових дій.

Хочеться надіятися, що це матиме свій вплив і на тих, хто після перегляду учорашніх телепередач з Москви, як і після багаторічного впливу кремлівського «головнокомандувача» усіх напрямів, фронтів, парадів і пародій, бодай самі себе запитають: а чи не занадто довго ми залишаємося у полі однобічного викривлення подій, фактів історії якимись «демонічними» силами?

На фото: колони військовополонених після взяття Києва

ідуть під конвоєм до збірного табору.

Вересень 1941 р.

(з архіву Центру досліджень визвольного руху, http://cdvr.org.ua).